Лісова пісня – Леся Українка

"Т о й, щ о г р е б л i р в е"

(з укритою насмiшкою)

Тодi я в морi, дiду.

Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце.

Як цар морський покличе – треба слухать.

На те є служба, – сам здоровий знаєш.

В о д я н и к

Еге ж, тодi ти в морi… А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою!

"Той, що греблi рве" незамiтно ховається в воду.

Р у с а л к а

Татусю! не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода.

В о д я н и к

Яка ти мудра!

Iди на дно! Доволi тут базiкать!

Р у с а л к а

Та зараз, тату! Вже ж його немає.

Я розчешу поплутаний сiкняг.

(Виймає з-за пояса гребiнку з мушлi, чеше прибережне зiлля),

В о д я н и к

Ну, розчеши, я сам люблю порядок.

Чеши, чеши, я тута пiдожду, поки скiнчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рiвненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвiт.

Р у с а л к а

Добре, тату.

Водяник вигiдно вкладається в очеретi, очима слiдкуючи роботу Русалчину; очi йому поволi заплющуються.

"Т о й, щ о г р е б л i р в е"

(вирнувши, стиха до Русалки)

Сховайся за вербою!

(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).

Поплинемо з тобою ген на розтоки, пiд бистрiї лотоки, зiрвемо греблю рiвну, утопим мельникiвну!

(Хапає Русалку за руку i швидко мчить з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега

Русалка спиняється i скрикує).

Р у с а л к а

Ой, зачепилася за дуб торiшнiй!

Водяник прокидається, кидається навперейми i перехоплює Русалку.

В о д я н и к

То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок!

Поскаржуся я матерi твоїй,

Метелицi Гiрськiй, то начувайся!

"Т о й, щ о г р е б л i р в е"

(з реготом)

Поки що буде, я ще нагуляюсь!

Прощай, Русалонько, сповняй коновки!

(Кидається в лiсовий струмок i зникає).

В о д я н и к

(до Русалки)

Iди на дно! Не смiй менi зринати три ночi мiсячнi поверх води!

Р у с а л к а

(пручаючись)

З якого часу тут русалки стали невiльницями в озерi? Я – вiльна!

Я вiльна, як вода!

В о д я н и к

В моїй обладi вода повинна знати береги.

Iди на дно!

Р у с а л к а

Не хочу!

В о д я н и к

А, не хочеш?

Вiддай сюди вiнець перловий!

Р у с а л к а

Нi! то дарував менi морський царенко.

В о д я н и к

Тобi вiнця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе

"Той, що в скалi сидить".

Р у с а л к а

(з жахом)

Нi, любий тату, я буду слухатись!

В о д я н и к

То йди на дно.

Р у с а л к а

(поволi опускаючися в воду)

Я йду, я йду… А бавитися можна з рибалкою?

В о д я н и к

Та вже ж, про мене, бався.

Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька.

Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.

Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi.

Р у с а л к а

Але ж вiн вродливий!

В о д я н и к

Ти знов своєї?!

Р у с а л к а

Нi, нi, нi! Я йду!

(Поринає).

В о д я н и к

(поглядаючи вгору)

Уже весняне сонце припiкає…

Ху, душно як! Прохолодитись треба.

(Поринає й собi),

ДIЯ I

Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.

З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.

Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку.

Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Л е в

Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Л у к а ш

Та я хотiв собi сопiлку втяти, – хороший тута вельми очерет.

Л е в

Та вже тих сопiлок до лиха маєш!

Л у к а ш

Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова та липова, – ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, – та лепсько грає!

Л е в

Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.

Л ук а ш

Та як же будемо сидiти тута?

Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…

Л е в

То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi.

Посiєм коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, – та й не приступиться нiяка сила…

Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.

Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.

Р у с а л к а

(випливає на берег i кричить)

Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте!

Л i с о в и к

(малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi)

Чого тобi? Чого кричиш?

Р у с а л к а

Там хлопець на дудки рiже очерет!

Л i с о в и к

Овва!

Коби всiї бiди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати, – я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.

Р у с а л к а

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: