Леся Українка - Камінний господар

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx108 Кб2641
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2132 Кб2496

 

Драма в якій вперше в українській літературі зображається образ чоловіка спокусника. Написана 1911 року.
Власна самобутня ідейно-художня інтерпретація традиційної світової теми, до якої зверталось упродовж століть багато класиків, була здійснена Лесею Українкою у драмі Камінний господар (1912) — творі, який може з повним правом вважатися одним із кращих здобутків української, а також європейської модерної драми початку XX ст. Драма є українською версією світового мотиву, визначаючи актуальні проблеми своєї доби (екзотичні образи та мотиви — античні, біблійні, середньовічні) є своєрідною метафорою національного життя, будучи при цьому і прозірливим застереженням, вносячи у відому світову фабулу новітні ідейнофілософські і психологічні акценти.Незаперечним тут є передусім і історикогенетичний зв’язок з пушкінською версією, яка стала своєрідним імпульсом для створення поетесою власного шедевру із самобутнім трактуванням відомих образів, з осмисленням ідейних теорій свого часу — ілюзорних та оманливих. Пушкінська драма Камінний гість була у руках Лесі Українки (поетеса у цей час лікувалася у м. Хоні на Кавказі), коли вона працювала над Камінним господарем — твором, у який було вкладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана та Анни, введені інші персонажі (тут діє ще живий Командор, зосереджена увага на самовідданості й жертовності, уособленням яких виступає прекрасна Долорес — духовноморальний ідеал самої авторки).

Леся Українка

Камінний господар

    ДIЯЧI:

    Командор дон Гон­за­го де Мен­до­за.

    Донна Ан­на.

    Дон Жу­ан*.

    Долорес.

    Сганарель - слу­га дон Жу­ана.

    Дон Паб­ло де Альва­рес \ батько

    Донна Мер­се­дес / i ма­ти дон­ни Ан­ни.

    Донна Соль.

    Донна Кон­сепсьйон - гран­де­са.

    Марiквiта - по­коївка.

    Дуенья дон­ни Ан­ни.

    Гранди, гран­де­си, гос­тi, слу­ги. *Тут ужи­то фран­цузької, а не iс­панської ви­мо­ви iмен­ня "Жу­ан", бо так во­но ос­вя­че­не вi­ко­вою тра­ди­цiєю у всес­вiт­нiй лi­те­ра­ту­рi. З тої са­мої при­чи­ни ужи­то iтальянської фор­ми сло­ва "дон­на". (Прим. Ле­сi Ук­раїнки).

    

I

    

    Кладовище в Се­вiльї. Пиш­нi мав­зо­леї, бi­лi пос­та­тi смут­ку, мар­мур мiж ки­па­ри­са­ми, ба­га­то квi­тiв тро­пiч­них, яск­ра­вих.

    Бiльше кра­си, нiж ту­ги.

    Донна Ан­на i До­ло­рес. Ан­на яс­но вбра­на, з квiт­кою в ко­сах, вся в зо­ло­тих сi­точ­ках та лан­цюж­ках. До­ло­рес в гли­бо­кiй жа­ло­бi, стоїть на ко­лi­нах ко­ло од­ної мо­ги­ли, уб­ра­ної свi­жи­ми вiн­ка­ми з жи­вих квi­ток.

    Д о л о р е с

    (устає i вти­рає хус­тин­кою очi)

    Ходiм, Анi­то!

    А н н а

    (сiдає на скам­ни­цю пiд ки­па­ри­сом)

    Нi-бо ще, До­ло­рес, тут гар­но так.

    Д о л о р е с

    (сiдає ко­ло Ан­ни)

    Невже то­бi при­над­на мо­гильна ся кра­са? То­бi, щас­ли­вiй!

    А н н а

    Щасливiй?..

    Д о л о р е с

    Ти ж без при­му­су iдеш за ко­ман­до­ра?

    А н н а

    Хто б ме­не при­му­сив?

    Д о л о р е с

    Ти ж лю­биш на­ре­че­но­го сво­го?

    А н н а

    Хiба то­го не вар­тий дон Гон­за­го?

    Д о л о р е с

    Я не ка­жу то­го. Але ти чуд­но вiд­по­вi­даєш, Ан­но, на пи­тан­ня.

    А н н а

    Бо се та­кi пи­тан­ня нез­ви­чай­нi.

    Д о л о р е с

    Та що ж тут нез­ви­чай­но­го? Ми, Ан­но, з то­бою под­ру­ги що­най­вiр­нi­шi, - ти мо­жеш все ме­нi ка­зать по прав­дi.

    А н н а

    Спочатку ти ме­нi по­дай сей прик­лад.

    Ти маєш таємни­цi. Я не маю.

    Д о л о р е с

    Я? Таємни­цi?

    А н н а

    (смiючись)

    Що? Хi­ба не маєш?

    Нi, не спус­кай очей! Дай я пог­ля­ну!

    (Заглядає їй в очi i смiється).

    Д о л о р е с

    (iз слiзьми в го­ло­сi)

    Не муч ме­не, Анi­то!

    А н н а

    Навiть сльози?

    Ой гос­по­ди, се пас­сiя прав­ди­ва!

    Долорес зак­ри­ває об­лич­чя ру­ка­ми.

    Ну, ви­бач, го­дi!

    (Бере в ру­ки срiб­ний ме­дальйон, що ви­сить у До­ло­рес на чор­нiм шну­роч­ку на гру­дях).

    Що се в те­бе ту­та, в сiм ме­дальйо­нi? Тут, ли­бонь, порт­ре­ти твоїх по­кiй­них ба­тенька й ма­ту­сi?

    (Розкриває ме­дальйо­на ра­нi­ше, нiж До­ло­рес ус­тиг­ла спи­ни­ти її ру­ку).

    Хто вiн та­кий, сей пре­хо­ро­ший ли­цар?

    Д о л о р е с

    Мiй на­ре­че­ний.

    А н н а

    Я то­го й не зна­ла, що ти за­ру­че­на! Чо­му ж нi­ко­ли те­бе не ба­чу з ним?

    Д о л о р е с

    I не по­ба­чиш.

    А н н а

    Чи вiн умер?

    Д о л о р е с

    Нi, вiн жи­вий.

    А н н а

    Вiн зра­див?

    Д о л о р е с

    Мене не зра­див вiн нi­чим.

    А н н а

    (нетерпляче)

    Доволi тих за­га­док. Не хо­чеш - не ка­жи.

    Я лiз­ти в ду­шу си­ло­мiць не звик­ла.

    (Хоче вста­ти, До­ло­рес удер­жує її за ру­ку).

    Д о л о р е с

    Сядь, Ан­но, сядь. Чи ти ж то­го не знаєш, як тяж­ко зру­ши­ти ве­ли­кий ка­мiнь?

    (Кладе ру­ку до сер­ця).

    А в ме­не ж тут ле­жить та­кий важ­кий i так дав­но… вiн ви­тiс­нив iз сер­ця всi жа­лi, всi ба­жан­ня, крiм од­но­го…

    Ти ду­маєш, я пла­ка­ла по мерт­вiй своїй ро­ди­нi? Нi, моя Анi­то, то ка­мiнь ви­да­вив iз сер­ця сльози…

    А н н а

    То ти дав­но за­ру­че­на?

    Д о л о р е с

    Ще зро­ду.

    Нас ма­те­рi то­дi ще за­ру­чи­ли, як я жи­ла у ма­ми­нiй на­дiї.

    А н н а

    Ох, як се не­ро­зум­но!

    Д о л о р е с

    Нi, Анi­то.

    Либонь, се во­ля не­ба, щоб мог­ла я йо­го своїм по пра­ву на­зи­ва­ти, хоч вiн ме­нi i не на­ле­жить.

    А н н а

    Хто вiн?

    Як чуд­но се, що я йо­го не знаю.

    Д о л о р е с

    Вiн - дон Жу­ан.

    А н н а

    Який? Нев­же отой…

    Д о л о р е с

    Отой! Той са­мий! А який же дру­гий iз со­тень ти­ся­чiв усiх Жу­анiв так мо­же прос­то зва­тись "дон Жу­ан", без прiз­виська, без iн­шої прик­ме­ти?


    А н н а

    Тепер я ро­зу­мiю… Тiльки як же?

    Його вже скiльки лiт не­ма в Се­вiльї…

    Таж вiн ба­нiт?* * Ба­нiт - виг­на­нець.

    Д о л о р е с

    Я ба­чи­ла йо­го ос­тат­нiй раз, як ми бу­ли в Ка­дiк­сi, вiн жив то­дi, хо­ва­ючись в пе­че­рах… жив конт­ра­бан­дою… а ча­сом пла­вав з пi­ра­та­ми… То­дi од­на ци­ган­ка по­ки­ну­ла свiй та­бiр i за мо­ре з ним утек­ла, та там десь i про­па­ла, а вiн вер­нув­ся i при­вiз в Ка­дiкс якусь мо­рис­ку*, що струїла бра­та для дон Жу­ана… По­тiм та мо­рис­ка пiш­ла в чер­ни­цi. * Мо­рис­ки - мав­ри­тан­цi, якi, фор­мально прий­няв­ши хрис­ти­янст­во, по­тай спо­вi­ду­ва­ли iс­лам.

    А н н а

    Се не­на­че каз­ка.

    Д о л о р е с

    Однак се щи­ра прав­да.

    А н н а

    А за вi­що йо­го ба­нi­ту­ва­но? Щось я чу­ла, та не­ви­раз­но.

    Д о л о р е с

    Вiн, як ще був па­жем, то за iн­фан­ту вик­ли­кав на ге­рець од­но­го прин­ца кро­вi.

    А н н а

    Та iн­фан­та йо­го лю­би­ла?

    Д о л о р е с

    Так го­во­рять лю­ди, а я не вi­рю.

    А н н а

    Чому?

    Д о л о р е с

    Якби лю­би­ла, во­на б для нього ки­ну­ла Мад­рiд i ко­ро­лiвський двiр.

    А н н а

    Чи се ж так лег­ко?

    Д о л о р е с

    Любовi лег­ко­го шля­ху не тре­ба, ад­же то­ледська ра­би­нiв­на - вi­ри зрек­лась для нього.

    А н н а

    Потiм що?

    Д о л о р е с

    Втопилась.

    А н н а

    Ото, який страш­ний твiй на­ре­че­ний!

    Ну, прав­да, смак у нього не най­кра­щий; ци­ган­ка, бу­сур­мен­ка i жи­дiв­ка…

    Д о л о р е с

    Ти за­бу­ваєш про iн­фан­ту!

    А н н а

    Ну, з iн­фан­тою все не­ви­раз­на спра­ва!

    Д о л о р е с

    Вiн, у виг­нан­ня їду­чи, пiд­мо­вив що­най­свя­тi­шу аба­ти­су, вну­ку са­мо­го iнк­вi­зи­то­ра.

    А н н а

    Невже?

    Д о л о р е с

    Ще по­тiм аба­ти­са та дер­жа­ла та­вер­ну для конт­ра­бан­дис­тiв.

    А н н а

    (смiється)

    Справдi, вiн не без до­те­пу, твiй дон Жу­ан!..

    А ти не­на­че гор­да з то­го всього, - ра­хуєш тих спе­реч­ниць, мов тро­феї, що ли­цар твiй здо­був десь на тур­нi­рi.

    Д о л о р е с

    А зазд­рю їм, Анi­то, тяж­ко зазд­рю!

    Чому я не ци­ган­ка, щоб мог­ла зрек­ти­ся во­лi вiльної для нього?

    Чому я не жи­дiв­ка? - я б стоп­та­ла пiд но­ги вi­ру, щоб йо­му слу­жи­ти!

    Корона - дар ма­лий. Як­би я ма­ла ро­ди­ну, - я б її не оща­ди­ла…

    А н н а

    Долорес, бiй­ся бо­га!

    Д ол о р е с

    Ох, Анi­то, най­бiльше зазд­рю я тiй аба­ти­сi!

    Вона ду­шi ря­ту­нок вiд­да­ла, во­на зрек­ла­ся раю!

    (Стискає ру­ки Ан­нi).

    Анно! Ан­но!

    Ти не збаг­неш сих зазд­ро­щiв нi­ко­ли!

    А н н а

    Я б їм не зазд­ри­ла, то­бою був­ши, не­щас­ним тим по­кидькам. Ах, прос­ти, за­бу­ла я, - вiн i те­бе ж по­ки­нув!

    Д о л о р е с

    Мене не ки­дав вiн i не по­ки­не.

    А н н а

    Знов за­гад­ки! Та що се ти, До­ло­рес?

    Д о л о р е с

    Ходила й я до нього в ту пе­че­ру, де вiн хо­вав­ся…

    А н н а

    (з пал­кою цi­ка­вiс­тю)

    Ну? i що ж? Ка­жи!

    Д о л о р е с

    Вiн був по­ру­ба­ний. Жо­ну алька­да вiн вик­рас­ти хо­тiв. Але алькад

    її убив, а дон Жу­ана зра­нив…

    А н н а

    Та як же ти дiс­та­ла­ся до нього?

    Д о л о р е с

    Тепер я вже й са­ма то­го не тям­лю…

    То щось бу­ло, як га­ряч­ко­вий сон…

    Глядiла я йо­го, но­си­ла во­ду опiв­но­чi, i ра­ни об­ми­ва­ла, i гоїла, i ви­гоїла.

    А н н а

    Що ж?

    Осе i все?

    Д о л о р е с

    Осе i все. Вiн встав, а я пiш­ла вiд нього знов до­до­му.

    А н н а

    Такою ж, як бу­ла?

    Д о л о р е с

    Такою, Ан­но, як чис­та гос­тя. I ти не ду­май, що я б йо­му да­ла­ся на пiд­мо­ву.

    Нiколи в свi­тi!

    А н н а

    Але ж ти ко­хаєш йо­го ша­ле­но.

    Д о л о р е с

    Анно, то не шал!

    Кохання в ме­не в сер­цi, на­че кров у ча­шi таємнiй свя­то­го Гра­ля.

    Я на­ре­че­на, i нiх­то не мо­же ме­не спля­ми­ти, на­вiть дон Жу­ан.

    I вiн се знає.

    А н н а

    Як?

    Д о л о р е с

    Душею чує.

    I вiн до ме­не має по­чут­тя, але те по­чут­тя - то не ко­хан­ня, во­но не має наз­ви… На про­щан­ня вiн зняв перс­те­ни­ка з ру­ки моєї i мо­вив: "По­ва­жа­на сеньйо­ри­то, як вам хто до­ко­ря­ти­ме за ме­не, ска­жiть, що я ваш вiр­ний на­ре­че­ний, бо з iн­шою я вже не об­мi­ня­юсь об­руч­ка­ми - даю вам сло­во чес­тi".

    А н н а

    Коли вiн се ка­зав, - чи то ж не зна­чить, що вiн од­ну те­бе ко­хає справ­дi?

    Д о л о р е с

    (сумно хи­тає го­ло­вою)

    Словами сер­денька не оду­ри­ти…

    Мене з ко­ха­ним тiльки мрiя в'яже.

    Такими на­ре­че­ни­ми, як ми, при­гiд­но бу­ти в не­бi рай­ським ду­хам, а тут - яка пе­кельна з то­го му­ка!

    Тобi то­го не зро­зу­мi­ти, Ан­но, - то­бi збу­ва­ються всi сни, всi мрiї…

    А н н а

    "Всi сни, всi мрiї" - се вже ти за­над­то!

    Д о л о р е с

    Чому за­над­то? Що то­бi бра­кує?

    Все маєш: вро­ду, мо­ло­дiсть, ко­хан­ня, ба­гатст­во, хут­ко бу­деш ма­ти й ша­ну, на­леж­ну ко­ман­до­ро­вiй дру­жи­нi.

    А н н а


    (засмiявшись, ус­тає)

    Не ба­чу тiльки, де тут сни i мрiї.

    Д о л о р е с

    (з блi­дою ус­мiш­кою)

    Та їх для те­бе мов­би вже й не тре­ба.

    Обидвi пан­ни по­ход­жа­ють мiж пам'ятни­ка­ми.

    А н н а

    Кому ж та­ки не тре­ба мрiй, До­ло­рес?

    У ме­не є од­на - ди­тя­ча - мрiя…

    Либонь, во­на повс­та­ла з тих ка­зок, що ба­яла ме­нi, ма­лiй, ба­бу­ся, - я так лю­би­ла їх…

    Д о л о р е с

    Яка ж то мрiя?

    А н н а

    Ет, так, хи­ме­ри!.. Ма­риться ме­нi якась го­ра стрiм­ка та неп­рис­туп­на, на тiй го­рi мiц­ний, су­во­рий за­мок, не­мов гнiз­до ор­ли­не… В то­му зам­ку прин­це­са мо­ло­да… нiх­то не мо­же до неї дос­ту­пи­ти­ся на кру­чу…

    Вбиваються i ли­ца­рi, i ко­нi, на го­ру до­бу­ва­ючись, i кров чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми об­ви­ває пiд­гiр'я…

    Д о л о р е с

    От яка жорс­то­ка мрiя!

    А н н а

    У мрi­ях все доз­во­ле­но. А по­тiм…

    Дол о р е с

    (переймає)

    …Один щас­ли­вий ли­цар злiз на го­ру i дос­ту­пив ру­ки i сер­ця пан­ни.

    Що ж, Ан­но, мрiя ся уже справ­ди­лась, бо та прин­це­са - то, зви­чай­но, ти, уби­тi ли­ца­рi - то тi па­но­ве, що сва­та­лись до те­бе не­щас­ли­во, а той щас­ли­вий ли­цар - дон Гон­за­го.

    А н н а

    (смiється)

    Нi, ко­ман­дор мiй - то са­ма го­ра, а ли­ца­ря щас­ли­во­го не­має нi­де на свi­тi.

    Д о л о р е с

    Се, ли­бонь, i кра­ще, бо що ж ти мо­жеш ли­ца­ре­вi да­ти у над­го­ро­ду?

    А н н а

    Шклянку ли­мо­на­ди для про­хо­ло­ди!

    (Уриває. Iн­шим то­ном).

    Глянь ли­шень, До­ло­рес, - як бли­має у сiй гроб­ни­цi свiт­ло, мов зас­ло­няє хто i вiдс­ло­няє…

    Ну що, як там хто є?

    Д о л о р е с

    То ка­жа­ни навк­руг лам­па­ди в'ються.

    А н н а

    Я заг­ля­ну…

    (Заглядає крiзь грат­час­тi две­рi у гроб­ни­цю, сi­пає До­ло­рес за ру­кав i по­ка­зує щось. По­шеп­ки).

    Дивись - там зло­дiй! Я клик­ну сто­ро­жу.

    (Кидається бiг­ти).

    В ту хви­ли­ну од­чи­ня­ються две­рi.

    Долорес скри­кує i млiє.

    Д о н Ж у а н

    (вийшовши з гроб­ни­цi, до Ан­ни)

    Прошу вас, сеньйо­ри­то, не втi­кай­те i не ля­кай­тесь. Я зов­сiм не зло­дiй.

    Анна вер­тається i на­хи­ляється до До­ло­рес.

    Д о л о р е с

    (очутившись, стис­ну­ла Ан­нi ру­ку)

    Вiн, Ан­но, вiн!.. Чи я збо­же­во­лi­ла?

    А н н а

    Ви - дон Жу­ан?

    Д о н Ж у а н

    (уклоняючись)

    До ва­шої пос­лу­ги.

    Д о л о р е с

    Як ви мог­ли сю­ди при­бу­ти?

    Д о н Ж у а н

    Кiнно, а по­тiм пiш­ки.

    Д о л о р е с

    Боже, вiн жар­тує!

    Ви ж го­ло­вою ва­жи­те своєю!

    Д о н Ж у а н

    Я комп­лi­мент оцей упер­ше чую, що ва­жу я не сер­цем, завж­ди пов­ним, а го­ло­вою - в нiй же, сеньйо­ри­то, хоч, прав­да, є дум­ки, та тiльки лег­кi.

    А н н а

    А що важ­ко­го єсть у ва­шiм сер­цi?

    Д о н Ж у а н

    О сеньйо­ри­то, сеє мо­же зна­ти лиш та, що вiзьме теє сер­це в руч­ку.

    А н н а

    То ва­ше сер­це ва­же­не не раз.

    Д о н Ж у а н

    Гадаєте?

    Д о л о р е с

    Ховайтесь! Як хто прий­де, то ви про­па­ли!

    Д о н Ж у а н

    Як уже те­пер, з очей прек­рас­них пог­ля­ди прий­няв­ши, ще не про­пав, то де ж моя по­ги­бель?

    Анна ус­мi­хається, До­ло­рес спус­кає чор­ний сер­па­нок со­бi на об­лич­чя i од­вер­тається.

    А н н а

    (махає на нього ру­кою)

    Iдiть уже на­зад в свою до­мiв­ку!

    Д о н Ж у а н

    Се тiльки ру­ченька жi­но­ча мо­же так лег­ко по­си­ла­ти у мо­ги­лу.

    Д о л о р е с

    (знов обер­тається до дон Жу­ана)

    Невже ви меш­каєте в сьому скле­пi?

    Д о н Ж у а н

    Як вам ска­за­ти? Я тут мав про­жи­ти сей день i нiч - ме­нi не тре­ба бiльше, - та в сiм дво­рi штив­нi­ша ети­ке­та, нiж при дво­рi кас­тiльськiм, от­же й там я нез­да­тен був до­дер­жать це­ре­мо­нiй, то де вже тут!

    А н н а

    Куди ж ви по­дас­те­ся?

    Д о н Ж у а н

    Я й сам iще не знаю.

    Д о л о р е с

    Дон Жу­ане, тут є тай­ник пiд церк­вою, схо­вай­тесь.

    Д о н Ж у а н

    Навряд чи ве­се­лi­ше там, нiж тут.

    Д о л о р е с

    Ви дбаєте все про ве­се­лiсть!

    Д о н Ж у а н

    Чом же про те не дба­ти?

    А н н а

    Отже як­би хто на мас­ка­ра­ду кли­кав вас - пiш­ли б ви?

    Д о н Ж у а н

    З охо­тою пi­шов би.

    А н н а

    То про­шу вас.

    Сей ве­чiр в на­шiм до­мi бал мас­ко­вий, у мо­го батька Паб­ло де Альва­рес, ос­тат­нiй бал пе­ред моїм ве­сiл­лям.

    Всi бу­дуть за­мас­ко­ва­нi, крiм стар­ших, ме­не i на­ре­че­но­го мо­го.

    Д о н Ж у а н

    (до До­ло­рес)

    Ви бу­де­те на ба­лi, сеньйо­ри­то?

    Д о л о р е с

    Ви ба­чи­те, сеньйо­ре, - я в жа­ло­бi.

    (Вiдходить на­бiк).

    Д о н Ж у а н

    (до Ан­ни)

    А я жа­ло­би не но­шу нi­ко­ли i з дя­кою зап­ро­си­ни прий­маю.

    (Вклоняється).

    А н н а

    Який кос­тюм ваш бу­де?

    Д о н Ж у а н

    Ще не знаю.

    А н н а


    Се шко­да. Я б хо­тi­ла вас пiз­на­ти.

    Д о н Ж у а н

    По го­ло­су пiз­наєте.

    А н н а

    Ви пев­нi, що я ваш го­лос так за­пам'ятаю?

    Д о н Ж у а н

    Так от пiз­наєте по сьому перс­нi.

    (Показує перс­ня на своєму мi­зин­цi).

    А н н а

    Ви завж­ди но­си­те йо­го?

    Д о н Ж у а н

    Так, завж­ди.

    А н н а

    Ви ду­же вiр­ний.

    Д о н Ж у а н

    Так, я ду­же вiр­ний.

    Д о л о р е с

    (виходячи з бiч­ної стеж­ки)

    Я ба­чу, Ан­но, дон Гон­за­го йде.

    Дон Жу­ан хо­вається в гроб­ни­цю.

    Анна йде на­зуст­рiч ко­ман­до­ро­вi.

    К о м а н д о р

    (повагом наб­ли­жається. Вiн не ду­же мо­ло­дий, по­важ­ний i здер­жа­ний, з ве­ли­кою гiд­нiс­тю но­сить свiй бi­лий ко­ман­дорський плащ)

    Ви тут са­мi? А де ж ду­еньї ва­шi?

    А н н а

    Вони зай­шли до церк­ви, бо До­ло­рес очей не лю­бить зай­вих, як бу­ває на гро­бi рiд­них.

    К о м а н д о р

    (поважно кив­нув­ши го­ло­вою до До­ло­рес)

    Я се ро­зу­мiю.

    (До Ан­ни).

    А я прий­шов до ва­шої гос­по­ди, хо­тiв спи­та­ти вас, в яке уб­ран­ня ви маєте вдяг­тись для сього ба­лу.

    А н н а

    У бi­ле. А на­вi­що вам се зна­ти?

    К о м а н д о р

    Дрiбниця. Так, ма­леньке мiр­ку­ван­ня.

    А н н а

    Мене пiз­наєте у кож­нiй сук­нi, бо мас­ки я не на­ло­жу.

    К о м а н д о р

    Се доб­ре.

    Менi бу­ло б не­на­че не до мис­лi, щоб ви на­дi­ли мас­ку.

    А н н а

    А чо­му ж ви про се не мо­ви­ли нi сло­ва до­сi?

    Ко м а н д о р

    Я во­лi ва­шої не хтiв стiс­ня­ти.

    Д о л о р е с

    Се чуд­но слу­ха­ти, як на­ре­че­ний боїться по­ло­жить най­мен­ший при­мус на ту, що хут­ко сам же вiн прив'яже ще не та­ки­ми пу­та­ми до се­бе.

    К о м а н д о р

    Не я її зв'яжу, а бог i пра­во.

    Не бу­ду я вiльнi­ший, нiж во­на.

    Д о л о р е с

    Чоловiки не час­то так го­во­рять, а хоч го­во­рять - хто з їх сло­во дер­жить?

    К о м а н д о р

    Тепер я не ди­вую, сеньйо­ри­то, що ви не хтi­ли до­сi вий­ти за­мiж, - без пев­нос­тi не вар­то бра­ти шлю­бу.

    А н н а

    Чи всi ж ту пев­нiсть ма­ють?

    К о м а н д о р

    Донно Ан­но, ко­ли б я знав, що ви ме­не не пев­нi, або не пе­вен був се­бе чи вас, я б за­раз по­вер­нув вам ва­ше сло­во, по­ки не пiз­но. Бо як бу­де да­но ве­ли­ку при­ся­гу…

    А н н а

    Ох, се аж страш­но!

    К о м а н д о р

    То не лю­бов, що при­ся­ги боїться.

    Вам справ­дi страш­но?

    А н н а

    Нi, се я жар­тую.

    (До До­ло­рес).

    Ну, я ж то­бi ка­за­ла - вiн го­ра!

    К о м а н д о р

    Знов жарт який­сь? Ве­се­лi ви сьогод­нi.

    А н н а

    Чому ж ме­нi ве­се­лою не бу­ти, ко­ли я мо­жу так на вас впев­ня­тись, як на ка­мiн­ну го­ру! Ад­же прав­да?

    К о м а н д о р

    (подає Ан­нi ру­ку, щоб вес­ти її. Ан­на прий­має)

    Так, дон­но Ан­но. Я вам до­ка­жу, що ви не по­ми­ляєтесь.

    Iдуть. До­ло­рес тро­хи по­за­ду їх.

    А н н а

    (несподiвано го­лос­но до До­ло­рес)

    А знаєш, ме­нi вiн здав­ся кра­щим на порт­ре­тi, нiж так.

    Долорес, ужах­нув­шись, мовч­ки ди­виться на неї.

    К о м а н д о р

    Хто?

    А н н а

    Наречений До­ло­рi­ти.

    К о м а н д о р

    Хто ж вiн та­кий?

    А н н а

    Се по­ки що сек­рет.

    Та вiн сьогод­нi бу­де в нас на ба­лi.

    Виходять всi троє.

    С г а н а р е л ь

    (слуга дон Жу­ана. Увi­хо­дить, ог­ля­да­ючись, наб­ли­жається до гроб­ни­цi)

    А вий­дiть, па­не!

    Д о н Ж у а н

    (виходить)

    Як? То ти вже ту­та?

    С г а н а р е л ь

    Привiт вiд дон­ни Соль. Во­на не хо­че, щоб ви до неї йшли, - боїться сла­ви, ду­енья в неї зла. Во­на во­лiє, ур­вав­ши­ся як-не­будь на ча­син­ку, прий­ти сю­ди са­ма.

    Д о н Ж у а н

    Уже? Так хут­ко?

    С г а н а р е л ь

    Вам на­че не­до­го­да?

    Д о н Ж у а н

    (не слу­хає)

    Роздобудь ме­нi який кос­тюм для мас­ка­ра­ди, але по­ряд­ний.

    С г а н а р е л ь

    Звiдки ж ви дiз­на­лись, що дон­на Соль на мас­ка­ра­дi бу­де у мо­ло­дої ко­ман­до­ра? Зна­чить, ви хо­че­те її зуст­рi­ти там i взять сю­ди?

    Д о н Ж у а н

    (захоплений iн­шою дум­кою)

    Кого?

    С г а н а р е л ь

    Та дон­ну Соль!

    Кого ж iще? Хi­ба ми не для неї приг­на­ли­ся в Се­вiлью?

    Д о н Ж у а н

    Я не знаю.

    Побачимо.

    С г а н а р е л ь

    Ану ж ви роз­ми­не­тесь, то що я бу­ду тут ро­би­ти з нею?

    Д о н Ж у а н

    Нiчого. Ти со­бi в та­вер­ну пi­деш, во­на ж до чо­ло­вi­ка.

    С г а н а р е л ь

    Ей, мiй па­не!

    Я до­ка­зав би кра­що­го ли­царст­ва, як­би-то я був пан, а ви - слу­га.

    Виходить. Дон Жу­ан хо­вається в мав­зо­лей.

    

II

    


    Осереднiй дво­рик (ра­tiо) в осе­лi сеньйо­ра Паб­ло де Альва­рес, уряд­же­ний на мав­рi­танський лад, за­сад­же­ний квiт­ка­ми, ку­ща­ми i не­ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми, ото­че­ний бу­до­ва­ми з га­ле­реєю пiд ар­ка­да­ми, що по­ши­ре­на по­се­ре­ди­нi вис­ту­пом рун­ду­ка i ло­жею (ве­ли­кою нi­шею); пок­рiв­ля га­ле­реї рiв­на, з ба­люст­ра­дою, як орiєнтальний дах, i по­ши­ре­на в се­ред­нiй час­ти­нi тим са­мим спо­со­бом, що i га­ле­рея вни­зу; в обид­ва по­вер­хи га­ле­реї ве­дуть з дво­ри­ка осiб­нi схо­ди: ши­ро­кi i низькi - на­дiл, ви­со­кi й ву­зенькi - на­го­ру. Дiм i га­ле­рея яс­но ос­вiт­ле­нi. В дво­ри­ку свiт­ла не­ма. На пе­редньому пла­нi дво­ри­ка - альтан­ка, обп­ле­те­на ви­ног­ра­дом.

    Дон Паб­ло i дон­на Мер­се­дес, батько й ма­ти Ан­ни, роз­мов­ля­ють з ко­ман­до­ром у дво­ри­ку. Вго­рi по га­ле­реї по­ход­жає скiлька гос­тей - ще не­ба­га­то, - з ни­ми дон­на Ан­на.

    К о м а н д о р

    Дозволите ме­нi сю­ди про­си­ти прек­рас­ну дон­ну Ан­ну на хви­лин­ку?

    Д о н н а М е р с е д е с

    Анiто, йди сю­ди! Тут дон Гон­за­го!

    А н н а

    (перехиляється че­рез ба­люст­ра­ду i заг­ля­дає вниз)

    А вам сю­ди не лас­ка за­вi­та­ти?

    Ах, прав­да, не го­рi на­го­ру йти!

    (Збiгає, смi­ючись, пруд­ко вдiл).

    Д о н н а М е р с е д е с

    Ти, Ан­но, над­то го­лос­но смiєшся.

    Д о н П а б л о

    I жар­ти сi ме­нi не до спо­до­би.

    Ти му­сиш пам'ята­ти…

    К о м а н д о р

    Не сва­рi­те моєї на­ре­че­ної за теє, що близький шлюб її не зас­му­тив.

    Я звик до жар­тiв дон­ни Ан­ни.

    Д о н н а М е р с е д е с

    Пабло, нам слiд пi­ти на­го­ру гос­тi ба­вить.

    К о м а н д о р

    Прошу ли­ши­тись трош­ки. В нас в Кас­тiльї не зви­чай на­ре­че­ним бу­ти вдвох.

    Та я не за­ба­рю вас. Дон­но Ан­но, про­шу прий­ня­ти сю ма­лу оз­на­ку ве­ли­кої по­ша­ни i лю­бо­вi.

    (Виймає з-пiд пла­ща кош­тов­ний пер­ло­вий убiр для го­ло­ви i скло­няється пе­ред Ан­ною).

    Д о н н а М е р с е д е с

    Що за чу­до­вi пер­ли!

    Д о н П а б л о

    Командоре, чи не за­над­то до­ро­гий да­ру­нок?

    К о м а н д о р

    Для дон­ни Ан­ни?!

    А н н а

    От ви зад­ля чо­го ме­не пи­та­ли вран­цi про уб­ран­ня!

    К о м а н д о р

    Боюсь, я, мо­же, не зу­мiв доб­ра­ти…

    Але я ду­мав, що як бi­ле вбран­ня, то бi­лi пер­ли са­ме…

    А н н а

    Дон Гон­за­го, ви хо­че­те зов­сiм не ма­ти вад, а се вже й не га­разд, - се приг­нi­тає.

    Д о н н а М е р с е д е с

    (нишком, сiп­нув­ши Ан­ну)

    Анiто, сха­ме­нись! Ти ж хоч по­дя­куй!

    Анна мовч­ки вкло­няється ко­ман­до­ро­вi гли­бо­ким це­ре­мо­нi­альним пок­ло­ном.

    К о м а н д о р

    (здiймає убiр над її го­ло­вою)

    Дозвольте, щоб я сам пок­лав сi пер­ли на гор­до­ви­ту сю го­лiв­ку, впер­ше по­хи­ле­ну пе­ре­до мною низько.

    А н н а

    (раптом вип­рос­тується)

    Хiба iнак­ше ви б не до­сяг­ли?

    К о м а н д о р

    (наложивши на неї убiр)

    Як ба­чи­те, до­сяг.

    Дворик спов­няється юр­бою мас­ко­ва­них i не­мас­ко­ва­них, роз­маїто уб­ра­них гос­тей, - од­нi зiй­шли з го­рiшньої га­ле­реї, а дру­гi увiй­шли з над­вiрньої бра­ми. Ме­жи ти­ми, що на­дiй­шли з бра­ми, од­на мас­ка в чор­но­му, ши­ро­ко­му, ду­же фал­дис­то­му до­мi­но, об­лич­чя їй щiльно зак­ри­те мас­кою.

    Г о л о с и в ю р б i г о с т е й

    (що зiй­шли з га­ле­реї)

    Де наш гос­по­дар?

    Де гос­по­ди­нi?

    Д о н П а б л о

    Ось ми, лю­бi гос­тi.

    Д о н н а М е р с е д е с

    (до но­воп­ри­бу­лих)

    Таке ряс­не блис­ку­че гро­но гос­тей кра­сить наш дiм.

    П i д с т а р к у в а т а г о с т я

    (з но­воп­ри­бу­лих до дру­гої, дав­нi­шої, ниш­ком)

    Либонь, вже зра­ху­ва­ла i скiльки нас, i скiльки ми кош­туєм!..

    Г о с т я д р у г а

    (так са­мо до по­пе­редньої)

    О, вже ж, Мер­се­дес на ра­хун­ки бист­ра, лиш на гос­тин­нiсть по­вiльнi­ша тро­хи…

    Г о с т я-п а н н о ч к а

    (до Ан­ни, вi­та­ючись)

    Анiто, як же ти пре­пиш­но вбра­на!

    (Тихше).

    А тiльки в бi­ло­му ти заб­лi­да.

    А н н а

    О, се нi­чо­го, се те­пе­ра мо­да.

    (Ще тих­ше).

    Як хо­чеш, я бi­лил то­бi по­зи­чу, бо в те­бе на­вiть i чо­ло чер­во­не.

    П а н н о ч к а

    Не тре­ба, дя­кую.

    (Одвертається, вiдс­ту­пив­ши, i поп­рав­ляє мас­ку й во­лос­ся, щоб зак­ри­ти ло­ба).

    М о л о д а п а н i

    (нишком до дру­гої, по­ка­зу­ючи очи­ма на Ан­ну)

    Який убiр!

    Д р у г а м о л о д а п а н i

    (iронiчно)

    Та тiльки ж i по­тi­хи! Бiд­на Ан­на!..

    С т а р и й г i с т ь

    (до до­на Паб­ло)

    А що, дон Паб­ло? вже те­пер на­реш­тi пок­ли­че вас ко­роль до сво­го дво­ру, - та­ко­го зя­тя тесть…

    Д о н П а б л о

    Його ве­лич­нiсть не по зя­тях, а по зас­лу­зi цi­нить.

    С т а р и й г i с т ь

    На жаль, оцiн­ки ча­сом дов­го жда­ти.

    Д о н П а б л о

    Чи дов­го, ви са­ми заз­на­ли лiп­ше.

    (Повертається до iн­шо­го).

    Ви, гра­фе? Як я ра­дий! Честь яка!

    Господар, гос­по­ди­нi, ко­ман­дор i гос­тi йдуть у дiм до­лiш­нiм вхо­дом. Мас­ка "Чор­не до­мi­но" ли­шається в дво­ри­ку, не­за­мiт­но вiдс­ту­пив­ши в тiнь вiд ку­щiв. Не­за­ба­ром Ан­на з мо­лод­ши­ми да­ма­ми з'являється на го­рiшньому рун­ду­цi.

    Слуги роз­но­сять ли­мо­на­ду та iн­шi хо­ло­до­щi.

    Д о н Ж у а н

    (замаскований, у мав­рi­тансько­му кос­тю­мi, з гi­та­рою, вхо­дить з бра­ми на дво­рик, стає про­ти рун­ду­ка i, по ко­рот­кiй пре­лю­дiї, спi­ває)

    У моїй країнi рiд­нiй

    єсть од­на го­ра з криш­та­лю, на го­рi тiй, на шпи­леч­ку, сяє за­мок з дi­аман­тiв.

    Лихо моє, Ан­но!


    I рос­те по­се­ред зам­ку квiт­ка, в пуп'янку зак­ри­та, на пе­люс­точ­ках у неї не ро­са, а твер­дi пер­ли.

    Лихо моє, Ан­но!

    I на го­ру криш­та­ле­ву нi сте­жок не­ма, нi схо­дiв, в дi­аман­то­во­му зам­ку анi бра­ми, анi вi­кон.

    Лихо моє, Ан­но!

    Та ко­мусь не тре­ба стеж­ки, анi схо­дiв, анi бра­ми, з не­ба вiн зле­тить до квiт­ки, бо ко­хан­ня має кри­ла.

    Щастя моє, Ан­но!

    Пiд час спi­ву "Чор­не до­мi­но" тро­хи вис­ту­пає з ку­щiв i прис­лу­хається, пiд кi­нець хо­вається.

    К о м а н д о р

    (виходить на го­рiш­нiй рун­дук пiд кi­нець спi­ву)

    Якi се ту­та спi­ви, дон­но Ан­но?

    А н н а

    Якi? Не знаю, пев­не, мав­рi­танськi.

    К о м а н д о р

    Я не про те пи­таю.

    А н н а

    А про що ж?

    (Не жду­чи вiд­по­вi­дi, бе­ре у слу­ги шклян­ку ли­мо­на­ди i спус­кається до дон Жу­ана).

    А н н а

    (до дон Жу­ана, по­да­ючи ли­мо­на­ду)

    Бажаєте про­хо­ло­ди­тись, мо­же?

    Д о н Ж у а н

    Спасибi, не вжи­ваю хо­ло­до­щiв.

    Анна ки­дає шклян­ку в ку­щi.

    К о м а н д о р

    (надходить слi­дом за Ан­ною)

    Вам до спо­до­би пiс­ня, дон­но Ан­но?

    А н н а

    А вам?

    К о м а н д о р

    Менi зов­сiм не до спо­до­би.

    Д о н Ж у а н

    Я вам не до­го­див, сеньйо­ре? Шко­да.

    Я ду­мав, що за­ру­че­ним то са­ме i слiд по­чу­ти пiс­ню про ко­хан­ня.

    К о м а н д о р

    В тiй ва­шiй пiс­нi прис­пiв не­до­реч­ний.

    Д о н Ж у а н

    На жаль, йо­го не мiг я про­ми­ну­ти, - так ви­ма­гає мав­рi­танський стиль.

    А н н а

    Ви до кос­тю­ма до­би­ра­ли пiс­ню?

    З бра­ми увi­хо­дить гурт мо­ло­дi­жi, па­ни­чiв; по­ба­чив­ши Ан­ну, мо­ло­дiж ото­чує її.

    Г о л о с и з г у р т у

    О дон­но Ан­но! дон­но Ан­но, про­сим, з'явiть нам лас­ку! Се ж ос­тат­нiй ве­чiр дi­во­чої незв'яза­ної во­лi!

    А н н а

    Мої па­но­ве, в чiм ба­жан­ня ва­ше?

    О д и н л и ц а р

    Ми про­си­мо, щоб ви са­ми вка­за­ли,

    Хто має вам слу­жить в ко­то­рiм тан­цi.

    А н н а

    Щоб я са­ма про­си­ла?..

    Д р у г и й л и ц а р

    Не про­си­ти, на­ка­зу­ва­ти маєте! Ми бу­дем ра­ба­ми ва­ши­ми в сей ве­чiр!

    А н н а

    Добре, що хоч не дов­ше, бо вже я не знаю, що б вам на те ска­за­ли ва­шi да­ми.

    Чи, мо­же, вас вiд їх ря­ту­ють мас­ки?

    Т р е т i й л и ц а р

    (скидаючи мас­ку)

    Всi зо­рi блiд­нуть пе­ред сон­цем!

    А н н а

    Дiйсно, сей комп­лi­мент не пот­ре­бує мас­ки, бо вiн до­во­лi вже по­важ­ний вi­ком.

    Лицар знов на­дi­ває мас­ку i вiдс­ту­пає в гурт.

    А н н а

    (до мо­ло­дi­жi)

    Що ж, станьте в ряд, я бу­ду приз­на­ча­ти.

    Всi ста­ють в ряд, i дон Жу­ан мiж ни­ми.

    К о м а н д о р

    (тихо до Ан­ни)

    Чи се та­кий в Се­вiльї зви­чай?

    А н н а

    Так.

    К о м а н д о р

    Чи й я по­ви­нен ста­ти?

    А н н а

    Нi.

    Командор вiд­хо­дить.

    Панове, ви вже го­то­вi?

    (До дон Жу­ана).

    Як же ви, пок­лон­че змiн­ли­вої пла­не­ти, ста­ли в ряд?

    Хiба вам зви­чай доз­во­ляє тан­цi?

    Д о н Ж у а н

    Для надз­ви­чай­ної зла­маю зви­чай.

    А н н а

    За се я вам даю та­нець най­пер­ший.

    Дон Жу­ан вкло­няється по-схiд­но­му: прик­ла­дає пра­ви­цю до сер­ця, до уст i до чо­ла, по­тiм зак­ла­дає ру­ки навх­рест на гру­дях i схи­ляє го­ло­ву. При тих ру­хах поб­лис­кує зо­ло­тий перс­тень на мi­зин­цi.

    Д о н Ж у а н

    Один?

    А н н а

    Один. Вам дру­го­го не бу­де.

    (До мо­ло­дi­жi).

    Я вас, па­но­ве, поз­на­чу ру­кою, хай всяк свою чер­гу за­пам'ятає.

    (Швидко вка­зує ру­кою на кож­до­го па­ни­ча по чер­зi, один па­нич зос­тається не­поз­на­че­ним).

    П а н и ч

    А я ж? А я? Ме­нi ж яка чер­га?

    О д и н з г у р т у

    Остатня, оче­вид­но.

    Смiх. Па­нич стоїть збен­те­же­ний.

    А н н а

    (до па­ни­ча)

    Мiй сеньйо­ре, я му­сульма­ни­ну да­ла най­пер­шу, бо вiн ос­тат­нiм бу­де в царст­вi бо­жiм, ви ж, я в тiм пев­на, доб­рий ка­то­лик, i вам не страш­но буть ос­тат­нiм ту­та.

    П а н и ч

    Се в пер­ший раз, що я б хо­тiв буть мав­ром!

    Д о н Ж у а н

    Е, не в чер­гу по­пав ваш комп­лi­мент, - ли­бонь, су­див­ся вам ду­шi ря­ту­нок!

    А н н а

    (плеще в до­ло­нi)

    Мої пiд­да­нi! го­дi! Час до тан­цю!

    (Перша ру­шає на­го­ру, за нею мо­лодь).

    З го­рiшнього по­вер­ху чут­но грiм му­зи­ки. По­чи­на­ються тан­цi, що розп­рос­то­рю­ються на го­рiш­нiй рун­дук i га­ле­рею. Дон­на Ан­на йде в пер­шiй па­рi з дон Жу­аном, по­тiм її пе­рей­ма­ють iн­шi па­ни­чi по чер­зi. Ко­ман­дор стоїть на ро­зi нi­шi, при­хи­лив­шись до вис­ту­пу стi­ни, i ди­виться на тан­цi. "Чор­не до­мi­но" зо­рить здо­лу i не­по­мiт­но для се­бе ви­хо­дить на ос­вiт­ле­не мiс­це пе­ред рун­ду­ком. Дон Жу­ан, скiн­чив­ши та­нець, схи­ляється на ба­люст­ра­ду, зав­ва­жає "Чор­не до­мi­но" i зi­хо­дить удiл, во­но тим ча­сом пос­пiш­но хо­вається в тiнь.

    М а с к а-С о н я ш н и к

    (входить збо­ку, пе­рей­має дон Жу­ана i ха­пає йо­го за ру­ку)

    Ти дон Жу­ан! Я знаю!

    Д о н Ж у а н

    Я хо­тiв би те­бе так доб­ре зна­ти, гар­на мас­ко.

    М а с к а-С о н я ш н и к

    Ти знаєш! Не вда­вай! Я - дон­на Соль!


    (Зриває з се­бе мас­ку).

    Д о н Ж у а н

    Пробачте. В со­няш­ни­ку справ­дi труд­но впiз­на­ти сон­це.

    Д о н н а С о л ь

    Ти смiєшся з ме­не?

    Тобi ще ма­ло глу­му?

    Д о н Ж у а н

    Де? Яко­го?

    Д о н н а С о л ь

    (понуро)

    Я тiльки що бу­ла на кла­до­ви­щi.

    Д о н Ж у а н

    Вас ба­чив хто?

    Д о н н а С о л ь

    Сього ще бра­ку­ва­ло!

    Нiхто, за­пев­не.

    Д о н Ж у а н

    Ну, то в чiм же дi­ло?

    Хiба зуст­рi­ти­ся на мас­ка­ра­дi не ве­се­лi­ше, нiж на кла­до­ви­щi?

    Д о н н а С о л ь

    (сягає ру­кою за по­яс)

    О! я за­бу­ла взя­ти свiй кинд­жал!

    Д о н Ж у а н

    (вклоняючись, по­дає їй свiй сти­лет)

    Прошу, сеньйо­ро.

    Д о н н а С о л ь

    (вiдштовхує йо­го ру­ку)

    Геть!

    Д о н Ж у а н

    (ховає сти­лет)

    Непослiдовно.

    Що ж вам ба­жа­но, пре­хо­ро­ша па­нi?

    Д о н н а С о л ь

    Не знаєте?

    Д о н Ж у а н

    Нi, да­ле­бi, не знаю.

    Д о н н а С о л ь

    Ви пам'ятаєте, що ви пи­са­ли?

    Д о н Ж у а н

    Я вам пи­сав: "По­киньте чо­ло­вi­ка, як вiн вам осо­руж­ний, i втi­кай­те".

    Д о н н а С о л ь

    З ким?

    Д о н Ж уа н

    А ко­неч­не тре­ба з кимсь?

    Хоч i зо мною. Мо­жу вас про­вес­ти.

    Д о н н а С о л ь

    Куди?

    Д о н Ж у а н

    В Ка­дiкс.

    Д о н н а С о л ь

    Навiщо?

    Д о н Ж у а н

    Як на­вi­що?

    Хiба на во­лю вир­ва­тись - то ма­ло?

    Д о н н а С о л ь

    То ви ме­не про­си­ли на стрi­ван­ня, щоб се ска­за­ти?

    Д о н Ж у а н

    А для чо­го ви на те стрi­ван­ня йшли? Чи ви хо­тi­ли пiд­со­ло­ди­ти тро­хи гiр­ку стра­ву под­руж­нiх обов'язкiв? Ви­ба­чай­те, я со­ло­до­щiв го­ту­вать не вчив­ся. |

    Д о н н а С о л ь

    (подається до схо­дiв на рун­дук)

    Ви ще ме­нi зап­ла­ти­те за се!

    "Ч о р н е д о м i н о"

    (виходячи на свiт­ло i пе­рей­ма­ючи дон­ну Соль.

    Ненатурально змi­не­ним го­ло­сом)

    Твiй муж то­бi доз­во­лить пла­ту взя­ти?

    Донна Соль мит­тю ви­бi­гає геть за бра­му.

    "Чорне до­мi­но" хо­че схо­ва­тись у тiнь, дон Жу­ан зас­ту­пає йо­му до­ро­гу.

    Д о н Ж у а н

    Ти хто, жа­лоб­на мас­ко?

    "Ч о р н е д о м i н о"

    Тiнь твоя!

    Спритно втi­кає вiд дон Жу­ана, хо­ва­ючись по­за ку­ща­ми, за­бi­гає в альтан­ку i там при­щу­люється. Дон Жу­ан, вте­ряв­ши "Чор­не до­мi­но" з очей, по­дається в iн­ший бiк, шу­ка­ючи йо­го. На го­рiшньому рун­ду­цi дон­на Ан­на тан­цює се­ге­дильї.

    О д и н л и ц а р

    (коли Ан­на скiн­чи­ла та­нець)

    Осе ж ви тан­цю­ва­ли, дон­но Ан­но, по на­ших всiх сер­цях.

    А н н а

    Невже? Зда­ва­лось ме­нi, що я тан­цюю по по­мос­тi.

    Чи се у вас та­кi твер­дi сер­ця?

    Д р у г и й л и ц а р

    (пiдходить до Ан­ни i вкло­няється, зап­ро­шу­ючи до тан­цю)

    Тепер моя чер­га.

    А н н а

    (складає до­ло­нi)

    Сеньйоре, про­бi!

    Д р у г и й л и ц а р

    Я пi­дож­ду. Але чер­га за мною?

    А н н а

    Звичайно.

    (Встає i, за­мi­шав­шись ме­жи гос­тя­ми, зни­кає, по­тiм з'являється в дво­ри­ку, вий­шов­ши до­лiш­нi­ми схо­да­ми).

    Донна Ан­на над­хо­дигь до альтан­ки. "Чор­не до­мi­но" ви­бi­гає звiд­ти швид­ко, але без ше­лес­ту, i хо­вається в ку­щах. Ан­на па­дає в зне­сил­лi на ши­ро­кий ос­лiн в альтан­цi.

    Д о н Ж у а н

    (наближається до неї)

    Се ви тут? Ви­ба­чай­те, вам не­доб­ре?

    А н н а

    (сiла рiв­нi­ше)

    Нi, прос­то втом­ле­на.

    Д о н Ж у а н

    Iти на го­ру?

    А н н а

    Як?.. А!.. Мiж iн­шим, я най­бiльш вто­ми­лась вiд без­ко­неч­них до­те­пiв сей ве­чiр.

    Д о н Ж у а н

    Я в дум­цi мав не до­теп.

    А н н а

    Що ж iнак­ше?

    Д о н Ж у а н

    Я ду­мав: що мог­ло при­му­сить вас на­гiр­ної в'язни­цi до­ма­га­тись?

    А н н а

    В'язницi? Я га­даю, прос­то зам­ку, а зам­ки завж­ди на го­рi сто­ять, бо так ве­лич­нi­ше i неп­рис­туп­нiш.

    Д о н Ж у а н

    Я ду­же по­ва­жаю неп­рис­туп­нiсть, як їй пiд­ва­ли­ною не ка­мiн­ня, а щось жи­ве.

    А н н а

    Стояти на жи­во­му нi­що не мо­же, бо схиб­неться хут­ко.

    Для гор­дої i влад­ної ду­шi жит­тя i во­ля - на го­рi ви­со­кiй.

    Дон Ж у а н

    Нi, дон­но Ан­но, там не­має во­лi.

    З на­гiр­но­го шпи­ля лю­ди­нi вид­ко прос­то­ри вiльнi, та во­на са­ма при­ко­ва­на до пло­щин­ки ма­лої, бо ле­да крок - i зiр­веться в бе­зод­ню.

    А н н а

    (в за­ду­мi)

    То де ж є в свi­тi тая справж­ня во­ля?..

    Невже во­на в та­кiм жит­тi, як ва­ше?

    Адже мiж людьми ви, мов ди­кий звiр ме­жи мис­лив­ця­ми на по­лю­ван­нi, - лиш мас­ка вас бо­ро­нить.

    Д о н Ж у а н

    Полювання взаємне ме­жи на­ми. Що ж до мас­ки - се тiльки хит­ро­щi мис­ливськi. За­раз

    її не бу­де.


    (Скидає мас­ку i сi­дає ко­ло Ан­ни).

    Вiрте, дон­но Ан­но: той тiльки вiльний вiд гро­мадських пут, ко­го гро­ма­да ки­не геть вiд се­бе, а я її до то­го сам при­му­сив.

    Ви ба­чи­ли та­ко­го, хто, йду­чи за щи­рим го­ло­сом свой­ого сер­ця, нi­ко­ли б не пи­тав: "Що ска­жуть лю­ди?"

    Дивiться, - я та­кий. I тим сей свiт не був ме­нi тем­ни­цею нi­ко­ли.

    Легенькою фе­лю­кою злi­тав я прос­тор мо­рей, як пе­ре­лiт­на пти­ця, пiз­нав кра­су да­ле­ких бе­ре­гiв i краю ще не зна­но­го при­на­ду.

    При свiт­лi во­лi всi краї хо­ро­шi, всi во­ди гiд­нi вiд­би­ва­ти не­бо, усi гаї по­дiб­нi до еде­му!

    А н н а

    (стиха)

    Так… се жит­тя!

    Пауза.

    Нагорi знов му­зи­ка й тан­цi.

    Д о н Ж у а н

    Як див­но! знов му­зи­ка.

    А н н а

    Що ж див­но­го?

    Д о н Ж у а н

    Чому, ко­ли вми­рає ста­ре i го­рем би­те, всi ри­да­ють?

    А тут - хо­ва­ють во­лю мо­ло­ду, i всi тан­цю­ють…

    А н н а

    Але й ви,сеньйо­ре, теж тан­цю­ва­ли.

    Д о н Ж у а н

    0, як­би ви зна­ли, що ду­мав я то­дi!

    А н н а

    А що?

    Д о н Ж у а н

    Я ду­мав:

    "Коли б, не ви­пус­ка­ючи з обiй­мiв,

    її пом­ча­ти прос­то на ко­ня та й до Ка­дiк­са!"

    А н н а

    (встає)

    Чи не за­ба­га­то ви доз­во­ляєте со­бi, сеньйо­ре?

    Д о н Ж у а н

    Ох, дон­но Ан­но, та нев­же пот­рiб­нi i вам отi мi­зер­нi ого­ро­жi, що нi­би­то обо­ро­ня­ти ма­ють жi­но­чу гiд­нiсть? Я ж бо си­ло­мiць не по­сяг­ну на ва­шу честь, не бiй­тесь.

    Жiнкам не тим страш­ний я.

    А н н а

    (знов сi­дає)

    Дон Жу­ане, я не бо­юся вас.

    Д о н Ж у а н

    Я впер­ве чую та­кi сло­ва з жi­но­чих уст! Чи, мо­же, ви тим со­бi до­даєте од­ва­ги?

    А н н а

    Одвага ще не зра­ди­ла ме­не в жит­тi нi ра­зу.

    Д о н Ж у а н

    Ви й те­пер в нiй пев­нi?

    А н н а

    Чому ж би нi?

    Д о н Ж у а н

    Скажiть ме­нi по прав­дi, чи ви заз­на­ли во­лi хоч на мить?

    А н н а

    У снi.

    Д о н Ж у а н

    I в мрiї?

    А н н а

    Так, i в мрiї теж.

    Дон Ж у а н

    То що ж вам не дає ту гор­ду мрiю жит­тям зро­би­ти? Тiльки за по­рiг пе­рес­ту­пiть - i цi­лий свiт ши­ро­кий одк­риється для вас! Я вам го­то­вий i в щас­тi i в не­щас­тi по­ма­га­ти, хоч би вiд ме­не сер­це ви замк­ну­ли.

    Для ме­не най­до­рож­че - вря­ту­ва­ти вам гор­дий, вiльний дух! О дон­но Ан­но, я вас шу­кав так дов­го!

    А н н а

    Ви шу­ка­ли?

    Та ви ж ме­не зов­сiм не зна­ли до­сi! .Д о н Ж у а н

    Не знав я тiльки ва­шо­го iмен­ня, не знав об­лич­чя, але я шу­кав у кож­но­му жi­но­чо­му об­лич­чi хоч вiдб­лис­ка то­го яс­но­го сяй­ва, що про­ме­нiє в ва­ших гор­дих очах.

    Коли ми двоє рiз­но ро­зiй­де­мось, то в бо­жiм тво­ри­вi не­має глуз­ду!

    А н н а

    Стривайте. Не тьма­рiть ме­нi ду­мок ре­ча­ми за­пальни­ми. Не бра­кує ме­нi од­ва­ги йти в ши­ро­кий свiт.

    Д о н Ж у а н

    (встає i прос­тя­гає їй ру­ку)

    Ходiм!

    А н н а

    Ще нi. Од­ва­ги тут не до­сить.

    Д о н Ж у а н

    Та що ж вас не пус­кає?.Сiї пер­ли?

    Чи та об­руч­ка, мо­же?

    А н н а

    Се? Най­мен­ше!

    (Здiймає пер­ло­вий убiр з го­ло­ви i кла­де на ос­ло­нi, а об­руч­ку, зняв­ши, дер­жить на прос­тяг­не­нiй до­ло­нi).

    Ось пок­ла­дiть сю­ди i ваш перс­те­ник.

    Д о н Ж у а н

    Навiщо вiн вам?

    А н н а

    Не бiй­тесь, не на­дi­ну.

    В Гва­далк­вi­вiр я хо­чу їх за­ки­нуть, як бу­де­мо пе­реїзди­ти мiст.

    Д о н Ж у а н

    Нi, сього перс­ня я не мо­жу да­ти.

    Просiть, що хо­че­те…

    А н н а

    Просити вас я не зби­ра­лась нi про що. Я хтi­ла лиш пе­ре­вi­ри­ти, чи справ­дi є на свi­тi хоч од­на лю­ди­на вiльна, чи то все тiльки "мав­рi­танський стиль", i ви са­мi за ту хва­ле­ну во­лю не вiд­дас­те й то­ненької каб­луч­ки.

    Д о н Ж у а н

    А все жит­тя вiд­дам!

    Ан н а

    (знов прос­тя­гає ру­ку)

    Обручку!

    Д о н Ж у а н

    Анно!

    Обручка та не є лю­бо­вi знак.

    А н н а

    А що ж? кiльце з кай­да­нiв? Дон Жу­ане,

    I вам не со­ром в то­му приз­на­ва­тись?

    Д о н Ж у а н

    Я сло­во чес­тi дав її но­си­ти.

    А н н а

    Ах, сло­во чес­тi?

    (Встає).

    Дякую, сеньйо­ре, що ви ме­нi те сло­во на­га­да­ли.

    (Надiває зно­ву убiр i свою об­руч­ку i хо­че вi­дiй­ти).

    Д о н Ж у а н

    (падає на ко­лi­на)

    Я вас бла­гаю, дон­но Ан­но!

    А н н а

    (з гнiв­ним ру­хом)

    Годi!

    Доволi вже ко­ме­дiї! Вста­вай­те!

    (Обертається i ба­чить ко­ман­до­ра, що наб­ли­жається вiд до­му до альтан­ки).

    Прошу вас, дон Гон­за­го, про­ве­дiть ме­не на­го­ру зно­ву.

    К о м а н д о р

    Донно Ан­но, ска­жiть ме­нi то­го сеньйо­ра ймен­ня.

    А н н а

    Той ли­цар - на­ре­че­ний До­ло­рi­ти.

    Iнакше вiн не смiє на­зи­ва­тись.

    Д о н Ж у а н

    У ме­не єсть iмен­ня - дон Жу­ан.

    Се ймен­ня всiй Iс­па­нiї вi­до­ме!


    К о м а н д о р

    Ви той ба­нiт, ко­го ко­роль поз­ба­вив i чес­тi, й при­вi­леїв? Як ви смi­ли в сей чес­ний дiм з'яви­тись?

    Д о н Ж у а н

    Привiлеї ко­роль дає, ко­роль i взя­ти мо­же.

    А честь моя, так са­мо, як i шпа­га, ме­нi на­ле­жать - їх нiх­то не зло­мить!

    Чи хо­че­те поп­ро­бу­ва­ти, мо­же?

    (Вихоплює шпа­гу i стає в по­зи­цiю до поєдин­ку).

    К о м а н д о р

    (закладає ру­ки навх­рест)

    З ба­нi­та­ми ста­вать до поєдин­ку не ли­чить ко­ман­до­ро­вi.

    (До Ан­ни).

    Ходiм.

    (Бере Ан­ну пiд ру­ку i ру­шає, обер­нув­шись пле­чи­ма до дон Жу­ана).

    Дон Жу­ан ки­дається за ко­ман­до­ром ус­лiд i хо­че протк­ну­ти йо­го шпа­гою. З тi­нi ви­ри­нає "Чор­не до­мi­но" i ха­пає дон Жу­ана за ру­ку обо­ма ру­ка­ми.

    "Ч о р н е д о м i н о"

    (незмiненим го­ло­сом, так що мож­на пiз­на­ти го­лос До­ло­рес)

    Немає чес­тi на­па­да­ти зза­ду!

    Анна ог­ля­дається. Дон Жу­ан i До­ло­рес ви­бi­га­ють за бра­му.

    К о м а н д о р

    Не ог­ля­дай­тесь.

    А н н а

    Вже не­ма нi­ко­го.

    К о м а н д о р

    (випускає Ан­ни­ну ру­ку i змi­няє спо­кiй­ний тон на грiз­ний)

    Вiн як сю­ди дiс­тав­ся, дон­но Ан­но?

    А н н а

    Кажу ж вам, як До­ло­рес на­ре­че­ний.

    К о м а н д о р

    Чого ж бу­ло сто­яти на ко­лi­нах?

    А н н а

    Кому?

    К о м а н до р

    Та вже ж йо­му тут пе­ред ва­ми!

    А н н а

    Не нав­па­ки? Ну, то про що ж роз­мо­ва?

    К о м а н д о р

    I ви мог­ли доз­во­ли­ти…

    А н н а

    Мiй бо­же!

    Хто ж доз­во­лу на сiї ре­чi про­сить?

    Се, мо­же, та кас­тiльська ети­ке­та на­ка­зує звер­та­ти­ся до да­ми:

    "Дозвольте, па­нi, ста­ти на ко­лi­на".

    У нас за сеє кож­на ос­мi­яла б.

    К о м а н д о р

    Як ви при­вик­ли все збу­ва­ти смi­хом!

    А н н а

    Та зми­луй­тесь! як­би я ко­жен раз, вiд­ко­ша да­ючи, ли­ла ще сльози, то в ме­не б очi ви­ли­ня­ли до­сi!

    Невже б вам справ­дi так сього хо­тi­лось?

    Вам див­но се, що я за ним ус­лiд не прос­тя­гаю рук, не пла­чу гiр­ко, не спо­вi­да­юся тут пе­ред ва­ми в зло­чин­но­му ко­хан­нi, що мов бу­ря на­ли­ну­ло на сер­це без­бо­рон­не?

    Була б я мов Iзольда в тiм ро­ма­нi, та шко­да, я до то­го не в наст­рою, - як­раз охо­ту маю.до фан­дан­га!

    О! чую, са­ме гра­ють… lа-lа-lа!..

    Ходiм, дон Гон­за­го! я по­ли­ну, як бi­ла хви­ля, у хиб­кий та­нець, а ви спо­кiй­но ста­не­те, мов ка­мiнь.

    Бо знає ка­мiнь, що та­нок сва­вiльний скiн­чить на­вi­ки хви­ля - ко­ло нього.

    Командор ве­де Ан­ну по­пiд ру­ку на­го­ру, де тан­цю­ють.

    

III

    

    Печера на бе­ре­зi мо­ря в око­ли­цi Ка­дiк­са. Дон Жу­ан си­дить на ка­ме­нi i то­чить свою шпа­гу. Сга­на­рель стоїть ко­ло нього.

    С г а н а р е л ь

    Навiщо ви все то­чи­те ту шпа­гу?

    Д о н Ж у а н

    Так, звич­ка.

    С г а н а р е л ь

    Ви ж те­пер на поєдин­ки вже не ви­хо­ди­те.

    Д о н Ж у а н

    Не маю з ким.

    С г а н а р е л ь

    Хiба лю­дей не ста­ло?

    Д о н Ж у а н

    Всi тi лю­ди не вар­тi сеї шпа­ги.

    С г а н а р е л ь

    Може, й шпа­га ко­гось не вар­та?

    Д о н Ж у а н

    (грiзно)

    Ти!!

    С г а н а рель

    Пробачте, па­не, то жарт безг­луз­дий. Я вже й сам не тям­лю, де в ме­не тiї ду­ро­щi бе­руться, - от на­че щось сiп­не!

    Д о н Ж у а н

    Iди! Не зас­туй!

    Сганарель, пос­мiх­нув­шись, ви­хо­дить.

    (Дон Жу­ан да­лi то­чить шпа­гу).

    Ет, зно­ву по­щер­бив! Геть, на зла­ман­ня!

    (Кидає шпа­гу).

    С г а н а р е л ь

    (вбiгає, швид­ко i ниш­ком)

    Мiй па­не, утi­кай­мо!

    Д о н Ж у а н

    Ще чо­го?

    С г а н а р е л ь

    Нас вик­ри­то. Я ба­чив: не­да­леч­ке чер­нець який­сь блу­кає.

    Д о н Ж у а н

    Ну то що?

    С г а н а р е л ь

    Се шпиг вiд iнк­вi­зи­цiї, на­пев­не, а мо­же, й кат з от­руєним сти­ле­том.

    Д о н Ж у а н

    Шпигiв я не бо­юся - звик до них, а шпа­га в ме­не дов­ша вiд сти­ле­та.

    Веди чен­ця, ко­рот­ша бу­де спра­ва.

    Скажи йо­му, що спо­вi­дi ба­жає всес­вiт­нiй грiш­ник дон Жу­ан.

    С г а н а р е л ь

    Гаразд.

    Ви не ди­ти­на, я при вас не нянька.

    Виходить i не­за­ба­ром при­во­дить в пе­че­ру чен­ця, не­ви­со­ко­го на зрiст, тон­ко­го, в оде­жi "не­ви­ди­мок" - в чор­нiй вiд­ло­зi (кап­ту­рi), що зак­ри­ває все об­лич­чя, тiльки, для очей у нiй про­рi­за­нi дiр­ки.

    Дон Жу а н

    (встає на­зуст­рiч iз шпа­гою в ру­ках)

    Мiй от­че, або, мо­же, кра­ще - бра­те, чо­му зав­дя­чую та­кi свя­тiї од­вi­ди­ни?

    Чернець ро­бить ру­кою знак, щоб Сга­на­рель вий­шов.

    Ти вий­ди, Сга­на­ре­лю.

    (Бачачи, що Сга­на­рель не спi­шиться, по­шеп­ки до нього).

    Поглянь, в чен­ця ру­ка жi­но­ча.

    С г а н а р е л ь

    Щоб їх!

    (Махнувши ру­кою, ви­хо­дить),

    Дон Жу­ан кла­де шпа­гу на ка­мiнь. З-пiд од­ки­ну­тої вiд­ло­ги рап­том вис­ту­пає об­лич­чя До­ло­рес.

    Д о н Ж у а н

    Долорес?! Ви? i знов у сiй пе­че­рi…

    Д о л о р е с

    Я знов прий­шла по­ря­ту­ва­ти вас.


    Д о н Ж у а н

    Порятувати? Хто ж се вам ска­зав, що нi­би­то ме­нi ря­тун­ку тре­ба?

    Д о л о р е с

    Сама я зна­ла се.

    Д о н Ж у а н

    Я ж не сла­бий, як ба­чи­те, - ве­се­лий, вiльний, ду­жий.

    Д о л о р е с

    Ви хо­че­те, щоб вам зда­ва­лось так.

    Д о н Ж у а н

    (на мить за­мис­люється, але хут­ко пiд­во­дить го­ло­ву рiз­ким, упер­тим ру­хом)

    Я ба­чу, сеньйо­ри­то, ва­ша одiж наст­роїла вас на чер­не­чий лад.

    Але я вам не бу­ду спо­вi­да­тись, - мої грi­хи не для па­нянських слу­хiв.

    Долорес мовч­ки вий­має два су­вої пер­га­мен­ту i по­дає їх дон Жу­ано­вi.

    Нi, ви­бач­те, До­ло­рес! Я не хтiв зне­ва­жить вас, ме­нi бу­ло б се прик­ро.

    Що ви ме­нi при­нес­ли?

    Д о л о р е с

    Прочитайте.

    Д о н Ж у а н

    (швидко пе­рег­ля­дає пер­га­мен­ти)

    Декрет вiд ко­ро­ля… i папська бул­ла…*

    Менi про­ща­ються усi зло­чи­ни i всi грi­хи… Чо­му? З якої ре­чi?..

    I як до вас дiс­та­лись сi па­пе­ри? * Бул­ла - гра­мо­та, пос­та­но­ва або роз­по­ряд­жен­ня па­пи римсько­го, скрiп­ле­нi пе­чат­кою.

    Дол о р е с

    (спустивши очi)

    Ви не до­га­дуєтесь?

    Д о н Ж у а н

    О До­ло­рес!

    Я ро­зу­мiю. Знов ви на­ло­жи­ли на ме­не довг який­сь. Та вам вi­до­мо, що я при­вик свої дов­ги пла­ти­ти.

    Д о л о р е с

    Я не прий­шла сю­ди з вас пла­ту пра­вить.

    Д о н Ж у а н

    Я вi­рю вам. Але я не банк­рот.

    Колись я вам зас­та­ву дав - об­руч­ку, те­пер го­то­вий вип­ла­тить весь довг.

    Уже ж я не ба­нiт, а гранд iс­панський, i вам не со­ром бу­де стать до шлю­бу зо мною.

    Д о л о р е с

    (iз сто­го­ном)

    Боже! Дi­во прес­вя­тая!

    Я спо­дi­ва­ла­ся, що сеє бу­де… але щоб так мою ос­тат­ню мрiю я му­си­ла хо­ва­ти…

    (Голос ЇЇ пе­ре­хоп­лює спаз­ма стри­ма­них слiз).

    Д о н Ж у а н

    Я вра­зив вас?

    Та чим, До­ло­рес?

    Д о л о р е с

    Ви не зро­зу­мi­ли?

    Гадаєте, що як iс­панський гранд доч­цi гi­дальга ки­не шлюб­ний перс­тень, не­мов га­ман з чер­вiн­ця­ми лих­вар­цi, то в нiй по­вин­но сер­це розц­вiс­ти, а не об­ли­тись крiв'ю?

    Д о н Ж у а н

    Нi, До­ло­рес, i ви ж ме­не по­вин­нi зро­зу­мi­ти: нi­якiй дiв­чи­нi, нi­якiй жiн­цi не був я до­сi ви­нен зро­ду!

    Д о л о р е с

    Справдi?

    Ви, дон Жу­ан, нi­чим не за­ви­ни­ли про­ти жi­ноцт­ва?

    Д о н Ж у а н

    Нi. Нi­чим, нi­ко­ли.

    Я ко­жен раз да­вав їм теє все, що лиш во­ни мог­ли змiс­ти­ти: мрiю, ко­рот­ку хви­лю щас­тя i по­рив, а бiльшо­го з них жад­на не змi­ща­ла, та iн­шiй i то­го бу­ло над­мi­ру.

    Д о л о р е с

    А ви са­мi мог­ли змiс­ти­ти бiльше?

    (Пауза).

    Платити вам не прий­деться сей раз.

    Вiзьмiть на­зад сю зо­ло­ту "зас­та­ву".

    (Хоче зня­ти з своєї пра­ви­цi об­руч­ку).

    Дон Жу а н

    (вдержує її ру­ку)

    Нi, то на­ле­жить вам з свя­то­го пра­ва.

    Д о л ор е с

    Я вже са­ма до се­бе не на­ле­жу.

    Вже й се ви­ди­ме тi­ло не моє.

    Сама ду­ша у сьому тi­лi - дим жер­тов­но­го ка­ди­ла, що зго­рає за ва­шу ду­шу пе­ред бо­гом…

    Д о н Ж у а н

    Що се?

    Я ва­ших слiв не мо­жу зро­зу­мi­ти.

    Ви мов за­ко­ло­та кри­ва­ва жерт­ва, та­кi в вас очi… Сей дек­рет, ся бул­ла..

    Ви як їх здо­бу­ли? Я вас бла­гаю, ска­жiть ме­нi!

    Д о л о р е с

    Навiщо вам те зна­ти?

    Д о н Ж у а н

    Ще, мо­же, я зре­чу­ся тих да­рiв.

    Д о л о р е с

    Ви їх зрек­тись не мо­же­те, я знаю.

    А як во­ни здо­бу­тi - все од­но.

    Не пер­ший раз за вас за­ги­не жiн­ка, як­би ж то хоч, ос­тат­нiй!

    Д о н Ж у а н

    Нi, ска­жiть.

    Коли не ска­же­те, я мо­жу зду­мать, що спо­сiб до­бу­ван­ня був га­неб­ний, бо чес­ний пок­ри­ву не пот­ре­бує.

    Д о л о р е с

    "Ганебний"… "чес­ний"… як те­пер да­ле­ко вiд ме­не сi сло­ва… Що ж, я ска­жу: я за дек­рет сей тi­лом зап­ла­ти­ла.

    Д о н Ж у а н

    Як?..

    Д о л о р е с

    Я не мо­жу дов­ше по­яс­ня­ти.

    Ви знаєте всi но­ро­ви двiрськi, - там пла­титься за все ко­ли не зло­том, то…

    Д о н Ж у а н

    Боже! Як же страш­но се, До­ло­рес!

    Д о л о р е с

    Вам страш­но? Я сього не спо­дi­ва­лась.

    Д о н Ж у а н

    А вам?

    Д о л о р е с

    Я вже нi­чо­го не бо­юся.

    Чого ме­нi жа­ха­ти­ся про тi­ло, ко­ли не по­бо­ялась я i ду­шу вiд­да­ти, щоб за бул­лу зап­ла­ти­ти?

    Д о н Ж у а н

    Та хто ж ду­шею пла­тить?

    Д о л о р е с

    Всi жiн­ки, ко­ли во­ни ко­ха­ють. Я щас­ли­ва, що я ду­шею ви­куп­ляю ду­шу, не кож­на жiн­ка має сеє щас­тя.

    Святий отець вам ду­шу виз­во­ляє вiд кар пе­кельних че­рез те, що я взя­ла на се­бе ка­яться до­вiч­но за ва­шi всi грi­хи. В мо­нас­ти­рi з ус­та­вом най­су­во­рi­шим я бу­ду чер­ни­цею. Обiт­ни­цю мов­чан­ня, i пос­ту, й би­чу­ван­ня дам я бо­гу.

    Зректися маю я всього, Жу­ане, i на­вiть - мрiй i спо­га­дiв про вас!

    Лиш пам'ятать про ва­шу ду­шу бу­ду, а влас­ну ду­шу за­нед­баю. Пi­де моя ду­ша за вас на вiч­нi му­ки.

    Прощайте.

    Дон Жу­ан стоїть мовч­ки, при­го­лом­ше­ний.

    (Долорес ру­шає, але за­раз зу­пи­няється).

    Нi, ще раз! Ос­тат­нiй раз я по­див­лю­ся ще на сiї очi!

    Бо вже ж во­ни ме­нi свi­тить не бу­дуть в мо­гильнiй тьмi то­го, що бу­де зва­тись моїм жит­тям… Вiзьмi­те ваш порт­рет.

    (Здiймає з се­бе ме­дальйон i кла­де на ка­мiнь).


    Я маю пам'ятать про ва­шу ду­шу, бiльш нi про що.

    Д о н Ж у а н

    Але як­би я вам ска­зав, що мить єди­на щас­тя з ва­ми тут, на зем­лi, до­рож­ча зад­ля ме­не, нiж вiч­ний рай без вас на не­бе­сах?

    Д о л о р е с

    (екстатичне, як му­че­ни­ця на тор­ту­рах)

    Я не про­шу ме­не не спо­ку­ша­ти!

    Сей пi­воб­ман… ко­ли б вiн мiг до краю се сер­це сто­рож­кеє оду­ри­ти!

    Святая дi­во! дай ме­нi при­нес­ти за нього й сюю жерт­ву!.. О Жу­ане, ка­жiть ме­нi, ка­жiть сло­ва ко­хан­ня!

    Не бiй­те­ся, щоб я їх прий­ня­ла.

    Ось вам об­руч­ка ва­ша.

    (Здiймає i хо­че по­да­ти дон Жу­ано­вi об­руч­ку, але ру­ка зне­си­ле­но па­дає, об­руч­ка ко­титься до­до­лу).

    Д о н Ж у а н

    (пiдiймає об­руч­ку i на­дi­ває зно­ву на ру­ку До­ло­рес)

    Нi, нi­ко­ли я не вiзьму її. Но­сiть її або ма­дон­нi дай­те на офi­ру, як хо­че­те. На сю об­руч­ку мож­на ди­ви­ти­ся чер­ни­цi. Ся об­руч­ка не збу­дить грiш­них спо­га­дiв.

    Д о л о р е с

    (тихо)

    Се прав­да.

    Д о н Ж у а н

    А ва­шої я не вiд­дам нi­ко­му до­вi­ку.

    Д о л о р е с

    Нащо вам її но­си­ти?

    Д о н Ж у а н

    Душа свої пот­ре­би має й звич­ки, так са­мо, як i тi­ло. Я хо­тiв би, щоб ви без зай­вих слiв се зро­зу­мi­ли.

    Д о л о р е с

    Пора вже йти ме­нi… Я вам про­щаю за все, що ви…

    Д о н Ж у а н

    Спинiться! Не тьма­рiть яс­но­го спо­га­ду, про сю хви­ли­ну!

    За що про­ща­ти? Я ж те­пе­ра ба­чу, що я i вам не за­ви­нив нi­чо­го.

    Адже ви че­рез ме­не до­сяг­ли ви­со­ко­го, пре­чис­то­го вер­хiв'я!

    Невже ме­не за се про­ща­ти тре­ба?

    О нi, ли­бонь, ви в сло­вi по­ми­ли­лись!

    У сер­цi сто­рож­кiм та­кеє сло­во вро­ди­тись не мог­ло. Вам не пот­рiб­нi та­кi сло­ва, ко­ли ви ста­ли ви­ще вiд ганьби й чес­тi. Прав­да ж так, До­ло­рес?

    Д о л о р е с

    Здається, слiв нi­яких бiльш не тре­ба.

    (Хоче йти).

    Д о н Ж у а н

    Стривайте ще, До­ло­рес… Ви в Мад­рi­дi од­вi­да­ли сеньйо­ру де Мен­до­за?

    Д о л о р е с

    (спиняється)

    Ви… ви… ме­не пи­таєте про неї?

    Д о н Ж у а н

    Я ба­чу, ра­но вам ще в мо­нас­тир.

    Д о л о р е с

    (перемагає се­бе)

    Я ба­чи­ла її.

    Д о н Ж у а н

    Вона щас­ли­ва?

    Д о л о р е с

    Здається, я щас­ли­вi­ша вiд неї.

    Дон Жу а н

    Вона про ме­не не за­бу­ла?

    Д о л о р е с

    Нi.

    Д о н Ж у а н

    Почiм ви знаєте?

    Д о л о р е с

    Я сер­цем чую.

    Д о н Ж у а н

    Се все, що хтiв я зна­ти.

    Д о л о р е с

    Я вже йду.

    Д о н Ж у а н

    Ви не пи­таєте ме­не, на­вi­що ме­нi се тре­ба зна­ти?

    Д о л о р е с

    Не пи­таю.

    Д о н Ж у а н

    I вам не тяж­ко се?

    Д о л о р е с

    Я не шу­ка­ла нi­ко­ли стеж­ки лег­кої. Про­щай­те.

    Д о н Ж у а н

    Прощайте. Я нi­ко­ли вас не зрад­жу.

    Долорес зак­ри­ває рап­том об­лич­чя вiд­ло­гою i ви­хо­дить з пе­че­ри не ог­ля­да­ючись.

    Сганарель увi­хо­дить i до­кiр­ли­во ди­виться на дон Жу­ана.

    Д о н Ж у а н

    (скорiш до се­бе, нiж до слу­ги)

    Яку я гар­ну ви­гар­ту­вав ду­шу!

    С г а н а р е л ь

    Чию? Свою?

    Д о н Ж у а н

    Ущипливе пи­тан­ня, хоч нес­вi­до­ме!

    С г а н а р е л ь

    Думаєте, па­не?

    Д о н Ж у а н

    А ти що ду­маєш?

    С г а н а р е л ь

    Що я ви­дав вас ко­вад­лом i клев­цем, а ще нi­ко­ли не ба­чив ко­ва­лем.

    Д о н Ж у а н

    То ще по­ба­чиш.

    С г а н а р е л ь

    Шкода! про­па­ло вже!

    Д о н Ж у а н

    Що? де про­па­ло?

    С г а н а р е л ь

    Пiшла в чер­ни­цi ва­ша до­ля, па­не.

    Д о н Ж у а н

    То ти пiдс­лу­ху­вав?

    С г а н а р е л ь

    А ви й не зна­ли?

    Хто має слу­ги, той по­ви­нен звик­нуть, що має пов­сяк­час кон­фесьйо­нал.

    Д о н Ж у а н

    Але щоб так на­хаб­но приз­на­ва­тись!..

    С г а н а р е л ь

    То тре­ба буть слу­гою дон Жу­ана.

    Мiй пан вi­до­мий щи­рiс­тю своєю.

    Д о н Ж у а н

    Ну, не пле­щи!.. То тiнь моя пiш­ла, зов­сiм не до­ля. До­ля жде в Мад­рi­дi.

    Сiдлай лиш ко­ней. Ми те­пер поїдем ту до­лю до­бу­ва­ти. Швид­ше! Мит­тю!

    Сганарель ви­хо­дить. Дон Жу­ан бе­ре шпа­гу до рук i про­во­дить ру­кою по ле­зi, про­бу­ючи її гост­рiсть, при то­му всмi­хається.

    

IV

    

    Оселя ко­ман­до­ро­ва в Мад­рi­дi. Опо­чи­вальня дон­ни Ан­ни, ве­ли­ка, пиш­но, але в тем­них то­нах уб­ра­на кiм­на­та. Ви­со­кi, вузькi вiк­на з бал­ко­на­ми ся­га­ють сли­ве до пiд­ло­ги, жа­лю­зi на них зак­ри­тi. Дон­на Ан­на у си­вiй з чор­ним пiв­жа­лоб­нiй сук­нi си­дить при сто­ли­ку, пе­ре­би­рає у скриньцi кош­тов­нi пок­ра­си i при­мi­ряє їх до се­бе, див­ля­чись у свi­ча­до.

    К о м а н д о р

    (увiходить)

    Чого се ви вби­раєтесь?

    А н н а

    На завт­ра пок­ра­си ви­би­раю. Завт­ра хо­чу пi­ти на бiй би­кiв.

    К о м а н д о р

    У пiв­жа­ло­бi?!

    А н н а


    (з до­са­дою вiд­су­ває пок­ра­си)

    Ох, тi жа­ло­би! i ко­ли їм край?

    К о м а н д о р

    (спокiйно)

    Ся має вi­сiм день iще три­ва­ти.

    По дядько­вi во­на не ду­же дов­га.

    А н н а

    Найцiкавiше те, що я i в вi­чi не ба­чи­ла нi­ко­ли то­го дядька.

    К о м а н до р

    То спра­ви не змi­няє. Ви те­пер на­ле­жи­те до до­му де Мен­до­зiв, тож вам го­диться ша­ну­ва­ти пам'ять всiх сво­якiв.

    А н н а

    Продовж їм, бо­же, вi­ку!

    Бо се те­пер по дядько­вi жа­ло­ба, а то бу­ла по тiт­цi, пе­ред нею ж - ко­ли б не по­ми­ли­тись! - брат у тре­тiх чи не­бiж у чет­вер­тих нам по­мер…

    К о м а н д о р

    На ко­го ви роз­сер­ди­лись?

    А н н а

    Я тiльки хо­тi­ла при­га­да­ти, скiльки днiв я не бу­ла в жа­ло­бi з то­го ча­су, як з ва­ми од­ру­жи­лась.

    К о м а н д о р

    Цiлий мi­сяць.

    А н н а

    (iронiчно)

    Ах, цi­лий мi­сяць? Се ба­га­то, справ­дiї

    К о м а н д о р

    Не ро­зу­мiю ва­шої до­са­ди.

    Невже-таки для мар­ної роз­ва­ги лад­нi ви за­нед­ба­ти всi по­чес­нi зви­чаї дав­нi?

    А н н а

    (встає)

    Що се за сло­ва?

    Я не до­дер­жую зви­чаїв чес­них?

    Коли я що га­неб­но­го вчи­ни­ла?

    К о м а н д о р

    Про щось га­неб­не й мо­ви буть не мо­же, але для нас i збо­чен­ня най­мен­ше бу­ло б ступ­нем до прiр­ви. Не за­будьте, що ко­ман­дорський плащ ме­нi дiс­тав­ся не просьба­ми, не грiш­ми, не на­сильством, але чес­но­тою. З нас, де Мен­до­зiв, бу­ли зда­вен всi ли­ца­рi без стра­ху, всi да­ми без до­га­ни. Чи ж по­до­ба, щоб са­ме вас юр­ба мог­ла огу­дить, ко­ли ви завт­ра…

    А н н а

    (роздражнено)

    Я не йду нi­ку­ди.

    К о м а н д о р

    Зовсiм не­ма пот­ре­би за­ми­ка­тись.

    Ми завт­ра маємо пi­ти до церк­ви.

    А н н а

    Я не зби­ра­ла­ся до церк­ви завт­ра.

    К о м а н д о р

    А все-та­ки ми му­си­мо пi­ти, - ка­за­ти ка­зань має фра Iньїго.

    А н н а

    Се най­нуд­нi­ший в свi­тi про­по­вiд­ник!

    К о м а н д о р

    Я з ва­ми згод­жу­юсь. Та ко­ро­ле­ва злю­би­ла тi ка­зан­ня. От­же, хо­дить i цi­лий двiр на них. Ко­ли не бу­де з усiх гран­дес лиш вас, то се по­мi­тять.

    Анна мовч­ки зiт­хає.

    (Командор вий­має з ки­ше­нi мо­ли­тов­нi чiт­ки з дим­час­то­го криш­та­лю).

    Я вам ку­пив чiт­ки до пiв­жа­ло­би, а тро­хи зго­дом справ­лю з аме­тис­ту.

    А н н а

    (бере чiт­ки)

    Спасибi, тiльки на­що се?

    К о м а н д о р

    Вам тре­ба пиш­но­тою всiх дам пе­ре­ва­жа­ти.

    I ще, будь лас­ка, як прий­дем до церк­ви, не по­пус­кай­те дон­нi Кон­сепсьйон край ко­ро­ле­ви сiс­ти. Теє мiс­це на­ле­жить вам. Про­шу вас пам'ята­ти, що нам на­ле­жить пер­ше мiс­це всю­ди, бо ми йо­го зай­ма­ти мо­жем гiд­но, i нас нiх­то не мо­же за­мi­ни­ти, - ру­чить за те не тiльки честь Мен­до­зiв, а й ор­де­ну мо­го по­чес­ний пра­пор.

    Коли ж не тiльки дон­на Кон­сепсьйон, а й ко­ро­ле­ва схо­че те за­бу­ти, то я не га­ючись по­ки­ну двiр, за мною ру­шить все моє ли­царст­во, i вже то­дi не­хай йо­го ве­лич­нiсть при­дер­жує ко­ро­ну хоч ру­ка­ми, щоб ча­сом не схит­ну­лась. Я зу­мiю од­важ­но бо­ро­ни­ти прав ли­царських, та тiльки тре­ба, щоб во­ни бу­ли всiм на­вiч без­пе­реч­нi, а для то­го ми му­сим пильну­вать не тiльки чес­тi, але й ви­мог най­мен­ших ети­ке­ти, що­най­дрiб­нi­ших. Хай во­ни зда­ються для вас нуд­ни­ми, мар­ни­ми, без глуз­ду..

    А н н а

    Терпливосте свя­та!

    К о м а н д о р

    Так, справ­дi тре­ба мо­ли­тись до терп­ли­вос­тi свя­тої, ко­ли хто хо­че всто­ять на вер­хiв'ї тих прав, що ви­ма­га­ють обов'язкiв.

    Права без обов'язкiв - то сва­во­ля

    Анна знов зiт­хає.

    Зiтхаєте? Що ж, вам бу­ло вi­до­мо, якi вас тут по­вин­нос­тi че­ка­ють.

    Свiдомо ви об­ра­ли ва­шу до­лю, i ва­ше ка­ят­тя прий­шло за­пiз­но.

    А н н а

    (гордо)

    I в дум­цi я не маю ка­ят­тя.

    Я приз­наю вам ра­цiю. За­будьте мої хи­ме­ри - вже во­ни ми­ну­ли.

    К о м а н д о р

    Осе сло­ва справ­дешньої гран­де­си!

    Тепер я пiз­наю свою дру­жи­ну.

    Простiть, я був на мить не пе­вен вас, i так ме­нi то­дi са­мотньо ста­ло, i бо­ротьба зда­лась ме­нi тяж­кою за той ща­бель, що має нас пос­та­вить ще ви­ще.

    А н н а

    (живо)

    За який ща­бель? Таж ви­ще

    є тiльки трон!

    К о м а н д о р

    Так, тiльки трон.

    (Пауза).

    Давно б я сей план вам роз­ка­зав, як­би я ба­чив, що ви тим жи­ти мо­же­те, чим я.

    А н н а

    А ви сього не ба­чи­ли?

    К о м а н д о р

    Я ка­юсь.

    Але те­пер я кож­ний крок мiй хо­чу ро­би­ти з ва­ми враз. Най­ви­ща ске­ля ли­ше то­дi вi­нець по­чес­ний має, ко­ли зiв'є гнiз­до на нiй ор­ли­ця.

    А н н а

    Орлиця?

    К о м а н д о р

    Так, ор­ли­ця тiльки мо­же на гост­ро­му i глад­ко­му шпи­лi со­бi трив­ку осе­лю збу­ду­ва­ти i жи­ти в нiй, не бо­ячись без­вiд­дя, нi сон­ця стрiл, анi грiзьби пе­ру­нiв.

    За те їй над­го­ро­да - ви­со­кос­тi…

    А н н а

    (переймає)

    …у чис­то­му на­гiр­но­му по­вiт­рi без па­хо­щiв об­лес­ли­вих до­лин.

    Чи так?

    К о м а н д о р

    Так. Дай­те ру­ку.

    Анна по­дає ру­ку, вiн стис­кає.

    I доб­ра­нiч.

    А н н а

    Ви йде­те?

    К о м а н д о р

    Так, на ра­ду ка­пi­ту­лу*, як ча­сом за­пiз­ню­ся, то не ждiть. * Ка­пi­тул - зiб­ран­ня чле­нiв яко­гось ор­де­ну.

    (Виходить).

    Анна сi­дає i за­ду­мується.

    Увiходить по­коївка Ма­рiк­вi­та.

    А н н а

    Ти, Ма­рiк­вi­то? Де моя ду­енья?

    М а р i к в i т а


    їй рап­том так чо­гось не­доб­ре ста­ло, аж му­си­ла ляг­ти. Але як тре­ба, то я та­ки її пок­ли­чу.

    А н н а

    Нi, не­хай спо­чи­не. Зап­ле­ти ме­нi во­лос­ся на нiч та й iди.

    М а р i к в i т а

    (заплiтаючи Ан­нi ко­си)

    Я маю сеньйо­рi щось ка­за­ти, тiльки жда­ла, щоб вий­шов з до­му наш сеньйор.

    А н н а

    Даремне.

    Я вiд сеньйо­ра таємниць не маю.

    М а р i к в i т а

    О, пев­на рiч! Ад­же моя сеньйо­ра зов­сiм свя­та! Я са­ме се ка­за­ла то­му слу­зi, як бра­ла тi квiт­ки.

    А н н а

    Який слу­га? Що за квiт­ки?

    М а р i к в i т а

    Недавно слу­га який­сь при­нiс квiт­ки з гра­на­ти вiд ко­гось для сеньйо­ри.

    А н н а

    (гнiвно)

    Буть не мо­же!

    Квiтки з гра­на­ти, ка­жеш? I для ме­не?

    М а р i к в i т а

    Не знаю… Вiн ка­зав… Во­но-то прав­да - зух­ва­ло тро­хи, бо квiт­ки з гра­на­ти - то знак жа­ги. Та що я по­яс­няю!

    Адже се всiм вi­до­мо.

    А н н а

    Марiквiто, я му­шу знать, вiд ко­го ся об­ра­за!

    М а р i к в i т а

    Слуга iмен­ня не ска­зав, лиш мо­вив, квiт­ки тi да­ючи: "Се дон­нi Ан­нi вiд мав­ра вiр­но­го".

    Анна урив­час­то скри­кує.

    Сеньйора знає, вiд ко­го то?

    А н н а

    (збентежена)

    Не тре­ба тих квi­ток…

    М а р i к в i т а

    Я при­не­су, хоч по­ка­жу.

    А н н а

    Не тре­ба!

    Марiквiта, не слу­ха­ючи, ви­бi­гає i мит­тю вер­тається з ки­ти­цею чер­во­но­го гра­на­то­во­го цвi­ту.

    (Одхиляючи квi­ти ру­кою та од­вер­та­ючись).

    Геть ви­кинь їх!

    М а р i к в i т а

    Я б їх со­бi взя­ла, ко­ли сеньйо­ра їх не хо­че. Тут же квiт­ки нав­ди­во­ви­жу…

    А н н а

    Так… вiзьми…

    М а р i к в i т а

    От завт­ра я зак­вiт­ча­юсь!

    А н н а

    Iди!

    М а р i к в i т а

    Чи тут не тре­ба вiд­чи­ни­ти вi­кон?

    Страх душ­но!

    А н н а

    (в за­ду­мi, бе­зу­важ­но)

    Вiдчини.

    М а р i к в i т а

    (одчиняючи)

    I жа­лю­зi?

    А н н а

    Нi, мо­же, вид­ко з ву­ли­цi.

    М а р i к в i т а

    (одчиняючи жа­лю­зi)

    Та де ж там!

    Тепер на ву­ли­цi зов­сiм без­люд­но.

    Тут не Се­вiлья! Ох, те­пер в Се­вiльї дзве­нять-бри­нять всi ву­ли­цi вiд спi­вiв, по­вiт­ря в'ється в пруд­кiй мад­ри­леньї!

    А тут по­вiт­ря кам'яне…

    А н н а

    (нервово)

    Ой, го­дi!

    Марiквiта, го­во­ря­чи, ви­хи­ли­лась Iз вiк­на i розг­ля­дається на всi бо­ки; рап­том ро­бить ру­кою рух, на­че ки­да­ючи щось.

    (Завваживши рух).

    Та що ти, Ма­рiк­вi­то?!

    М а р i к в i т а

    (невинно)

    Що? Нi­чо­го.

    А н н а

    Ти ки­ну­ла до ко­гось квiт­ку?

    М а р i к в i т а

    Де ж та­мi

    Я нет­лю про­га­ня­ла… Чи сеньйо­ра нi­чо­го бiльш не пот­ре­бує?

    А н н а

    Нi.

    М а р i к в i т а

    (кланяється, при­сi­да­ючи)

    Бажаю гар­них, гар­них снiв!

    А н н а

    Добранiч!

    Марiквiта вий­шла, а вий­шов­ши, по­ли­ши­ла в кiм­на­тi ки­ти­цю з гра­нат. Ан­на, ог­ля­нув­шись на две­рi, трем­тя­чою ру­кою бе­ре ту ки­ти­цю i з ту­гою ди­виться на неї.

    (Стиха).

    Вiд мав­ра вiр­но­го…

    Дон Жу­ан без ше­лес­ту, зруч­но вла­зить вiк­ном, ки­дається на ко­лi­на пе­ред Ан­ною i пок­ри­ває по­цi­лун­ка­ми її оде­жу й ру­ки.

    (Впустивши ки­ти­цю, в нес­тя­мi).

    Ви?!

    Д о н Ж у а н

    Я! ваш ли­цар!

    Ваш вiр­ний мавр!

    А н н а

    (опам'ятавшись)

    Сеньйоре, хто доз­во­лив?..

    Д о н Ж у а н

    (уставши)

    Навiщо сеє ли­це­мiрст­во, Ан­но?

    Я ж ба­чив, як ви тiльки що дер­жа­ли сю ки­ти­цю.

    А н н а

    Се тра­пи­лось ви­пад­ком.

    Д о н Ж у а н

    Такi ви­пад­ки я бла­гос­лов­ляю!

    (Простягає до Ан­ни ру­ки, во­на бо­ро­ниться ру­хом).

    А н н а

    Я вас про­шу, iдiть, ли­шiть ме­не!

    Д о н Ж у а н

    Ви боїтесь ме­не?

    А н н а

    Я не по­вин­на прий­ма­ти вас…

    Д о н Ж у а н

    Якi сло­ва без­си­лi!

    Колись я не та­кi од вас чу­вав!

    Ох, Ан­но, Ан­но, де ж тi ва­шi гор­дi ко­лиш­нi мрiї?

    А н н а

    Тi дi­во­чi мрiї - то прос­то каз­ка.

    Д о н Ж у а н

    А хi­ба ж ми з ва­ми не в каз­цi жи­ве­мо? На кла­до­ви­щi, мiж смi­хом i слiзьми, вро­ди­лась каз­ка, у тан­цi розц­вi­ла, зрос­ла в роз­лу­цi…

    А н н а

    I час уже скiн­чи­тись їй.

    Д о н Ж у а н

    Як са­ме?

    Що вiр­ний ли­цар виз­во­лить прин­це­су з ка­мiн­ної в'язни­цi, i поч­неться не каз­ка вже, а пiс­ня щас­тя й во­лi?

    А н н а

    (хитає го­ло­вою)

    Хiба не мо­же каз­ка тим скiн­чи­тись, що ли­цар прос­то вер­неться до­до­му, бо вже за­пiз­но ря­ту­вать прин­це­су?


    Д о н Ж у а н

    О нi! та­ко­го в каз­цi не бу­ває!

    Таке трап­ляється хi­ба в жит­тi, та й то в нiк­чем­но­му!

    А н н а

    Менi нi­чо­го од вас не тре­ба. Я вас не про­шу нi ря­ту­вать ме­не, нi по­тi­ша­ти.

    Я вам не скар­жусь нi на що.

    Д о н Ж у а н

    Ох, Ан­но, хi­ба я сам не ба­чу?..

    (Нiжно).

    Сiї очi, ко­лись блис­ку­чi, гор­дi, iск­ро­мет­нi, те­пер оп­рав­ле­нi в жа­ло­бу тем­ну i по­га­си­ли всi свої вог­нi.

    Сi ру­ки, що бу­ли мов нiж­нi квi­ти, те­пе­ра ста­ли мов сло­но­ва кiсть, мов ру­ки му­че­ни­цi… Сяя пос­тать бу­ла мов буй­на хви­ля, а те­пе­ра по­дiб­на до тiї ка­рi­ати­ди, що дер­жить на со­бi тя­гар ка­мiн­ний.

    (Бере її за ру­ку).

    Кохана, скинь же з се­бе той тя­гар!

    Розбий ка­мiн­ну одiж!

    А н н а

    (в зне­сил­лi)

    Я не мо­жу… той ка­мiнь… вiн не тiльки приг­нi­тає, вiн ду­шу кам'янить… се най­ст­раш­нi­ше.

    Д о н Ж у а н

    Нi, нi! Се тiльки сон, ка­мiн­на змо­ра!

    Я роз­буд­жу те­бе вог­нем лю­бо­вi!

    (Вiн по­ри­ває Ан­ну в обiй­ми, во­на схи­ляється йо­му на пле­че i про­ри­вається ри­дан­ням).

    Ти пла­чеш? Сiї сльози помс­ти про­сять!

    Чутно, як зда­ле­ка заб­ряж­чав ключ у зам­ку, по­тiм на схо­дах чут­но важ­кi, по­вiльнi кро­ки ко­ман­до­ра.

    А н н а

    Се по­хо­да Гон­за­га! Утi­кай­те!

    Дон Ж у а н

    Втiкати? Нi. Те­пер я маю змо­гу йо­му не ус­ту­пи­ти­ся з до­ро­ги.

    К о м а н д о р

    (увiходить i ба­чить дон Жу­ана)

    Ви? Тут?

    Д о н Ж у а н

    Я тут, сеньйо­ре де Мен­до­за.

    Прийшов по­дя­ку­вать за ве­ле­душ­нiсть, ко­лись ме­нi по­ка­за­ну. Те­пер я рiв­ня вам. Ли­бонь, се вам вi­до­мо?

    Командор мовч­ки до­бу­ває свою шпа­гу, дон Жу­ан свою, i всту­па­ють в бiй. Дон­на Ан­на скри­кує.

    К о м а н д о р

    (оглядаючись на неї)

    Я вам на­ка­зую мов­ча­ти.

    Дон Жу­ан ко­ле йо­го в шию, вiн па­дає i вми­рає.

    Д о н Ж у а н

    Край!

    (Обтирає шпа­гу пла­щем ко­ман­до­ро­вим).

    А н н а

    (до дон Жу­ана)

    Що ви зро­би­ли!

    Д о н Ж у а н

    Що? Я по­до­лав спе­реч­ни­ка у чес­нiм поєдин­ку.

    А н н а

    Сього за поєди­нок не приз­на­ють, - ви бу­де­те по­ка­ра­нi за вбивст­во.

    Д о н Ж у а н

    Менi се бай­ду­же.

    А н н а

    Але ме­нi не бай­ду­же, щоб тут ме­не взи­ва­ли под­вiй­ною вдо­вою i по ко­хан­цю! i по му­жу,

    Д о н Ж у а н

    Я ж iще не був ко­хан­цем ва­шим.

    А н н а

    Сеє знаєм ми.

    Та хто ж то­му по­вi­рить! Я не хо­чу з iмен­ням зрад­ни­цi, з пе­чат­тю ганьби зос­та­ти­ся у сiм гнiз­дi оси­нiм.

    Д о н Ж у а н

    Втiкаймо вку­пi!

    А н н а

    Ви ума збу­ли­ся?

    Се зна­чить взя­ти ка­мiнь у до­ро­гу!

    Iдiть вiд ме­не, бо iнак­ше за­раз я крик здiй­му й ска­жу, що ви хо­тi­ли ме­не збез­чес­ти­ти, зра­децьки вбив­ши сеньйо­ра де Мен­до­за.

    Д о н Ж у а н

    Донно Ан­но, ви мо­же­те ска­за­ти се?!

    А н н а

    (твердо)

    Скажу.

    Д о н Ж у а н

    А що, як я ска­жу, що ви бу­ли ко­хан­кою i спiльни­цею вбивст­ва?

    А н н а

    Се не по-ли­царськи.

    Д о н Ж у а н

    А ви, сеньйо­ро, по-яко­му зби­раєтесь ро­би­ти?

    А н н а

    Я тiльки бо­ро­ню­ся. I як ви от за­раз пi­де­те iз сього до­му, я всiм ска­жу i всi то­му по­вi­рять, що тут бу­ли роз­бiй­ни­ки, та й го­дi.

    Дон Жу­ан стоїть в не­пев­нос­тi.

    Ну що ж? Ли­бонь, не­ма про що вам ду­мать?

    Дон Жу­ан мовч­ки ви­ла­зить вiк­ном. Ан­на ди­виться якусь хви­ли­ну в вiк­но, жду­чи, по­ки вiн да­ле­ко одiй­де. По­тiм бе­ре iз скриньки пок­ра­си, ви­ки­дає їх у вiк­но i здiй­має го­лос­ний крик.

    Розбiй! Роз­бiй! Ря­туй­те! про­бi! лю­ди!

    На крик її збi­га­ються лю­ди, во­на па­дає, нi­би­то зом­лi­ла.

    V

    Кладовище в Мад­рi­дi. Пам'ятни­ки пе­ре­важ­но з тем­но­го ка­ме­ню, су­во­ро­го сти­лю. Збо­ку - гра­нiт­на кап­ли­ця ста­ро­давнього бу­ду­ван­ня.

    Нi рос­тин, нi квi­тiв. Хо­лод­ний, су­хий зи­мо­вий день.

    Донна Ан­на в гли­бо­кiй жа­ло­бi по­ва­гом iде, не­су­чи в ру­ках срiб­ний наг­роб­ний вi­нець. За нею йде ста­ра ду­енья. Обид­вi над­хо­дять до мо­ги­ли, де стоїть пам'ятник ко­ман­до­ро­вi - ве­ли­ка ста­туя з ко­ман­дорською па­те­ри­цею в пра­ви­цi, а лi­ви­цею опер­та на меч з роз­гор­не­ним над дер­жал­ном ме­ча су­воєм. Ан­на мовч­ки стає на ко­лi­на пе­ред мо­ги­лою, кла­де вi­нець до пiд­нiж­жя ста­туї i пе­ре­би­рає чiт­ки, во­ру­ша­чи ус­та­ми.

    Д у е н ь я

    (дiждавшись, по­ки Ан­на раз пе­реб­ра­ла чiт­ка)

    Я нас­мi­ля­юся про­хать сеньйо­ру доз­во­ли­ти ме­нi зай­ти на хвильку, зов­сiм бли­зенько, тут-та­ки, при бра­мi, до ро­дич­ки по­зи­чить ру­ка­ви­чок, - я їх за­бу­ла до­ма, на не­щас­тя, а хо­лод лю­тий.

    А н н а

    Се не ви­па­дає, щоб я ли­ши­лась тут на са­мо­тi.

    Д у е н ь я

    Моя сеньйо­ро ми­лос­ти­ва! Про­бi таж я ста­ра, гос­тець ме­не так му­чить!

    Сеньйора ба­чить, як на­пух­ли ру­ки?

    Я, да­ле­бi, вiд бо­лю нiч не спа­ла.

    А н н а

    (глянувши на ру­ки ду­еньї)

    А справ­дi, спух­ли. Ну, вже доб­ре, йдiть, лиш не ба­рiться.

    Д у е н ь я

    Буду пос­пi­ша­ти.

    Моя сеньйо­ра - ян­гол ми­ло­сер­дя!

    (Вiдходить).

    Ледве ду­енья вi­дiй­шла, з-за близько­го пам'ятни­ка з'являється дон Жу­ан. Ан­на схоп­люється на рiв­нi но­ги.

    Д о н Ж у а н

    Нарештi я вас ба­чу!

    А н н а

    Дон Жу­ане!

    Се ви мою ду­енью пiд­ку­пи­ли?

    Д о н Ж у а н


    Нi, я улу­чив мить. А хоч би й так, то ви са­ми бу­ли б iз то­го вин­нi.

    А н н а

    

Я?

    

    Д о н Ж у а н

    Ви. Бо хто ж при­му­шує ме­не го­ди­на­ми блу­кать по кла­до­ви­щi, вас виг­ля­да­ючи? I лиш на теє, щоб я мав щас­тя ба­чи­ти, як ви пiд охо­ро­ною ду­еньї ту­та чи­таєте не­щи­рi мо­лит­ви на гро­бi "не­за­бутнього"…

    А н н а

    (спиняє йо­го ру­хом ру­ки)

    Стривайте.

    Нiхто вас не при­му­шує - се пер­ше, а дру­ге - мо­лит­ви мої прав­ди­вi, бо ста­лась я, хо­ча i ми­мо­во­лi, при­чи­ною до смер­тi чо­ло­вi­ка, що по­ва­жав ме­не й лю­бив.

    Д о н Ж у а н

    Сеньйоро, поз­до­ров­ляю! Ус­пi­хи ве­ли­кi!

    А н н а

    В чо­му?

    Д о н Ж у а н

    У ли­це­мiрст­вi.

    А н н а

    Я не му­шу та­ко­го вис­лу­ха­ти.

    (Раптово ру­шає геть).

    Д о н Ж у а н

    (удержуючи її за ру­ку)

    Донно Ан­но!

    Я не пу­щу вас!

    А н н а

    Я кри­ча­ти бу­ду.

    Д о н Жу а н

    (випускає її ру­ку)

    Я вас бла­гаю вис­лу­хать ме­не.

    А н н а

    Як ви по­ки­не­те свiй тон враз­ли­вий, я згод­жу­юсь. Але ка­жiть ко­рот­ко, бо ще на­дiй­де хто, а я не хо­чу, щоб нас по­ба­чи­ли уд­вох.

    Д о н Ж у а н

    Дивую, для чо­го вам сi пу­та доб­ро­вiльнi!

    Я ду­мав - от уже роз­бив­ся ка­мiнь, тя­гар упав, лю­ди­на ожи­ла!

    Та нi, ще на­че стверд­ла та ка­мiн­на оде­жа ва­ша. Дiм ваш - на­че ве­жа пiд час об­ло­ги: две­рi на зам­ках, а зазд­рi жа­лю­зi не про­пус­ка­ють нi про­ме­ня, нi пог­ля­ду. Всi слу­ги - су­во­рi, зброй­нi, не­пiд­куп­нi…

    А н н а

    Значить, бу­ли вже про­би пiд­ку­пи­ти?

    Д о н Ж у а н

    Анно, хi­ба од­чай не має прав своїх?

    Адже, при­хо­дя­чи до вас одк­ри­то, я чув од­но: "Сеньйо­ра не прий­має".

    А н н а

    Подумайте са­мi: чи ж ви­па­дає, щоб мо­ло­да вдо­ва, та ще й в жа­ло­бi, прий­ма­ла ли­ца­ря та­кої сла­ви, як ви, на са­мо­тi?

    Д о н Ж у а н

    Ох, Ан­но, Ан­но!

    Менi здається, я вже тра­чу ро­зум!..

    Се ви? Се справ­дi ви?.. Та са­ма вро­да… а ре­чi, ре­чi! Хто вас їх нав­чив?

    Хто од­мi­нив вам ду­шу?

    А н н а

    Дон Жу­ане, нiх­то ме­нi не од­мi­нив ду­шi.

    Вона бу­ла у ме­не зро­ду гор­да, та­кою ж i зос­та­лась. Я то­му замк­ну­ла­ся в твер­ди­ню неп­рис­туп­ну, щоб не пос­мiв нiх­то ска­зать: "Ба, звiс­но, зра­дi­ла вдi­вонька, - ввiр­вав­ся ре­тязь!"

    Невже ж би ви са­ми стер­пi­ли сеє?

    Д о н Ж у а н

    Хiба вже я не маю шпа­ги, Ан­но?

    А н н а

    Так що ж - ви обез­лю­ди­те Мад­рiд?

    Та чи мог­ли б ви шпа­гою вiд­тя­ти всi ко­сi пог­ля­ди, ух­мил­ки, шеп­ти, мор­ган­ня, свис­ти i пле­чей стис­кан­ня, що скрiзь ме­не б стрi­ча­ли й про­вод­жа­ли?

    Д о н Ж у а н

    Втiкаймо, Ан­но!

    А н н а

    Ха-ха-ха!

    Д о н Ж у а н

    Вам смiш­но?

    А н н а

    Якби не зас­мi­ялась, по­зiх­ну­ла б, а се ж хi­ба ми­лi­ше вам?

    Д о н Ж у а н

    Сеньйоро!!

    А н н а

    Та вже ж ут­ретє чую сi сло­ва, то мо­же й на­до­ку­чи­ти.

    Д о н Ж у а н

    Я ба­чу, ви справ­дi ка­мiнь, без ду­шi, без сер­ця.

    А н н а

    Хоч не без ро­зу­му - ви приз­наєте?

    Д о н Ж у а н

    О, се я приз­наю!

    А н н а

    Скажiть, на­вi­що втi­ка­ти нам те­пер? Який в тiм глузд?

    Коли ви зво­ди­ли дiв­чат i кра­ли жi­нок вiд чо­ло­вi­кiв, то не див­но, що вам трап­ля­ло­ся втi­ка­ти з ни­ми, а хто ба­нiт, той, звiс­но, утi­кач.

    Але се­бе са­мо­го по­си­ла­ти в виг­нан­ня? i для чо­го? Щоб узя­ти вдо­ву, що нi вiд ко­го не за­леж­на?

    Самi по­ду­май­те, чи се ж не смiх?

    I чим бу­ла б я вам, як­би пог­на­лась те­пер iз ва­ми в свiт? За­пев­не тiльки за­ба­вою на час ко­рот­кий.

    Д о н Ж у а н

    Анно, я так нi­ко­го не лю­бив, як вас!

    Для ме­не ви бу­ли не­мов свя­ти­ня.

    А н н а

    Чому ж ви на­ма­га­лись не­ро­зум­но стяг­ти свою свя­ти­ню з п'єдес­та­лу?

    Д о н Ж у а н

    Бо я хо­тiв її жи­вою ма­ти, а не ка­мiн­ною!

    А н н а

    Потрiбен ка­мiнь, ко­ли хто хо­че бу­ду­ва­ти мiц­но своє жит­тя i щас­тя.

    Д о н Ж у а н

    Та нев­же ви й до­сi вi­ри­ти не пе­рес­та­ли в ка­мiн­не щас­тя? Чи ж я сам не ба­чив, як за­ди­ха­лись ви пiд тим ка­мiн­ням?

    Чи я ж не чув у се­бе на пле­чi па­лю­чих слiз? Ад­же за тiї сльози вiн зап­ла­тив жит­тям.

    (Показує на ста­тую).

    А н н а

    I без­не­вин­но.

    Д о н Ж у а н

    (вiдступає вiд неї вра­же­ний)

    Коли се так…

    А н н а

    Авжеж, не вiн був ви­нен з не­во­лi тої. Вiн тя­гар ще бiльший весь вiк но­сив.

    Д о н Ж у а н

    Його бу­ла в тiм во­ля.

    А н н а

    I я по во­лi йшла на те жит­тя.

    Але йо­му бу­ло тер­пi­ти лег­ко, бо вiн ме­не лю­бив. То справ­дi щас­тя - пос­та­ви­ти на яс­но­му вер­хiв'ї то­го, ко­го ко­хаєш.

    Д о н Ж у а н

    Тi вер­хiв'я…

    Ви знаєте про їх мої дум­ки.

    А н н а

    Що вар­та дум­ка про­ти свiт­ла щас­тя?

    Хiба ж ме­нi страш­на бу­ла б не­во­ля су­во­рої сiєї ети­ке­ти, як­би я зна­ла, що в моїй твер­ди­нi ме­не мiй лю­бий жде? що тi зам­ки i зазд­рi жа­лю­зi ли­ше схо­ва­ють вiд нат­рут­них очей мої роз­ко­шi…

    Д о н Ж у а н

    Ви, Ан­но, мов роз­пе­че­ним за­лi­зом, сло­ва­ми вип­ро­бо­вуєте сер­це!


    Малюєте ме­нi кар­ти­ну щас­тя на те, щоб знов ска­зать: "Се не для те­бе".

    Та чим же маю зас­лу­жи­ти вас?

    Я че­рез вас терп­лю таємну ганьбу.

    Живу, не­мов якась ду­ша по­кут­на, се­ред лю­дей чу­жих або й во­ро­жих, жит­тям без­барв­ним, я б ска­зав, не­гiд­ним, бо глуз­ду в нiм не­має! Що ж вам тре­ба?

    Чи маю я зло­жи­ти вам пiд но­ги свою так буй­но ви­ко­ха­ну во­лю?

    Чи ви по­вi­ри­те? - ме­нi з од­чаю i сяя дум­ка ста­ла на­би­ва­тись нас­тир­ли­во.

    А н н а

    Але з од­чаю тiльки?

    Д о н Ж у а н

    Невже б хо­тi­ли ви пок­лас­ти при­мус по­ме­жи на­ми? Ви не боїтесь, що вiн за­да­вить нам лю­бов жи­вую, ди­ти­ну во­лi?

    А н н а

    (показує на ста­тую ко­ман­до­ра)

    Вiн ко­лись ка­зав:

    "То не лю­бов, що при­ся­ги боїться".

    Д о н Ж у а н

    В та­ку хви­ли­ну ви ме­нi нi­чо­го не маєте ска­за­ти, ок­рiм згад­ки про нього?!

    А н н а

    Що ж я мо­жу вам ска­за­ти?

    Д о н Ж у а н

    (хапає її за ру­ку)

    Нi, се скiн­чи­тись му­сить! Бо iнак­ше я при­ся­гаю, що пi­ду от за­раз i ви­ка­жу на се­бе.

    А н н а

    Се пог­ро­за?

    Д о н Ж у а н

    Нi, не пог­ро­за, а смер­тельний сто­гiн, бо я ко­наю пiд ка­мiн­ним гнi­том!

    Вмирає сер­це! Я не мо­жу, Ан­но, з умер­лим сер­цем жи­ти. По­ря­туй­те або до­бий­те!

    (Стискає їй обид­вi ру­ки i весь трем­тить, див­ля­чись їй у вi­чi).

    А н н а

    Дайте час… я му­шу по­ду­ма­ти…

    (Задумується).

    Вiд бра­ми наб­ли­жається стеж­кою дон­на Кон­сепсьйон - по­важ­на гран­де­са, з дiв­чин­кою i ду­еньєю. Ан­на їх не ба­чить, бо стоїть пле­чи­ма до стеж­ки. Дон Жу­ан пер­ший зав­ва­жає при­бу­лих i ви­пус­кає Ан­ни­нi ру­ки.

    Д i в ч и н к а

    (пiдбiгаючи до Ан­ни)

    Добридень, дон­но Ан­но!

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Сеньйора мо­литься, не за­ва­жай.

    А н н а

    (збентежена)

    Добридень, дон­но Кон­сепсьйон! Доб­ри­день,

    Розiночко… Та­ка ме­нi бi­да з ду­еньєю - пiш­ла по ру­ка­ви­цi та й за­ба­ри­лась, а iти до­до­му ме­нi са­мiй по мiс­тi…

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Донно Ан­но, таж ту­та ли­цар є, про­вес­ти мiг би.

    (До дон Жу­ана).

    Сеньйоре де Ма­ранья, я й не зна­ла, що ви сеньйо­рi де Мен­до­за ро­дич!

    Вам слiд її хоч тро­хи роз­ва­жа­ти, бо так зас­лаб­ну­ти не­дов­го з ту­ги.

    (До дiв­чин­ки, що по­бiг­ла впе­ред).

    Розiно, пi­дож­ди!

    (До Ан­ни).

    Моя по­ша­на!

    Дон Жу­ан ук­ло­няється. Дон­на Кон­сепсьйон лед­ве ки­ває йо­му го­ло­вою i про­хо­дить за дiв­чин­кою на дру­гий ку­ток кла­до­ви­ща по­за кап­ли­цею. Ду­енья йде за нею, ог­ля­нув­шись кiлька раз цi­ка­во на Ан­ну i дон Жу­ана.

    А н н а

    (до дон Жу­ана)

    Тепер iдiть убий­те тую па­нi, та тiльки се не бу­де ще кi­нець ро­бо­тi шпа­ги ва­шої… Ра­дiй­те!

    Тепер уже не тре­ба виз­во­ля­ти - впа­де са­ма з го­ри прин­це­са ва­ша!

    (В од­чаю ха­пається за го­ло­ву).

    Я знаю! ви на­дi­ялись на те, чи­га­ючи у за­сiд­ках на ме­не, що, ганьбою пiд­би­та, я з од­чаю до рук вам по­па­ду, як лег­ка здо­бич?

    Але сього не бу­де!

    Д о н Ж у а н

    Присягаю - я не хо­тiв сього, не мiг хо­тi­ти.

    Негiдних пе­ре­мог я не шу­каю.

    Чим мож­на се поп­ра­ви­ти? Ска­жi­те.

    Готовий я зро­би­ти все для вас, аби не ба­чить вас в та­кiм од­чаю.

    Пауза.

    Анна ду­має.

    А н н а

    Прийдiть до ме­не завт­ра на ве­че­рю.

    Я вас прий­му. I ще гос­тей пок­ли­чу.

    Нам, мо­же, кра­ще ба­чи­тись при­люд­но…

    Я, мо­же, якось… Ах, iде ду­енья!

    Д у є н ь я

    (наближаючись)

    Сеньйора хай про­ба­чить…

    А н н а

    Ви не вин­нi, що зас­та­рi для служ­би.

    Д у є н ь я

    (жалiбно)

    

О!..

    

    А н н а

    Ходiм.

    (Мовчки ки­ває го­ло­вою дон Жу­ано­вi, той низько вкло­няється).

    Анна з ду­еньєю ви­хо­дять.

    С г а н а р е л ь

    (виходить з кап­ли­цi)

    Що ж, мож­на вас поз­до­ро­ви­ти, па­не?

    Запросини дiс­та­ли на ве­че­рю?

    Та ви щось мов не ра­дi… Се то прав­да - в тiм до­мi їсти… ще там по­час­ту­ють з на­чин­ня то­го па­на…

    (Показує на ста­тую ко­ман­до­ра).

    Д о н Ж у а н

    Ну,так що?

    С г а н а р е л ь

    Та те, що як­би сей сеньйор знай­шов­ся там завт­ра при сто­лi суп­ро­ти вас, то…

    Д о н Ж у а н

    Ти га­даєш, мо­же б, я зля­кав­ся?

    Так я ж iз ним стрi­вав­ся вже не раз.

    С г а н а р е л ь

    То що! Мерт­вяк страш­нi­ший вiд жи­во­го для хрис­ти­яни­на.

    Д о н Ж у а н

    Тiльки не для ме­не!

    С г а н а р е л ь

    А все ж би ви йо­го не зап­ро­си­ли на завт­раш­ню ве­че­рю.

    Д о н Ж у а н

    Бо не про­сять гос­по­да­ря.

    С г а н а р е л ь

    Принаймнi спо­вi­ща­ють.

    Д о н Ж у а н

    Ну що ж, iди i спо­вiс­ти йо­го.

    Я ба­чу, ти нав­чив­ся ети­ке­ти вiд то­го ча­су, як у гран­да слу­жиш, а не в ба­нi­та.

    С г а н а р е л ь

    Як же спо­вiс­ти­ти?

    Од ва­шо­го iмен­ня?

    Д о н Ж у а н

    Та зви­чай­не.

    С г а н а р е л ь

    Чого ж ме­нi iти? Прос­тi­ше ж вам.

    Д о н Ж у а н


    То дбав про ети­ке­ту, а те­пе­ра прос­то­ти за­хо­тiв? Ей, Сга­на­ре­лю, наб­рав­ся ти тут за­ячо­го ду­ху!

    Не йде то­бi Мад­рiд сей на ко­ристь.

    С г а н а р е л ь

    А вам Мад­рiд нi­чо­го не за­ва­див?

    Д о н Ж у а н

    Ну, ну, iди i спо­вiс­ти йо­го!

    С г а н а р е л ь

    (рушає, але спи­няється, ог­ля­нув­шись на дон Жу­ана)

    А що, як я вам при­не­су вiд­по­вiдь?

    Д о н Ж у а н

    Вже ж не iнак­ше. Так я й спо­дi­ва­юсь.

    С г а н а р е л ь

    (iде до ста­туї, вкло­няється низько й про­ка­зує з нас­мiш­кою, але й з трем­тiн­ням у го­ло­сi)

    Незрушно-мiцний i ве­лич­ний па­не!

    Зволiть прий­нять при­вiт вiд дон Жу­ана, сеньйо­ра де Ма­ранья iз Се­вiльї, мар­кi­за де Те­но­рiо i гран­да.

    Мiй пан дiс­тав ви­со­ку честь зап­ро­син од ва­шої дру­жи­ни дон­ни Ан­ни i має завт­ра ста­ви­тись на уч­ту в ваш дiм. Але як вам то не­до­гiд­но, то пан мiй здер­житься вiд за­вi­тан­ня.

    Д о н Ж у а н

    Ну, се ос­таннє зай­во.

    С г а н а р е л ь

    Нi, не зай­во, iнак­ше - на­що й спо­вi­ща­ти?

    (Скрикує).

    Пане!

    Вiн вам дає вiд­по­вiдь, ще й лис­тов­ну!

    Д о н Ж у а н

    Яку вiд­по­вiдь? Де?

    С г а н а р е л ь

    (читає)

    "Приходь, я жду".

    Дон Жу­ан над­хо­дить.

    Сганарель по­ка­зує йо­му на су­вiй пер­га­мен­ту в лi­ви­цi ста­туї.

    Д о н Ж у а н

    (пiсля па­узи)

    Ну що ж, i я, ли­бонь, не без де­вi­зи.

    Виходять з кла­до­ви­ща.

    

VI

    

    Свiтлиця для бен­ке­тiв у ко­ман­до­ро­вiй осе­лi. Не ду­же ве­ли­ка, але гар­но прик­ра­ше­на рiзьбле­ни­ми ша­фа­ми, мис­ни­ка­ми з до­ро­гим на­чин­ням, ар­ма­ту­ра­ми то­що. По­се­ре­ди­нi дов­гий стiл, нак­ри­тий до зва­ної ве­че­рi, нав­ко­ло нього ду­бо­вi стiльцi важ­ко­го сти­лю. При од­нiй стi­нi про­ти кiн­ця сто­ла ве­ли­кий порт­рет ко­ман­до­ра з чор­ним сер­пан­ком на ра­мi, про­ти дру­го­го кiн­ця дов­ге вузьке свi­ча­до, що ся­гає пiд­ло­ги, стi­лець, що стоїть на чiльнiм мiс­цi, при­хо­диться спин­кою до свi­ча­да, а пе­ре­дом про­ти порт­ре­та. Слу­га вiд­чи­няє две­рi з су­сiдньої кiм­на­ти, iн­шi слу­ги ла­го­дяться прис­лу­жу­ва­ти при сто­лi. Дон­на Ан­на уво­дить гурт гос­тей, зде­бiльшо­го стар­шо­го вi­ку, по­важ­них, гор­до­ви­тих, тем­но вбра­них. Са­ма Ан­на у бi­лiй сук­нi, ля­мо­ва­нiй по всiх руб­цях ши­ро­кою чор­ною га­бою.

    А н н а

    Прошу сi­да­ти, до­ро­гiї гос­тi.

    (До най­ста­рi­шо­го гос­тя, по­ка­зу­ючи на чiльне мiс­це).

    Ось ва­ше мiс­це.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    Нi,сеньйоро ми­ла, про­бач­те, я не ся­ду, хай ли­шиться во­но по­рож­нiм. Бу­де нам зда­ва­тись, що наш гос­по­дар тiльки за­пiз­нив­ся i має ще при­бу­ти на бе­се­ду.

    Се впер­ше ми тут схо­ди­мось без нього, i тяж­ко звик­ну­ти до тої дум­ки, що слiд йо­го зак­ри­ла ля­да смер­тi.

    А н н а

    (сiвши в кiн­цi сто­ла пiд порт­ре­том ко­ман­до­ра, про­ти чiльно­го мiс­ця, зос­тав­ле­но­го по­рож­нiм, по­дає знак слу­гам, щоб час­ту­ва­ли гос­тей, що вже по­зай­ма­ли свої мiс­ця)

    Мої па­но­ве й па­нi, - роз­рос­тiться, прий­май­те­ся, час­туй­те­ся i будьте ви­бач­ни­ми, як­що не­пов­ний лад на вдо­ви­нiй бе­се­дi бу­де. Труд­но вдо­вi са­мот­нiй вдер­жа­ти в гос­по­дi той ли­царський по­ря­док, що пот­рi­бен для чес­тi до­му.

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    (стиха до своєї су­сiд­ки, мо­лод­шої па­нi)

    Начебто для чес­тi пот­рiб­нi бен­ке­ти се­ред жа­ло­би, а iн­шо­го нi­чо­го не пот­рiб­но.

    Д о н н а К л а р а

    (сусiдка дон­ни Кон­сепсьйон)

    Та до­сi дон­на Ан­на у всьому до­дер­жу­ва­ла чес­тi.

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Донно Кла­ро!

    Я знаю те, що знаю…

    Д о н н а К л а р а

    (з ко­сим пог­ля­дом на Ан­ну)

    Нi… хi­ба?

    С л у г а

    (на по­ро­зi)

    Прибув мар­кiз Те­но­рiо.

    А н н а

    Проси.

    Дон Жу­ан увi­хо­дить i спи­няється ко­ло по­ро­га

    (Кивнувши дон Жу­ано­вi на при­вiт, звер­тається до гос­тей).

    Дозвольте вам, моє ша­нов­не панст­во, предс­та­ви­ти сеньйо­ра де Ма­ранья, мар­кi­за де Те­но­рiо.

    (До дон Жу­ана).

    Сеньйоре, про­шу сi­да­ти.

    Дон Жу­ан, по­шу­кав­ши пог­ля­дом со­бi стiльця, зай­має чiльне мiс­це. Уг­ле­дiв­ши нап­ро­ти се­бе порт­ре­та ко­ман­до­ра, здри­гається.

    А н н а

    (до слу­ги)

    Дай ви­на сеньйо­ру.

    Слуга по­дає дон Жу­ано­вi бiльший i кра­щий ку­бок, нiж iн­шим.

    О д и н г i с т ь

    (сусiд дон Жу­ана)

    Я пiз­наю сей ку­бок. Нам го­диться то­го зга­дать, хто з нього пив ко­лись.

    (Простягає сво­го куб­ка до дон Жу­ана).

    Нехай же має дух йо­го ли­царський в сiм до­мi вiч­ну пам'ять!

    Д о н Ж у а н

    (торкаючи гос­те­во­го куб­ка своїм)

    Вiчний спо­кiй!

    С т а р а г р а н д е с а

    (що си­дить пра­во­руч дон­ни Ан­ни. Сти­ха, на­хи­лив­шись до гос­по­ди­нi)

    Я ма­ло знаю їх, тих де Ма­ранья, - чи се не дон Жу­ан?

    А н н а

    Йому най­мен­ня

    Антонiо-Жуан-Луїс-Уртадо.

    С т а р а г р а н д е с а

    Ах, зна­чить - се не той…

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    (наслухає сю роз­мо­ву, iро­нiч­но всмi­хається, ниш­ком до су­сiд­ки)

    Якраз той са­мий!

    С т а р и й г р а н д

    (до су­сi­да сво­го, мо­лод­шо­го гран­да)

    Чи ви не знаєте, чим де Ма­ранья так пе­ре­ва­жив нас, що без на­мис­лу на чiльнiм мiс­цi сiв?

    М о л о д ш и й г р а н д

    (похмуро)

    Не знаю, справ­дi.

    С т а р и й г р а н д

    Запевне, тим, що честь йо­го но­ва, а на­ша вже зос­та­рi­лась.

    М о л о д ш и й г р а н д

    Запевне.

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    (до дон Жу­ана, го­лос­но)


    Послухайте, сеньйо­ре де Ма­ранья, я вас не встиг­ла роз­пи­та­ти вчо­ра, - не хтi­ла вам пе­ре­би­вать роз­мо­ви, ко­ли ви по­тi­ша­ли дон­ну Ан­ну на гро­бi му­жа, - а про­те цi­ка­во ме­нi до­вi­да­тись, який же са­ме ви ро­дич їй? За­пев­не, брат у пер­ших?

    Д о н Ж у а н

    Нi, ми зов­сiм не ро­ди­чi.

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Ах, так?..

    Але яке в вас доб­ре, чу­ле сер­це!

    Є на­каз, прав­да, i в письмi свя­то­му:

    "Зажурених по­тiш…"

    А н н а

    (трохи пiд­ви­ще­ним го­ло­сом)

    Свояцтво ми­ле!

    Дозвольте вам те­пе­ра по­яс­ни­ти, чо­му се я та­ким ла­дом нез­вик­лим вря­ди­ла сю ве­че­рю…

    (До дон Жу­ана).

    Ах, про­бач­те, ви ма­ли щось ка­за­ти?

    Д о н Ж у а н

    Нi, про­шу, про­вадьте ва­шу мо­ву, дон­но Ан­но.

    А н н а

    (до ли­ца­рiв)

    Коханi сво­яки, ска­жiть по прав­дi, чи я ко­ли чим схи­би­ла по­ва­гу iмен­ня ро­ду ва­шо­го?

    Л и ц а р i

    Нiчим!

    А н н а

    (до дам)

    Своячки лю­бi, вам най­кра­ще зна­ти, як пот­ре­бує жiн­ка мо­ло­да по­ра­ди й за­хис­ту в во­ро­жiм свi­тi.

    А де ж по­ра­ди й за­хис­ту шу­ка­ти вдо­вi, що не пок­ли­ка­на вiд бо­га всту­пи­ти в стан чер­не­чий най­свя­тi­ший?

    Ослона тая, що ме­нi пос­та­чив сер­па­нок жа­лiб­ний, тон­ка за­над­то, щоб лю­ди не мог­ли ме­не дiтк­ну­ти ко­лю­чим осу­дом, хоч i не­вин­ну.

    Скажiть ме­нi, у ко­го й де я маю шу­ка­ти обо­ро­ни?

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Ох, най­кра­ще, ко­ли зов­сiм її шу­кать не тре­ба!

    Д о н Ж у а н

    Ще кра­ще - ко­люч­кам не по­ту­ра­ти i не да­вать їм на по­та­лу во­лi.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    (дивлячись про­ник­ли­ве на дон Жу­ана)

    Своячка на­ша має пов­ну во­лю чи­ни­ти все, що не пля­мує чес­тi iмен­ня де Мен­до­зiв. А як­би хто iн­ший за­ва­жав сво­яч­цi на­шiй дер­жа­ти ви­со­ко ту честь, - хай знає, що є в ро­ди­нi ли­ца­рiв ба­га­то, i всi їх шпа­ги до пос­лу­ги да­мi.

    Д о н Ж у а н

    Вона ба­га­то шпаг не пот­ре­бує, по­ки у ме­не є оця од­на!

    (Витягає свою шпа­гу до по­ло­ви­ни з пiх­ви).

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    (до Ан­ни)

    Чи вам до­во­лi од­нiєї шпа­ги для обо­ро­ни?

    Д о н Ж у а н

    Як не до­сить шпа­ги, то я знай­ду ще й iн­шу обо­ро­ну.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    (знов до Ан­ни)

    Вiн має пра­во се ка­за­ти?

    А н н а

    Так.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    Менi здається, ми в сiм до­мi зай­вi.

    (Встає, за ним iн­шi гос­тi).

    Сеньйор мар­кiз, як бач­те, ще не зва­жив, ко­то­ру фор­му обо­ро­ни виб­рать.

    Та кра­ще се зро­бить на са­мо­тi, анiж при­люд­но. А рi­ши­нець, пев­не, нам ого­ло­сять не пiз­нiш, як завт­ра, або вже ми йо­го са­ми вга­даєм.

    (Вклоняється Ан­нi, за ним усi гос­тi, ру­ша­ють iз свiт­ли­цi).

    Донна Ан­на i дон Жу­ан ли­ша­ються са­ми.

    Д о н Ж у а н

    От i замк­ну­ла­ся ка­мiн­на бра­ма!

    (Гiрко, жовч­но смiється).

    Як нес­по­дi­ва­но скiн­чи­лась каз­каї

    З прин­це­сою i ли­цар у в'язни­цi!..

    А н н а

    Чи то ж кi­нець ли­хий - со­бi дiс­та­ти з прин­це­сою i гор­дую твер­ди­ню?

    Чого ж нам ду­ма­ти, що се в'язни­ця, а не гнiз­до - спо­чин ор­ли­нiй па­рi?

    Сама зви­ла я се гнiз­до на ске­лi, труд, жах i му­ку - все пе­ре­бо­ро­ла i звик­ла до своєї ви­со­кос­тi.

    Чому не жи­ти й вам на сiм вер­хiв'ї?

    Адже ви знаєте кри­ла­тий дух - нев­же ля­ка­ють вас бе­зод­нi й кру­чi?

    Д о н Ж у а н

    Мене ля­кає тiльки те, що мо­же зло­ми­ти во­лю.

    Ан н а

    Волi й так не­має,

    її дав­но заб­ра­ла вам До­ло­рес.

    Д о н Ж у а н

    О нi! До­ло­рес во­лi не ла­ма­ла!

    Вона за ме­не ду­шу розп'яла i за­ко­ло­ла сер­це!

    А н н а

    А для чо­го?

    Щоб вам вер­ну­ти знов гро­мадськi пу­та, ко­лись та­кi не­на­вид­нi для вас!

    Д о н Ж у а н

    О, пев­не, я б 'не вит­ри­мав їх дов­го, як­би не ви. Я б роз­ру­бав їх зно­ву, ко­ли iнак­ше з них не­ма виз­во­лу.

    А н н а

    Хто са­мо­хiть їх прий­ме хоч на мить, то­му на­вiк во­ни вгри­зуться в ду­шу - я доб­ре знаю се, ме­нi по­вiр­те! - i вже їх ски­ну­ти з ду­шi не мож­на, та мож­на си­лою й зав­зят­тям ду­ха зро­би­ти з них лан­цюг по­туж­ний вла­ди, що вже й гро­ма­ду зв'яже, на­че бран­ку, i ки­не вам до нiг! Я вам ка­жу: не­ма без вла­ди во­лi.

    Д о н Ж у а н

    Хай i так.

    Я вла­ду мав над людськи­ми сер­ця­ми.

    А н н а

    Так вам зда­ва­ло­ся. А тi сер­ця вiд вла­ди ва­шої лиш по­пе­лi­ли i внi­вець обер­та­ли­ся. Єди­не зос­та­лось нез­руй­но­ва­не - моє, бо я вам рiв­ня.

    Д о н Ж у а н

    Тим я так зма­гав­ся, щоб вас по­ду­жа­ти!

    А н н а

    I то да­рем­не.

    Хiба ж не кра­ще нам з'єдна­ти си­лу, щоб твер­до го­ру ту опа­ну­ва­ти, що я на неї тяж­ко так здiй­ма­лась, а вам - до­во­лi тiльки зня­ти перс­ня з мi­зин­ця i ме­нi йо­го вiд­да­ти.

    Д о н Ж у а н

    Долорес перс­ня маю вам вiд­да­ти?!

    А н н а

    Чом нi? Таж я До­ло­рес не вби­ва­ла.

    Се ви пок­ла­ли в сьому до­мi тру­па, що му­сив би ле­жа­ти ме­жи на­ми не­пе­ре­хiд­ним i страш­ним по­ро­гом.

    Але го­то­ва я пе­рес­ту­пи­ти i сей по­рiг, бо я од­важ­на зро­ду.

    Д о н Ж у а н

    Багато в чiм ме­не ви­ну­ють лю­ди, але од­ва­гу до­сi приз­на­ва­ли i дру­зi й во­ро­ги.

    А н н а

    Її в вас до­сить, щоб ви­хiд про­ру­ба­ти з сього до­му,

    Вас не зля­ка­ють шпа­ги де Мен­до­зiв, то­го я пев­на.

    Д о н Ж у а н

    Як же з ва­ми бу­де?

    А н й а

    Що вам до то­го? Мною не жу­рiться.

    Найгiрше ли­хо - лег­ше, анiж по­мiч не­щи­ра, ви­му­ше­на.

    Д о н Ж у а н

    Ось мiй перс­тень!

    (Здiймає перс­ня з мi­зин­ця i дає Ан­нi).

    А н н а

    (мiняється з ним перс­ня­ми)

    Ось мiй. А хут­ко я вам по­да­рую iнак­ший: щоб пе­ча­тi прик­ла­да­ти до ко­ман­дорських ак­тiв.

    Д о н Ж у а н

    Як то?

    А н н а

    Так.

    Я вам здо­бу­ду гiд­нiсть ко­ман­дорську.

    Бо вже ж об­ра­нець мiй не ста­не низько в очах ли­царст­ва й дво­ру. Всi те зна­ють, що ли­ца­рем без стра­ху ви бу­ли i в тi ча­си, ко­ли бу­ли ба­нi­том, а вже те­пер ви ста­не­те зраз­ком усiх чес­нот ли­царських - вам се лег­ко…

    Д о н Ж у а н

    (впадає в рiч)

    По-вашому, се лег­ко - уто­пи­тись у тiм без­дон­нiм мо­рi ли­це­мiрст­ва, що зветься ко­дек­сом чес­нот ли­царських?

    А н н а

    Доволi вже по­рож­нiх слiв, Жу­ане!

    Що зна­чить "ли­це­мiрст­во"? Таж приз­най­те, що й ви не все по щи­рос­тi чи­ни­ли, а де­що й вам трап­ля­лось уда­ва­ти, щоб зва­би­ти чиї прек­рас­нi очi, то вiд­ки ж се те­пер та­ка сум­лiн­нiсть?

    Чи, мо­же, тут ме­та вам за­ви­со­ка?

    Д о н Ж у а н

    (в за­ду­мi)

    То се я мав би спа­док одiб­ра­ти пiс­ля гос­по­да­ря твер­ди­нi сеї?..

    Як чуд­но… ли­цар во­лi - пе­рей­має до рук своїх тяж­кий та­ран ка­мiн­ний, щоб го­ро­дiв i зам­кiв до­бу­ва­ти…

    А н н а

    Ви, ли­цар во­лi, як бу­ли ба­нi­том, бу­ли бан­ди­том.

    Д о н Ж у а н

    Я ним бу­ти му­сив.

    А н н а

    А, му­си­ли? То де ж бу­ла та во­ля, ко­ли був при­мус би­ти й гра­бу­ва­ти, щоб вас не вби­ли лю­ди або го­лод?

    Я в тiм не ба­чу во­лi.

    Д о н Ж у а н

    Але вла­ду, приз­най­те, мав я.

    А н н а

    Нi, не приз­наю!

    Було "взаємне по­лю­ван­ня" тiльки, - я пам'ятаю, як ви се наз­ва­ли, так бу­ти ж лов­чим не ве­ли­ка честь!

    Ви ще не знаєте, що зна­чить вла­да, що зна­чить ма­ти не од­ну пра­ви­цю, а ти­ся­чi узб­роєних до бою, що мо­жуть i скрiп­ля­ти й руй­ну­ва­ти всес­вiт­нi тро­ни, й на­вiть - здо­бу­ва­ти!

    Д о н Ж у а н

    (захоплений)

    Се гор­да мрiя!

    А н н а

    (приступає ближ­че, прист­рас­но ше­по­че)

    Так, здо­бу­ти трон! ви му­си­те у спа­док пе­рей­ня­ти i сюю мрiю вку­пi з ко­ман­дорст­вом!

    (Пiдбiгає до ша­фи i вий­має звiд­ти бi­лий плащ ко­ман­дорський).

    Дон Жу­ан од­ра­зу здри­гається, але не мо­же од­вес­ти очей од пла­ща, за­хоп­ле­ний сло­ва­ми Ан­ни.

    Жуане, гляньте! от сей бi­лий плащ, оде­жа ко­ман­дорська! Се не мар­не уб­ран­ня для пок­ра­си! Вiн, мов пра­пор,

    єднає ко­ло се­бе всiх од­важ­них, усiх, що не бо­яться крiв'ю й слiзьми спо­лу­чу­вать ка­мiн­ня си­ли й вла­ди для вiч­ної бу­до­ви сла­ви!

    Д о н Ж у а н

    Анно!

    Я до­сi вас не знав. Ви мов не жiн­ка, i ча­ри ва­шi бiльшi вiд жi­но­чих!

    А н н а

    (приступає до дон Жу­ана з пла­щем)

    Примiряйте сього пла­ща.

    Д о н Ж у а н

    (хоче взя­ти, але спи­няється)

    Нi, Ан­но, ме­нi вви­жається на ньому кров!

    А н н а

    Се плащ но­вий, ще й ра­зу не на­дi­тий.

    А хоч би й так? Хоч би i кров бу­ла?

    З яко­го ча­су боїтесь ви кро­вi?

    Д о н Ж у а н

    Се прав­да, що ме­нi її бо­ятись?

    Чому ме­нi не взять сього пла­ща?

    Адже я цi­лий спа­док за­би­раю.

    Вже ж я гос­по­дар бу­ду сьому до­му!

    А н н а

    О, як ви се ска­за­ли по-но­во­му!

    Я праг­ну швид­ше вас та­ким по­ба­чить, яким ви ста­ти маєте на­вiк!

    (Подає пла­ща, дон Жу­ан бе­ре йо­го на се­бе, Ан­на дає йо­му ме­ча, ко­ман­дорську па­те­ри­цю i шо­лом з бi­ли­ми пе­ра­ми, зняв­ши з стi­ни).

    Яка ве­лич­нiсть! Гляньте у свi­ча­до!

    Дон Жу­ан пiд­хо­дить до свi­ча­да i рап­том скри­кує.

    А н н а

    Чого ви?

    Д о н Ж у а н

    Вiн!.. йо­го об­лич­чя!

    (Випускає меч i па­те­ри­цю i за­ту­ляє очi ру­ка­ми).

    А н н а

    Сором!

    Що вам при­ви­дi­лось? Пог­ляньте ще.

    Не мож­на так уявi по­пус­ка­ти.

    Д о н Ж у а н

    (зо стра­хом одк­ри­ває об­лич­чя. Гля­нув. Здав­ле­ним вiд нес­вiтсько­го жа­ху го­ло­сом).

    Де я? ме­не не­ма… се вiн… ка­мiн­ний!

    (Точиться од свi­ча­да вбiк до стi­ни i при­ту­ляється до неї пле­чи­ма, трем­тя­чи всiм тi­лом).

    Тим ча­сом iз свi­ча­да ви­рiз­няється пос­тать ко­ман­до­ра, та­ка, як на пам'ятни­ку, тiльки без ме­ча й па­те­ри­цi, вис­ту­пає з ра­ми, iде важ­кою ка­мiн­ною хо­дою прос­то до дон Жу­ана. Ан­на ки­дається ме­жи дон Жу­аном i ко­ман­до­ром. Ко­ман­дор лi­ви­цею ста­но­вить дон­ну Ан­ну на ко­лi­на, а пра­ви­цю кла­де на сер­це дон Жу­ано­вi. Дон Жу­ан зас­ти­гає, по­ра­же­ний смер­тельним ос­тов­пiн­ням. Дон­на Ан­на скри­кує i па­дає низьма до­до­лу до нiг ко­ман­до­ро­вi.

    

1912. 29/I

    

Пошук на сайті: