Леся Українка - Камінний господар (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx108 Кб2633
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2132 Кб2485

    Послухайте, сеньйо­ре де Ма­ранья, я вас не встиг­ла роз­пи­та­ти вчо­ра, - не хтi­ла вам пе­ре­би­вать роз­мо­ви, ко­ли ви по­тi­ша­ли дон­ну Ан­ну на гро­бi му­жа, - а про­те цi­ка­во ме­нi до­вi­да­тись, який же са­ме ви ро­дич їй? За­пев­не, брат у пер­ших?

    Д о н Ж у а н

    Нi, ми зов­сiм не ро­ди­чi.

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Ах, так?..

    Але яке в вас доб­ре, чу­ле сер­це!

    Є на­каз, прав­да, i в письмi свя­то­му:

    "Зажурених по­тiш…"

    А н н а

    (трохи пiд­ви­ще­ним го­ло­сом)

    Свояцтво ми­ле!

    Дозвольте вам те­пе­ра по­яс­ни­ти, чо­му се я та­ким ла­дом нез­вик­лим вря­ди­ла сю ве­че­рю…

    (До дон Жу­ана).

    Ах, про­бач­те, ви ма­ли щось ка­за­ти?

    Д о н Ж у а н

    Нi, про­шу, про­вадьте ва­шу мо­ву, дон­но Ан­но.

    А н н а

    (до ли­ца­рiв)

    Коханi сво­яки, ска­жiть по прав­дi, чи я ко­ли чим схи­би­ла по­ва­гу iмен­ня ро­ду ва­шо­го?

    Л и ц а р i

    Нiчим!

    А н н а

    (до дам)

    Своячки лю­бi, вам най­кра­ще зна­ти, як пот­ре­бує жiн­ка мо­ло­да по­ра­ди й за­хис­ту в во­ро­жiм свi­тi.

    А де ж по­ра­ди й за­хис­ту шу­ка­ти вдо­вi, що не пок­ли­ка­на вiд бо­га всту­пи­ти в стан чер­не­чий най­свя­тi­ший?

    Ослона тая, що ме­нi пос­та­чив сер­па­нок жа­лiб­ний, тон­ка за­над­то, щоб лю­ди не мог­ли ме­не дiтк­ну­ти ко­лю­чим осу­дом, хоч i не­вин­ну.

    Скажiть ме­нi, у ко­го й де я маю шу­ка­ти обо­ро­ни?

    Д о н н а К о н с е п с ь й о н

    Ох, най­кра­ще, ко­ли зов­сiм її шу­кать не тре­ба!

    Д о н Ж у а н

    Ще кра­ще - ко­люч­кам не по­ту­ра­ти i не да­вать їм на по­та­лу во­лi.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    (дивлячись про­ник­ли­ве на дон Жу­ана)

    Своячка на­ша має пов­ну во­лю чи­ни­ти все, що не пля­мує чес­тi iмен­ня де Мен­до­зiв. А як­би хто iн­ший за­ва­жав сво­яч­цi на­шiй дер­жа­ти ви­со­ко ту честь, - хай знає, що є в ро­ди­нi ли­ца­рiв ба­га­то, i всi їх шпа­ги до пос­лу­ги да­мi.

    Д о н Ж у а н

    Вона ба­га­то шпаг не пот­ре­бує, по­ки у ме­не є оця од­на!

    (Витягає свою шпа­гу до по­ло­ви­ни з пiх­ви).

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    (до Ан­ни)

    Чи вам до­во­лi од­нiєї шпа­ги для обо­ро­ни?

    Д о н Ж у а н

    Як не до­сить шпа­ги, то я знай­ду ще й iн­шу обо­ро­ну.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    (знов до Ан­ни)

    Вiн має пра­во се ка­за­ти?

    А н н а

    Так.

    Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

    Менi здається, ми в сiм до­мi зай­вi.

    (Встає, за ним iн­шi гос­тi).

    Сеньйор мар­кiз, як бач­те, ще не зва­жив, ко­то­ру фор­му обо­ро­ни виб­рать.

    Та кра­ще се зро­бить на са­мо­тi, анiж при­люд­но. А рi­ши­нець, пев­не, нам ого­ло­сять не пiз­нiш, як завт­ра, або вже ми йо­го са­ми вга­даєм.

    (Вклоняється Ан­нi, за ним усi гос­тi, ру­ша­ють iз свiт­ли­цi).

    Донна Ан­на i дон Жу­ан ли­ша­ються са­ми.

    Д о н Ж у а н

    От i замк­ну­ла­ся ка­мiн­на бра­ма!

    (Гiрко, жовч­но смiється).

    Як нес­по­дi­ва­но скiн­чи­лась каз­каї

    З прин­це­сою i ли­цар у в'язни­цi!..

    А н н а

    Чи то ж кi­нець ли­хий - со­бi дiс­та­ти з прин­це­сою i гор­дую твер­ди­ню?

    Чого ж нам ду­ма­ти, що се в'язни­ця, а не гнiз­до - спо­чин ор­ли­нiй па­рi?

    Сама зви­ла я се гнiз­до на ске­лi, труд, жах i му­ку - все пе­ре­бо­ро­ла i звик­ла до своєї ви­со­кос­тi.

    Чому не жи­ти й вам на сiм вер­хiв'ї?

    Адже ви знаєте кри­ла­тий дух - нев­же ля­ка­ють вас бе­зод­нi й кру­чi?

    Д о н Ж у а н

    Мене ля­кає тiльки те, що мо­же зло­ми­ти во­лю.

    Ан н а

    Волi й так не­має,

    її дав­но заб­ра­ла вам До­ло­рес.

    Д о н Ж у а н

    О нi! До­ло­рес во­лi не ла­ма­ла!

    Вона за ме­не ду­шу розп'яла i за­ко­ло­ла сер­це!

    А н н а

    А для чо­го?

    Щоб вам вер­ну­ти знов гро­мадськi пу­та, ко­лись та­кi не­на­вид­нi для вас!

    Д о н Ж у а н

    О, пев­не, я б 'не вит­ри­мав їх дов­го, як­би не ви. Я б роз­ру­бав їх зно­ву, ко­ли iнак­ше з них не­ма виз­во­лу.

    А н н а

    Хто са­мо­хiть їх прий­ме хоч на мить, то­му на­вiк во­ни вгри­зуться в ду­шу - я доб­ре знаю се, ме­нi по­вiр­те! - i вже їх ски­ну­ти з ду­шi не мож­на, та мож­на си­лою й зав­зят­тям ду­ха зро­би­ти з них лан­цюг по­туж­ний вла­ди, що вже й гро­ма­ду зв'яже, на­че бран­ку, i ки­не вам до нiг! Я вам ка­жу: не­ма без вла­ди во­лi.

    Д о н Ж у а н

    Хай i так.

    Я вла­ду мав над людськи­ми сер­ця­ми.

    А н н а

    Так вам зда­ва­ло­ся. А тi сер­ця вiд вла­ди ва­шої лиш по­пе­лi­ли i внi­вець обер­та­ли­ся. Єди­не зос­та­лось нез­руй­но­ва­не - моє, бо я вам рiв­ня.

    Д о н Ж у а н

    Тим я так зма­гав­ся, щоб вас по­ду­жа­ти!

    А н н а

    I то да­рем­не.

    Хiба ж не кра­ще нам з'єдна­ти си­лу, щоб твер­до го­ру ту опа­ну­ва­ти, що я на неї тяж­ко так здiй­ма­лась, а вам - до­во­лi тiльки зня­ти перс­ня з мi­зин­ця i ме­нi йо­го вiд­да­ти.

    Д о н Ж у а н

    Долорес перс­ня маю вам вiд­да­ти?!

    А н н а

    Чом нi? Таж я До­ло­рес не вби­ва­ла.

    Се ви пок­ла­ли в сьому до­мi тру­па, що му­сив би ле­жа­ти ме­жи на­ми не­пе­ре­хiд­ним i страш­ним по­ро­гом.

    Але го­то­ва я пе­рес­ту­пи­ти i сей по­рiг, бо я од­важ­на зро­ду.

    Д о н Ж у а н

    Багато в чiм ме­не ви­ну­ють лю­ди, але од­ва­гу до­сi приз­на­ва­ли i дру­зi й во­ро­ги.

    А н н а

    Її в вас до­сить, щоб ви­хiд про­ру­ба­ти з сього до­му,

    Вас не зля­ка­ють шпа­ги де Мен­до­зiв, то­го я пев­на.

    Д о н Ж у а н

    Як же з ва­ми бу­де?

    А н й а

    Що вам до то­го? Мною не жу­рiться.

    Найгiрше ли­хо - лег­ше, анiж по­мiч не­щи­ра, ви­му­ше­на.

    Д о н Ж у а н

    Ось мiй перс­тень!

    (Здiймає перс­ня з мi­зин­ця i дає Ан­нi).

    А н н а

    (мiняється з ним перс­ня­ми)

    Ось мiй. А хут­ко я вам по­да­рую iнак­ший: щоб пе­ча­тi прик­ла­да­ти до ко­ман­дорських ак­тiв.

    Д о н Ж у а н

    Як то?

    А н н а

    Так.

    Я вам здо­бу­ду гiд­нiсть ко­ман­дорську.

    Бо вже ж об­ра­нець мiй не ста­не низько в очах ли­царст­ва й дво­ру. Всi те зна­ють, що ли­ца­рем без стра­ху ви бу­ли i в тi ча­си, ко­ли бу­ли ба­нi­том, а вже те­пер ви ста­не­те зраз­ком усiх чес­нот ли­царських - вам се лег­ко…

    Д о н Ж у а н

    (впадає в рiч)

    По-вашому, се лег­ко - уто­пи­тись у тiм без­дон­нiм мо­рi ли­це­мiрст­ва, що зветься ко­дек­сом чес­нот ли­царських?

    А н н а

    Доволi вже по­рож­нiх слiв, Жу­ане!

    Що зна­чить "ли­це­мiрст­во"? Таж приз­най­те, що й ви не все по щи­рос­тi чи­ни­ли, а де­що й вам трап­ля­лось уда­ва­ти, щоб зва­би­ти чиї прек­рас­нi очi, то вiд­ки ж се те­пер та­ка сум­лiн­нiсть?

    Чи, мо­же, тут ме­та вам за­ви­со­ка?

    Д о н Ж у а н

    (в за­ду­мi)

    То се я мав би спа­док одiб­ра­ти пiс­ля гос­по­да­ря твер­ди­нi сеї?..

    Як чуд­но… ли­цар во­лi - пе­рей­має до рук своїх тяж­кий та­ран ка­мiн­ний, щоб го­ро­дiв i зам­кiв до­бу­ва­ти…

    А н н а

    Ви, ли­цар во­лi, як бу­ли ба­нi­том, бу­ли бан­ди­том.

    Д о н Ж у а н

    Я ним бу­ти му­сив.

    А н н а

    А, му­си­ли? То де ж бу­ла та во­ля, ко­ли був при­мус би­ти й гра­бу­ва­ти, щоб вас не вби­ли лю­ди або го­лод?

    Я в тiм не ба­чу во­лi.

    Д о н Ж у а н

    Але вла­ду, приз­най­те, мав я.

    А н н а

    Нi, не приз­наю!

    Було "взаємне по­лю­ван­ня" тiльки, - я пам'ятаю, як ви се наз­ва­ли, так бу­ти ж лов­чим не ве­ли­ка честь!

    Ви ще не знаєте, що зна­чить вла­да, що зна­чить ма­ти не од­ну пра­ви­цю, а ти­ся­чi узб­роєних до бою, що мо­жуть i скрiп­ля­ти й руй­ну­ва­ти всес­вiт­нi тро­ни, й на­вiть - здо­бу­ва­ти!

    Д о н Ж у а н

    (захоплений)

    Се гор­да мрiя!

    А н н а

    (приступає ближ­че, прист­рас­но ше­по­че)

    Так, здо­бу­ти трон! ви му­си­те у спа­док пе­рей­ня­ти i сюю мрiю вку­пi з ко­ман­дорст­вом!

    (Пiдбiгає до ша­фи i вий­має звiд­ти бi­лий плащ ко­ман­дорський).

    Дон Жу­ан од­ра­зу здри­гається, але не мо­же од­вес­ти очей од пла­ща, за­хоп­ле­ний сло­ва­ми Ан­ни.

    Жуане, гляньте! от сей бi­лий плащ, оде­жа ко­ман­дорська! Се не мар­не уб­ран­ня для пок­ра­си! Вiн, мов пра­пор,

    єднає ко­ло се­бе всiх од­важ­них, усiх, що не бо­яться крiв'ю й слiзьми спо­лу­чу­вать ка­мiн­ня си­ли й вла­ди для вiч­ної бу­до­ви сла­ви!

    Д о н Ж у а н

    Анно!

    Я до­сi вас не знав. Ви мов не жiн­ка, i ча­ри ва­шi бiльшi вiд жi­но­чих!

    А н н а

    (приступає до дон Жу­ана з пла­щем)

    Примiряйте сього пла­ща.

    Д о н Ж у а н

    (хоче взя­ти, але спи­няється)

    Нi, Ан­но, ме­нi вви­жається на ньому кров!

    А н н а

    Се плащ но­вий, ще й ра­зу не на­дi­тий.

    А хоч би й так? Хоч би i кров бу­ла?

    З яко­го ча­су боїтесь ви кро­вi?

    Д о н Ж у а н

    Се прав­да, що ме­нi її бо­ятись?

    Чому ме­нi не взять сього пла­ща?

    Адже я цi­лий спа­док за­би­раю.

    Вже ж я гос­по­дар бу­ду сьому до­му!

    А н н а

    О, як ви се ска­за­ли по-но­во­му!

    Я праг­ну швид­ше вас та­ким по­ба­чить, яким ви ста­ти маєте на­вiк!

    (Подає пла­ща, дон Жу­ан бе­ре йо­го на се­бе, Ан­на дає йо­му ме­ча, ко­ман­дорську па­те­ри­цю i шо­лом з бi­ли­ми пе­ра­ми, зняв­ши з стi­ни).

    Яка ве­лич­нiсть! Гляньте у свi­ча­до!

    Дон Жу­ан пiд­хо­дить до свi­ча­да i рап­том скри­кує.

    А н н а

    Чого ви?

    Д о н Ж у а н

    Вiн!.. йо­го об­лич­чя!

    (Випускає меч i па­те­ри­цю i за­ту­ляє очi ру­ка­ми).

    А н н а

    Сором!

    Що вам при­ви­дi­лось? Пог­ляньте ще.

    Не мож­на так уявi по­пус­ка­ти.

    Д о н Ж у а н

    (зо стра­хом одк­ри­ває об­лич­чя. Гля­нув. Здав­ле­ним вiд нес­вiтсько­го жа­ху го­ло­сом).

    Де я? ме­не не­ма… се вiн… ка­мiн­ний!

    (Точиться од свi­ча­да вбiк до стi­ни i при­ту­ляється до неї пле­чи­ма, трем­тя­чи всiм тi­лом).

    Тим ча­сом iз свi­ча­да ви­рiз­няється пос­тать ко­ман­до­ра, та­ка, як на пам'ятни­ку, тiльки без ме­ча й па­те­ри­цi, вис­ту­пає з ра­ми, iде важ­кою ка­мiн­ною хо­дою прос­то до дон Жу­ана. Ан­на ки­дається ме­жи дон Жу­аном i ко­ман­до­ром. Ко­ман­дор лi­ви­цею ста­но­вить дон­ну Ан­ну на ко­лi­на, а пра­ви­цю кла­де на сер­це дон Жу­ано­вi. Дон Жу­ан зас­ти­гає, по­ра­же­ний смер­тельним ос­тов­пiн­ням. Дон­на Ан­на скри­кує i па­дає низьма до­до­лу до нiг ко­ман­до­ро­вi.

    

1912. 29/I

    

Сторінка 18 з 18 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 > У кінець >>

Пошук на сайті: