Лісова пісня – Леся Українка

Стою та дивлюся, якi ви щасливi.

К и л и н а

А щоб ти стояла у чудi та в дивi!

Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.

К и л и н а

(оговтавшись вiд здумiння, ворожо)

Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Х л о п ч и к

(вибiгає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!

К и л и н а

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього).

Я там пiд печею пирiг сховала, – як баба вийде до комори, – з'їжте.

Х л о п ч и к

Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

К и л и н а

Тобi до всього дiло!

Х л о п ч и к

Я з неї врiжу дудочку!

К и л и н а

Про мене!

Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

К и л и н а

(скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)

Таки явився! Де тебе носило так довго?

Л у к а ш

Не питай!

К и л и н а

Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає де, по яких свiтах, та й "не питай"!

Ой любчику, не тра менi й питати…

Вже десь ота корчма стоїть на свiтi, що в нiй балює досi свита й шапка.

Л у к а ш

Не був я в корчмi…

К и л и н а

Хто, дурний, повiрить?

(Заводить).

Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею!

Л у к а ш

Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?

К и л и н а

(спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута – голод їсти?

Прийшли купцi, купили, та й уже.

Велике щастя – дуб!

Л у к а ш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

К и л и н а

Дядька Лева нема на свiтi, – що з його закляття?

Хiба ж то ти заклявся або я?

Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, – був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща.

Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!

I що нам з того лiсу за добро?

Стикаємось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками завиєм!

Л у к а ш

Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосi його чутно божевiльний жах),

Ти кажеш продати лiс… зрубати… а тодi вже не буде так… як ти казала?

К и л и н а

Як?

Що вовк…

Л у к а ш

(затуляє їй рота)

Нi, не кажи!

К и л и н а

(визволившись вiд нього)

Та бiйся бога!

Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Л у к а ш

Зараз… я пiду… от тiльки… тiльки… ще води нап'юся!

(Стає навколiшки i п'є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця).

К и л и н а

Ну? Що ж ти думаєш?

Л у к а ш

Я? Так… не знаю…

(Вагаючись).

Чи тут нiхто не був без мене?

К и л и н а

(шорстко)

Хто ж би тут бути мав?

Л у к а ш

(спустивши очi)

Не знаю…

К и л и н а

(злiсно посмiхнувшись)

Ти не знаєш, то, може, я що знаю.

Л у к а ш

(тривожно)

Ти?

К и л и н а

А що ж!

Я вiдаю, кого ти дожидаєш, та тiльки ба! – шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…

Л у к а ш

Що ти говориш?

К и л и н а

Те, що чуєш.

М а т и

(вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання)

Сину!..

Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою!

Л у к а ш

(здригнувшись)

З якою?

М а т и

(показує на Килину)

З тею ж!

Л у к а ш

(зневажливо всмiхаючись)

I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.

М а т и

Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!..

К и л и н а

(впадає в рiч)

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав!

Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! – залiзо – й те перегризе!

Л у к а ш

А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.

К и л и н а

Вiд тебе дочекаюсь оборони!

Такої матерi такий i син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною?

М а т и

(до Лукаша)

Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу? Що ж то, чи я їй поштурховисько якесь?

Л у к а ш

Та дайте ви менi годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!

К и л и н а

(до матерi)

А що? дiждалась?

М а т и

Щоб ти так дiждала вiд свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима).

Х л о п ч и к

Ви-те прийшли вже, тату?

Л у к а ш

Вже, мiй сину.

(На словi "сину" кладе iронiчний притиск).

К и л и н а

(вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати, – уже ж не дядьком?

Л у к а ш

(трохи присоромлений)

Та хiба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.

(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi).

Чи то ти сам зробив сопiлку?

Х л о п ч и к

Сам.

Та я не вмiю грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашевi сопiлку),

Л у к а ш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується).

Х л о п ч и к

(пхикаючи)

I! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти?

К и л и н а

Iще чого! Потрiбне те грання!

Л у к а ш

А дай сюди сопiлочку.

(Бере сопiлку).

Хороша.

З верби зробив?

Х л о п ч и к

А що ж,, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки).

Л у к а ш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини).

Ти посадила?

К и л и н а

Хто б її садив?

Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.

Тут як з води росте – таже дощi!

Х л о п ч и к

(вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Л у к а ш

(задумливо)

Заграти?..

(Починає грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї N 8] починає промовляти словами).

"Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає менi груди, серденько виймає…"

Л у к а ш

(випускає з рук сопiлку)

Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече).

К и л и н а

Та вiдчепися, вiдки маю знати?

Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сiней сокиру).

Л у к а ш

(узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки)

Нi, руки не здiймаються, не можу… чогось за серце стисло…

К и л и н а

Дай-но я!

(Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.

П е р е л е с н и к

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.

М а т и

(до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Л у к а ш

(втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)

Добро? А може, там згорить i лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.

К и л и н а

(з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?

Хоч би помiг менi носити клунки!

Л у к а ш

Та вже ж ви повиносили всi злиднi.

К и л и н а

Бийся по губi! Що се ти говориш?

Л у к а ш

(смiється тихим, дивним смiхом)

Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…

Тепер я мудрий став…

К и л и н а

(злякана)

Ой чоловiче, щось ти таке говориш… я боюся!

Л у к а ш

Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?

К и л и н а

Лукашуню, ходiмо на село!

Л у к а ш

Я не пiду.

Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.

К и л и н а

Та що ж ти тут робитимеш?

Л у к а ш

А треба все щось робити?

К и л и н а

Як же маєм жити?

Л у к а ш

А треба жити?

К и л и н а

Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобi з переляку зробилось.

Ходiмо на село, закличу бабу, – тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку).

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 2
  1. Михайло

    Класика. Можна читати без перестанку.

  2. Ліза

    Твір дуже цікавий, дуже шкода Мавку. Я майже плакала, читаючи цю поезію ?????

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: