Лісова пісня – Леся Українка

(до Злиднiв пошепки)

А бачите – прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.

Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.

Г о л о с м а т е р и н

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навiк заснула… Встань! А встань, бодай ти вже не встала!

Г о л о с К и л и н и

(заспано)

Та чого там?

М а т и

(уїдливо)

Пора ж тобi коровицю здоїти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала.

К и л и н а

(вже прочумавшись)

Я тiї подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока – хунт масла буде…

М а т и

Отже й не змовчить!

Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?

З такою господинею… ой горе!

Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову?

К и л и н а

А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, – було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi!

М а т и

А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!

Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани… Узиваєш

її задрипанкою, а сама

її зелену сукню перешила та й досi соваєш – немає встиду!

К и л и н а

Та вже ж, у вас находишся в новому!..

Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, – нi жiнка, нi вдова – якась покидька!

М а т и

Який би чоловiк з тобою всидiв?

Бiдо напрасна! Що було – то з'їла з дiтиськами своїми, – он, сидять! – бодай так вас самих посiли злиднi!

К и л и н а

Нехай того посядуть, хто їх кличе!

На сих словах одчинає дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни.

Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина

(спиняється i становить вiдро долi)

А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла?

(Термосить Мавку за плече).

М а в к а

(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)

Сон мене змагає…

Зимовий сон…

К и л и н а

(вiдслоняє їй обличчя i пiзнає)

Чого сюди прийшла?

Тобi не заплатили за роботу?

М а в к а

(як i перше)

Менi нiхто не може заплатити.

К и л и н а

До кого ти прийшла? Його нема.

Я знаю, ти до нього! Признавайся – вiн твiй коханок?

М а в к а

(так само)

Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер… вiн уже вмер…

К и л и н а

Ти божевiльна!

М а в к а

(так само)

ВIльна я, вiльна…

Сунеться хмарка по небу повiльна… йде безпричальна, сумна, безпривiтна…

Де ж блискавиця блакитна?

К и л и н а

(сiпає її за руку)

Геть! не мороч мене! Чого стоїш?

М а в к а

(притомнiше, вiдступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, якi ви щасливi.

К и л и н а

А щоб ти стояла у чудi та в дивi!

Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.

К и л и н а

(оговтавшись вiд здумiння, ворожо)

Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Х л о п ч и к

(вибiгає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!

К и л и н а

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього).

Я там пiд печею пирiг сховала, – як баба вийде до комори, – з'їжте.

Х л о п ч и к

Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

К и л и н а

Тобi до всього дiло!

Х л о п ч и к

Я з неї врiжу дудочку!

К и л и н а

Про мене!

Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

К и л и н а

(скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)

Таки явився! Де тебе носило так довго?

Л у к а ш

Не питай!

К и л и н а

Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає де, по яких свiтах, та й "не питай"!

Ой любчику, не тра менi й питати…

Вже десь ота корчма стоїть на свiтi, що в нiй балює досi свита й шапка.

Л у к а ш

Не був я в корчмi…

К и л и н а

Хто, дурний, повiрить?

(Заводить).

Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею!

Л у к а ш

Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?

К и л и н а

(спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута – голод їсти?

Прийшли купцi, купили, та й уже.

Велике щастя – дуб!

Л у к а ш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

К и л и н а

Дядька Лева нема на свiтi, – що з його закляття?

Хiба ж то ти заклявся або я?

Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, – був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща.

Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!

I що нам з того лiсу за добро?

Стикаємось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками завиєм!

Л у к а ш

Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосi його чутно божевiльний жах),

Ти кажеш продати лiс… зрубати… а тодi вже не буде так… як ти казала?

К и л и н а

Як?

Що вовк…

Л у к а ш

(затуляє їй рота)

Нi, не кажи!

К и л и н а

(визволившись вiд нього)

Та бiйся бога!

Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Л у к а ш

Зараз… я пiду… от тiльки… тiльки… ще води нап'юся!

(Стає навколiшки i п'є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця).

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: