Леся Українка - Камінний господар (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx108 Кб2633
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2132 Кб2485

    Д о н Ж у а н

    О нi! та­ко­го в каз­цi не бу­ває!

    Таке трап­ляється хi­ба в жит­тi, та й то в нiк­чем­но­му!

    А н н а

    Менi нi­чо­го од вас не тре­ба. Я вас не про­шу нi ря­ту­вать ме­не, нi по­тi­ша­ти.

    Я вам не скар­жусь нi на що.

    Д о н Ж у а н

    Ох, Ан­но, хi­ба я сам не ба­чу?..

    (Нiжно).

    Сiї очi, ко­лись блис­ку­чi, гор­дi, iск­ро­мет­нi, те­пер оп­рав­ле­нi в жа­ло­бу тем­ну i по­га­си­ли всi свої вог­нi.

    Сi ру­ки, що бу­ли мов нiж­нi квi­ти, те­пе­ра ста­ли мов сло­но­ва кiсть, мов ру­ки му­че­ни­цi… Сяя пос­тать бу­ла мов буй­на хви­ля, а те­пе­ра по­дiб­на до тiї ка­рi­ати­ди, що дер­жить на со­бi тя­гар ка­мiн­ний.

    (Бере її за ру­ку).

    Кохана, скинь же з се­бе той тя­гар!

    Розбий ка­мiн­ну одiж!

    А н н а

    (в зне­сил­лi)

    Я не мо­жу… той ка­мiнь… вiн не тiльки приг­нi­тає, вiн ду­шу кам'янить… се най­ст­раш­нi­ше.

    Д о н Ж у а н

    Нi, нi! Се тiльки сон, ка­мiн­на змо­ра!

    Я роз­буд­жу те­бе вог­нем лю­бо­вi!

    (Вiн по­ри­ває Ан­ну в обiй­ми, во­на схи­ляється йо­му на пле­че i про­ри­вається ри­дан­ням).

    Ти пла­чеш? Сiї сльози помс­ти про­сять!

    Чутно, як зда­ле­ка заб­ряж­чав ключ у зам­ку, по­тiм на схо­дах чут­но важ­кi, по­вiльнi кро­ки ко­ман­до­ра.

    А н н а

    Се по­хо­да Гон­за­га! Утi­кай­те!

    Дон Ж у а н

    Втiкати? Нi. Те­пер я маю змо­гу йо­му не ус­ту­пи­ти­ся з до­ро­ги.

    К о м а н д о р

    (увiходить i ба­чить дон Жу­ана)

    Ви? Тут?

    Д о н Ж у а н

    Я тут, сеньйо­ре де Мен­до­за.

    Прийшов по­дя­ку­вать за ве­ле­душ­нiсть, ко­лись ме­нi по­ка­за­ну. Те­пер я рiв­ня вам. Ли­бонь, се вам вi­до­мо?

    Командор мовч­ки до­бу­ває свою шпа­гу, дон Жу­ан свою, i всту­па­ють в бiй. Дон­на Ан­на скри­кує.

    К о м а н д о р

    (оглядаючись на неї)

    Я вам на­ка­зую мов­ча­ти.

    Дон Жу­ан ко­ле йо­го в шию, вiн па­дає i вми­рає.

    Д о н Ж у а н

    Край!

    (Обтирає шпа­гу пла­щем ко­ман­до­ро­вим).

    А н н а

    (до дон Жу­ана)

    Що ви зро­би­ли!

    Д о н Ж у а н

    Що? Я по­до­лав спе­реч­ни­ка у чес­нiм поєдин­ку.

    А н н а

    Сього за поєди­нок не приз­на­ють, - ви бу­де­те по­ка­ра­нi за вбивст­во.

    Д о н Ж у а н

    Менi се бай­ду­же.

    А н н а

    Але ме­нi не бай­ду­же, щоб тут ме­не взи­ва­ли под­вiй­ною вдо­вою i по ко­хан­цю! i по му­жу,

    Д о н Ж у а н

    Я ж iще не був ко­хан­цем ва­шим.

    А н н а

    Сеє знаєм ми.

    Та хто ж то­му по­вi­рить! Я не хо­чу з iмен­ням зрад­ни­цi, з пе­чат­тю ганьби зос­та­ти­ся у сiм гнiз­дi оси­нiм.

    Д о н Ж у а н

    Втiкаймо вку­пi!

    А н н а

    Ви ума збу­ли­ся?

    Се зна­чить взя­ти ка­мiнь у до­ро­гу!

    Iдiть вiд ме­не, бо iнак­ше за­раз я крик здiй­му й ска­жу, що ви хо­тi­ли ме­не збез­чес­ти­ти, зра­децьки вбив­ши сеньйо­ра де Мен­до­за.

    Д о н Ж у а н

    Донно Ан­но, ви мо­же­те ска­за­ти се?!

    А н н а

    (твердо)

    Скажу.

    Д о н Ж у а н

    А що, як я ска­жу, що ви бу­ли ко­хан­кою i спiльни­цею вбивст­ва?

    А н н а

    Се не по-ли­царськи.

    Д о н Ж у а н

    А ви, сеньйо­ро, по-яко­му зби­раєтесь ро­би­ти?

    А н н а

    Я тiльки бо­ро­ню­ся. I як ви от за­раз пi­де­те iз сього до­му, я всiм ска­жу i всi то­му по­вi­рять, що тут бу­ли роз­бiй­ни­ки, та й го­дi.

    Дон Жу­ан стоїть в не­пев­нос­тi.

    Ну що ж? Ли­бонь, не­ма про що вам ду­мать?

    Дон Жу­ан мовч­ки ви­ла­зить вiк­ном. Ан­на ди­виться якусь хви­ли­ну в вiк­но, жду­чи, по­ки вiн да­ле­ко одiй­де. По­тiм бе­ре iз скриньки пок­ра­си, ви­ки­дає їх у вiк­но i здiй­має го­лос­ний крик.

    Розбiй! Роз­бiй! Ря­туй­те! про­бi! лю­ди!

    На крик її збi­га­ються лю­ди, во­на па­дає, нi­би­то зом­лi­ла.

    V

    Кладовище в Мад­рi­дi. Пам'ятни­ки пе­ре­важ­но з тем­но­го ка­ме­ню, су­во­ро­го сти­лю. Збо­ку - гра­нiт­на кап­ли­ця ста­ро­давнього бу­ду­ван­ня.

    Нi рос­тин, нi квi­тiв. Хо­лод­ний, су­хий зи­мо­вий день.

    Донна Ан­на в гли­бо­кiй жа­ло­бi по­ва­гом iде, не­су­чи в ру­ках срiб­ний наг­роб­ний вi­нець. За нею йде ста­ра ду­енья. Обид­вi над­хо­дять до мо­ги­ли, де стоїть пам'ятник ко­ман­до­ро­вi - ве­ли­ка ста­туя з ко­ман­дорською па­те­ри­цею в пра­ви­цi, а лi­ви­цею опер­та на меч з роз­гор­не­ним над дер­жал­ном ме­ча су­воєм. Ан­на мовч­ки стає на ко­лi­на пе­ред мо­ги­лою, кла­де вi­нець до пiд­нiж­жя ста­туї i пе­ре­би­рає чiт­ки, во­ру­ша­чи ус­та­ми.

    Д у е н ь я

    (дiждавшись, по­ки Ан­на раз пе­реб­ра­ла чiт­ка)

    Я нас­мi­ля­юся про­хать сеньйо­ру доз­во­ли­ти ме­нi зай­ти на хвильку, зов­сiм бли­зенько, тут-та­ки, при бра­мi, до ро­дич­ки по­зи­чить ру­ка­ви­чок, - я їх за­бу­ла до­ма, на не­щас­тя, а хо­лод лю­тий.

    А н н а

    Се не ви­па­дає, щоб я ли­ши­лась тут на са­мо­тi.

    Д у е н ь я

    Моя сеньйо­ро ми­лос­ти­ва! Про­бi таж я ста­ра, гос­тець ме­не так му­чить!

    Сеньйора ба­чить, як на­пух­ли ру­ки?

    Я, да­ле­бi, вiд бо­лю нiч не спа­ла.

    А н н а

    (глянувши на ру­ки ду­еньї)

    А справ­дi, спух­ли. Ну, вже доб­ре, йдiть, лиш не ба­рiться.

    Д у е н ь я

    Буду пос­пi­ша­ти.

    Моя сеньйо­ра - ян­гол ми­ло­сер­дя!

    (Вiдходить).

    Ледве ду­енья вi­дiй­шла, з-за близько­го пам'ятни­ка з'являється дон Жу­ан. Ан­на схоп­люється на рiв­нi но­ги.

    Д о н Ж у а н

    Нарештi я вас ба­чу!

    А н н а

    Дон Жу­ане!

    Се ви мою ду­енью пiд­ку­пи­ли?

    Д о н Ж у а н

Пошук на сайті: