Лісова пісня – Леся Українка

Отож у найкращої Зорi та знайшовся син

Бiлий Палянин.

На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру має, а срiбна зброя в рученьках сяє…

Л у к а ш

Ви ж про Царiвну мали.

Л е в

Та зажди!..

От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про своє життя розважати:

"З усiх я, – каже, – вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався.

Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством?

Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна…"

(Починає дрiмати).

От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто…

Л у к а ш

Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Л е в

Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

…От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з теї хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi…

А на тiй колясi…

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а ш

Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?

Л е в

(крiзь сон)

Га?.. Де?.. Яка царiвна?..

Л у к а ш

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]),

В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.

Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.

З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.

М а в к а

Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти моє личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки!

Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур).

Л ук а ш

(пiдходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

М а в к а

(ще тихше)

Я.

Л у к а ш

Ти бiгла?

М а в к а

Як бIлиця.

Л у к а ш

Втiкала?

М а в к а

Так.

Л у к а ш

Вiд кого?

М а в к а

Вiд такого, як сам вогонь.

Л у к а ш

А де ж вiн?

М а в к а

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Л у к а ш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається i листом шелестить.

М а в к а

(вiдхиляється вiд берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.

Л у к а ш

Притулись до мене.

Я дужий – здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.

М а в к а

(скрикує з болем щастя)

Ох!.. Зiрка в серце впала.

Р у с а л к а

Ха-ха-ха!

(З смiхом i плеском кидається в озеро).

Л у к а ш

(ужахнувшись)

Що се таке?

М а в к а

Не бiйся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма… Менi дарма про все на свiтi!

Л у к а ш

То й про мене?

М а в к а

Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми поєднались.

Л у к а ш

То ми вже поєднались?

М а в к а

Ти не чуєш, як солов'ї весiльним спiвом дзвонять?

Л у к а ш

Я чую… Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають:

"Цiлуй! цiлуй! цiлуй!"

(Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком).

Я зацiлую тебе на смерть!

Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в'ється по галявi.

М а в к а

Нi, я не можу вмерти… а шкода…

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навiщо я сказав?!.

М а в к а

Нi, се так добре – умерти, як летюча зiрка…

Л у к а ш

Годi!

(Говорить пестячи).

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нiчого!.. Нi, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнiвалась?

М а в к а

Я слухаю тебе… твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся…

М а в к а

У тебе голос чистий, як струмок, а очi – непрозорi.

Л у к а ш

Може, мiсяць неясно свiтить.

М а в к а

Може…

(Схиляється головою йому до серця i замирає).

Л у к а ш

Ти зомлiла?

М а в к а

Цить! Хай говорить серце… Невиразно воно говорить, як весняна нiчка.

Л у к а ш

Чого там прислухатися? Не треба!

М а в к а

Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощiв?

Л у к а ш

Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi!

Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.

Мавко! ти з мене душу виймеш!

М а в к а

Вийму, вийму!

Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую…

Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дикої рожi!

Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi!

(Раптом сплескує руками),

Та чим же я принаджу любi очi!

Я ж досi не заквiтчана!

Л у к а ш

Дарма!

Ти й без квiток хороша.

М а в к а

Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: