Лісова пісня – Леся Українка

Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.

Л i с о в и к

(придивляючись до постатi пiд хатою)

Ти, донечко?

М а в к а

(трохи поступає до нього)

Се я.

Л i с о в и к

Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"?

М а в к а

Ти визволив мене своїм злочином.

Л i с о в и к

Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?

Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?

Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, – не вгасить своєї муки злої!

М а в к а

Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.

Л i с о в и к

(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)

Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!

М а в к а

О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…

Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…

I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.

Л i с о в и к

Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?

Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання?

М а в к а

Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий…

I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї…

Людина тiльки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей.

Л i с о в и к

I що ж тепер ти думаєш робити?

М а в к а

Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її… Я серцем чую – вiн вернеться сюди…

Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.

Л i с о в и к

Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий?

Невже нема спочинку в рiднiм гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась.

Iди спочинь.

М а в к а

(тихо)

Не можу я, дiдусю.

Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.

К у ц ь

(вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)

Ти, Мавко, тут?

М а в к а

А ти чого никаєш?

К у ц ь

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше!

М а в к а

Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

К у ц ь

Умова наша вмерла вкупi з ним.

М а в к а

Як? Дядько Лев умер?

К у ц ь

Он i могила.

Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати.

М а в к а

Обоє полягли… Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати…

(Надходить до могили).

Ой як же плаче серце по тобi,

єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист…

К у ц ь

Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися – таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду.

Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно.

От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, – цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.

Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли,

Пропасниця їх досi б'є за те, що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лiсi!

Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.

З л и д н i

(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього)

Ми тут! А хто нас кличе?

М а в к а

(кидається їм навперейми до дверей)

Геть! Щезайте!

Нiхто не кликав вас!

О д и н З л и д е н ь

Злетiло слово – назад не вернеться.

З л и д н i

(обсiдають порiг)

Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!

М а в к а

Я не пущу туди!

З л и д н i

То дай нам їстиI

М а в к а

(з жахом)

Нiчого я не маю…

З л и д н i

Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!

М а в к а

Се кров моя!

З л и д н i

Дарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.

К у ц ь

Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!

Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.

З л и д н i

(до Куця)

Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо!

(Кидаються до Куця, той вiдскакує),

К у ц ь

Ну-ну, помалу!

З л и д н i

Їсти! Ми голоднi!!

К у ц ь

Стривайте, зараз я збуджу бабiв, – вам буде їжа, а менi забава.

(Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку),

Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ї

(в хатi)

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

К у ц ь

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: