Леся Українка - Камінний господар (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx108 Кб2641
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2132 Кб2496

    А н н а

    Тепер я ро­зу­мiю… Тiльки як же?

    Його вже скiльки лiт не­ма в Се­вiльї…

    Таж вiн ба­нiт?* * Ба­нiт - виг­на­нець.

    Д о л о р е с

    Я ба­чи­ла йо­го ос­тат­нiй раз, як ми бу­ли в Ка­дiк­сi, вiн жив то­дi, хо­ва­ючись в пе­че­рах… жив конт­ра­бан­дою… а ча­сом пла­вав з пi­ра­та­ми… То­дi од­на ци­ган­ка по­ки­ну­ла свiй та­бiр i за мо­ре з ним утек­ла, та там десь i про­па­ла, а вiн вер­нув­ся i при­вiз в Ка­дiкс якусь мо­рис­ку*, що струїла бра­та для дон Жу­ана… По­тiм та мо­рис­ка пiш­ла в чер­ни­цi. * Мо­рис­ки - мав­ри­тан­цi, якi, фор­мально прий­няв­ши хрис­ти­янст­во, по­тай спо­вi­ду­ва­ли iс­лам.

    А н н а

    Се не­на­че каз­ка.

    Д о л о р е с

    Однак се щи­ра прав­да.

    А н н а

    А за вi­що йо­го ба­нi­ту­ва­но? Щось я чу­ла, та не­ви­раз­но.

    Д о л о р е с

    Вiн, як ще був па­жем, то за iн­фан­ту вик­ли­кав на ге­рець од­но­го прин­ца кро­вi.

    А н н а

    Та iн­фан­та йо­го лю­би­ла?

    Д о л о р е с

    Так го­во­рять лю­ди, а я не вi­рю.

    А н н а

    Чому?

    Д о л о р е с

    Якби лю­би­ла, во­на б для нього ки­ну­ла Мад­рiд i ко­ро­лiвський двiр.

    А н н а

    Чи се ж так лег­ко?

    Д о л о р е с

    Любовi лег­ко­го шля­ху не тре­ба, ад­же то­ледська ра­би­нiв­на - вi­ри зрек­лась для нього.

    А н н а

    Потiм що?

    Д о л о р е с

    Втопилась.

    А н н а

    Ото, який страш­ний твiй на­ре­че­ний!

    Ну, прав­да, смак у нього не най­кра­щий; ци­ган­ка, бу­сур­мен­ка i жи­дiв­ка…

    Д о л о р е с

    Ти за­бу­ваєш про iн­фан­ту!

    А н н а

    Ну, з iн­фан­тою все не­ви­раз­на спра­ва!

    Д о л о р е с

    Вiн, у виг­нан­ня їду­чи, пiд­мо­вив що­най­свя­тi­шу аба­ти­су, вну­ку са­мо­го iнк­вi­зи­то­ра.

    А н н а

    Невже?

    Д о л о р е с

    Ще по­тiм аба­ти­са та дер­жа­ла та­вер­ну для конт­ра­бан­дис­тiв.

    А н н а

    (смiється)

    Справдi, вiн не без до­те­пу, твiй дон Жу­ан!..

    А ти не­на­че гор­да з то­го всього, - ра­хуєш тих спе­реч­ниць, мов тро­феї, що ли­цар твiй здо­був десь на тур­нi­рi.

    Д о л о р е с

    А зазд­рю їм, Анi­то, тяж­ко зазд­рю!

    Чому я не ци­ган­ка, щоб мог­ла зрек­ти­ся во­лi вiльної для нього?

    Чому я не жи­дiв­ка? - я б стоп­та­ла пiд но­ги вi­ру, щоб йо­му слу­жи­ти!

    Корона - дар ма­лий. Як­би я ма­ла ро­ди­ну, - я б її не оща­ди­ла…

    А н н а

    Долорес, бiй­ся бо­га!

    Д ол о р е с

    Ох, Анi­то, най­бiльше зазд­рю я тiй аба­ти­сi!

    Вона ду­шi ря­ту­нок вiд­да­ла, во­на зрек­ла­ся раю!

    (Стискає ру­ки Ан­нi).

    Анно! Ан­но!

    Ти не збаг­неш сих зазд­ро­щiв нi­ко­ли!

    А н н а

    Я б їм не зазд­ри­ла, то­бою був­ши, не­щас­ним тим по­кидькам. Ах, прос­ти, за­бу­ла я, - вiн i те­бе ж по­ки­нув!

    Д о л о р е с

    Мене не ки­дав вiн i не по­ки­не.

    А н н а

    Знов за­гад­ки! Та що се ти, До­ло­рес?

    Д о л о р е с

    Ходила й я до нього в ту пе­че­ру, де вiн хо­вав­ся…

    А н н а

    (з пал­кою цi­ка­вiс­тю)

    Ну? i що ж? Ка­жи!

    Д о л о р е с

    Вiн був по­ру­ба­ний. Жо­ну алька­да вiн вик­рас­ти хо­тiв. Але алькад

    її убив, а дон Жу­ана зра­нив…

    А н н а

    Та як же ти дiс­та­ла­ся до нього?

    Д о л о р е с

    Тепер я вже й са­ма то­го не тям­лю…

    То щось бу­ло, як га­ряч­ко­вий сон…

    Глядiла я йо­го, но­си­ла во­ду опiв­но­чi, i ра­ни об­ми­ва­ла, i гоїла, i ви­гоїла.

    А н н а

    Що ж?

    Осе i все?

    Д о л о р е с

    Осе i все. Вiн встав, а я пiш­ла вiд нього знов до­до­му.

    А н н а

    Такою ж, як бу­ла?

    Д о л о р е с

    Такою, Ан­но, як чис­та гос­тя. I ти не ду­май, що я б йо­му да­ла­ся на пiд­мо­ву.

    Нiколи в свi­тi!

    А н н а

    Але ж ти ко­хаєш йо­го ша­ле­но.

    Д о л о р е с

    Анно, то не шал!

    Кохання в ме­не в сер­цi, на­че кров у ча­шi таємнiй свя­то­го Гра­ля.

    Я на­ре­че­на, i нiх­то не мо­же ме­не спля­ми­ти, на­вiть дон Жу­ан.

    I вiн се знає.

    А н н а

    Як?

    Д о л о р е с

    Душею чує.

    I вiн до ме­не має по­чут­тя, але те по­чут­тя - то не ко­хан­ня, во­но не має наз­ви… На про­щан­ня вiн зняв перс­те­ни­ка з ру­ки моєї i мо­вив: "По­ва­жа­на сеньйо­ри­то, як вам хто до­ко­ря­ти­ме за ме­не, ска­жiть, що я ваш вiр­ний на­ре­че­ний, бо з iн­шою я вже не об­мi­ня­юсь об­руч­ка­ми - даю вам сло­во чес­тi".

    А н н а

    Коли вiн се ка­зав, - чи то ж не зна­чить, що вiн од­ну те­бе ко­хає справ­дi?

    Д о л о р е с

    (сумно хи­тає го­ло­вою)

    Словами сер­денька не оду­ри­ти…

    Мене з ко­ха­ним тiльки мрiя в'яже.

    Такими на­ре­че­ни­ми, як ми, при­гiд­но бу­ти в не­бi рай­ським ду­хам, а тут - яка пе­кельна з то­го му­ка!

    Тобi то­го не зро­зу­мi­ти, Ан­но, - то­бi збу­ва­ються всi сни, всi мрiї…

    А н н а

    "Всi сни, всi мрiї" - се вже ти за­над­то!

    Д о л о р е с

    Чому за­над­то? Що то­бi бра­кує?

    Все маєш: вро­ду, мо­ло­дiсть, ко­хан­ня, ба­гатст­во, хут­ко бу­деш ма­ти й ша­ну, на­леж­ну ко­ман­до­ро­вiй дру­жи­нi.

    А н н а

Пошук на сайті: