Лісова пісня – Леся Українка

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, – тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!

М а в к а

Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?

Л i с о в и к

Не всi вiнки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.

Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.

Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.

М а в к а

(поривчасто встає)

То дай менi святковi шати, дiду!

Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!

Л i с о в и к

Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.

Л i с о в и к

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає).

З лiсу вибiгає Перелесник.

М а в к а

Знов ти?

(Намiряється втiкати).

П е р е л е с н и к

(зневажливо)

Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…

А ти змарнiла щось.

М а в к а

(гордо)

Тобi здається!

П е р е л е с н и к

Здається, кажеш? Дай я придивлюся.

(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).

Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, – не зачеплю.

М а в к а

Геть! не глузуй!

П е р е л е с н и к

Та ти не сердься, – що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.

М а в к а

З тобою?

П е р е л е с н и к

А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались – трудно зважить, – тепер настав братерства час. Дай руку.

Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.

Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.

(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).

О, квiти на личеньку одразу зацвiли! – цнотливiї, незапашнi, осiннi…

(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).

Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…

Отак i ми…

(Раптом пориває її в танець).

Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!

Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, – все те летюче, все безупинного руху жагуче!

Так от i я… так от i я…

Будь же мов iскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.

М а в к а

Годi!.. ой годi!..

П е р е л е с н и к

В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя – то зрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вiчно летить!

Танець робиться шаленим.

Звиймося!

Злиймося!

Вихром завиймося!

Жиймо! зажиймо вогнистого раю!

М а в к а

Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.

(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).

Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище.

М а р и щ е

Вiддай менi моє. Пусти її.

П е р е л е с н и к

(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)

Хто ти такий?

М а р и щ е

Чи ти мене не знаєш? –

"Той, що в скалi сидить".

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

М а в к а

Нi, я не хочу!

Не хочу я до тебе! Я жива!

"Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь"

Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.

Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою

Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя – тiнь, ти нежива.

М а в к а

(встає)

Нi! я жива! Я буду вiчно жити!

Я в серцi маю те, що не вмирає.

М а р и щ е

Почiм ти знаєш те?

М а в к а

По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.

Коли б могла я тiльки захотiти

її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.

В лiсi чується шелест людської ходи.

Ось той iде, що дав менi ту муку!

Зникай, Маро! Iде моя надiя!

"Той, що в скалi сидить" вiдступається в темнi хащi i там притаюється.

З лiсу виходить Лукаш.

Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.

Л ук а ш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).

Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, –

Я взавтра засилаюсь до Килини!

(Iде в хату, дверi зачиняються).

"Той, що в скалi сидить" виходить i подається до Мавки.

М а в к а

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!"

Той, що в скалi сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДIЯ III

Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: