Лісова пісня – Леся Українка

Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, – бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара – штурхiць! – i перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!

(До Лукаша).

А тут iще й тебе щось учепило, – кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!

I де ти длявся?

Л у к а ш

Та кажу ж – був тута, вирiзував сопiлку.

Л е в

Щось довгенько вирiзуєш, небоже, сопiлки!

Л у к а ш

(нiяково)

Або ж я, дядьку…

Л е в

(усмiхнувся i подобрiв)

Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!

От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, – хоть обсушуся, бо як його таким iти додому?

Поки дiйдем, ще й тая нападе – не тута споминаючи, цур-пек! – а потiм буде душу витрясати…

Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.

Д я д ь к о Л е в

(сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! i губка змокла… i трут згубився… А, нема на тебе лихої трясцi!.. Чи не наросла на дубi свiжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).

З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Л е в

(усмiхнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї.

Вона трохи вiдступає.

Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше).

Шiпле-дiвице,

Пропаснице-Трясавице!

Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить.

Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати.

Ось тобi полинь – згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера i зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Л у к а ш

Ось нате, дядьку, грiйтеся.

Л е в

Спасибi.

Ти догоджаєш дядьковi старому.

(Розпалює коло вогню люльку).

Тепер що iншого!

(Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь).

Л у к а ш

Якби ви, дядьку, якої байки нагадали.

Л е в

Бач! умалився!.. А ти б якої хтiв?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?

Л у к а ш

Такi я чув! Ви вмiєте iнакших, що їх нiхто не вмiє.

Л е в

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царiвну-Хвилю розкажу.

(Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом).

Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта…

За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то єсть там дивний-предивний край, де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сiдає, мiсяць не погасає, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять.

Отож у найкращої Зорi та знайшовся син

Бiлий Палянин.

На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру має, а срiбна зброя в рученьках сяє…

Л у к а ш

Ви ж про Царiвну мали.

Л е в

Та зажди!..

От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про своє життя розважати:

"З усiх я, – каже, – вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався.

Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством?

Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна…"

(Починає дрiмати).

От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто…

Л у к а ш

Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Л е в

Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

…От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з теї хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi…

А на тiй колясi…

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а ш

Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?

Л е в

(крiзь сон)

Га?.. Де?.. Яка царiвна?..

Л у к а ш

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]),

В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.

Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.

З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.

М а в к а

Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти моє личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки!

Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур).

Л ук а ш

(пiдходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

М а в к а

(ще тихше)

Я.

Л у к а ш

Ти бiгла?

М а в к а

Як бIлиця.

Л у к а ш

Втiкала?

М а в к а

Так.

Л у к а ш

Вiд кого?

М а в к а

Вiд такого, як сам вогонь.

Л у к а ш

А де ж вiн?

М а в к а

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Л у к а ш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається i листом шелестить.

М а в к а

(вiдхиляється вiд берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.

Л у к а ш

Притулись до мене.

Я дужий – здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.

М а в к а

(скрикує з болем щастя)

Ох!.. Зiрка в серце впала.

Р у с а л к а

Ха-ха-ха!

(З смiхом i плеском кидається в озеро).

Л у к а ш

(ужахнувшись)

Що се таке?

М а в к а

Не бiйся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма… Менi дарма про все на свiтi!

Л у к а ш

То й про мене?

М а в к а

Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми поєднались.

Л у к а ш

То ми вже поєднались?

М а в к а

Ти не чуєш, як солов'ї весiльним спiвом дзвонять?

Л у к а ш

Я чую… Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають:

"Цiлуй! цiлуй! цiлуй!"

(Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком).

Я зацiлую тебе на смерть!

Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в'ється по галявi.

М а в к а

Нi, я не можу вмерти… а шкода…

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навiщо я сказав?!.

М а в к а

Нi, се так добре – умерти, як летюча зiрка…

Л у к а ш

Годi!

(Говорить пестячи).

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нiчого!.. Нi, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнiвалась?

М а в к а

Я слухаю тебе… твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся…

М а в к а

У тебе голос чистий, як струмок, а очi – непрозорi.

Л у к а ш

Може, мiсяць неясно свiтить.

М а в к а

Може…

(Схиляється головою йому до серця i замирає).

Л у к а ш

Ти зомлiла?

М а в к а

Цить! Хай говорить серце… Невиразно воно говорить, як весняна нiчка.

Л у к а ш

Чого там прислухатися? Не треба!

М а в к а

Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощiв?

Л у к а ш

Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi!

Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.

Мавко! ти з мене душу виймеш!

М а в к а

Вийму, вийму!

Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую…

Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дикої рожi!

Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi!

(Раптом сплескує руками),

Та чим же я принаджу любi очi!

Я ж досi не заквiтчана!