Лісова пісня – Леся Українка

М а т и

Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню…

Йому квiтки та спiви в головi!

Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.

Куди ти?

Л у к а ш

Таж обору городити!

(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.

М а т и

(непривiтно)

Чого тобi?

М а в к а

Де, дядино, Лукаш?

М а т и

Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дiвцi уганяти.

М а в к а

Менi нiхто такого не казав.

М а т и

Ну, то хоч раз послухай – не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку).

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько – усе як вiдьма ходить. Нечепурно.

I що се за манаття на тобi?

Воно ж i невигiдне при роботi.

Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися – там на жердцi висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

М а в к а

Та добре, можу й переодягтися.

(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев).

М а т и

Хоч би подякувала!

Л е в

Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дiвку?

Чи то вона тобi чим завинила?

М а т и

А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.

Л е в

Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то…

"вiдьом iз лiсу"! – де ж є вiдьма в лiсi?

Вiдьми живуть по селах…

М а т и

То вже ти на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра!

Л е в

А що ж? таки й дiжду.

Що лiсове, то не погане, сестро, – усякi скарби з лiса йдуть…

М а т и

(глузливо)

Аякже!

Л е в

З таких дiвок бувають люди, от щоЇ

М а т и

Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?

Л е в

Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша.

М а т и

Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться?

Л е в

Ти знов таки своєї?..

От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!

М а т и

Йди! або ж я бороню?

Лев iде за хату, сердито струснувши головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.

М а в к а

Вже й перебралась.

М а т и

Отак що iншого. Ну, я пiду – управлюся тим часом з дробиною.

Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми…

М а в к а

Чом же?

Що тiльки вмiю, рада помогти.

М а т и

Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна – голова болiла…

Як так i жати маєш…

М а в к а

(з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?

М а т и

Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?

(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi).

Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…")

Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.

М а в к а

Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.

Л у к а ш

Ай, дай спокiй!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вiчi.

Ну то дай сухого…

М а в к а

(швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобi багато треба?

Л у к а ш

А що ж? оцим одним загороджу?

М а в к а

Чогось уже i ти став непривiтний…

Л у к а ш

Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..

М а в к а

Чого їй треба? I яке їй дiло?

Л у к а ш

Та як же? Я ж їм син…

М а в к а

Ну, син, – то що?

Л у к а ш

Бач… їм така невiстка не до мислi…

Вони не люблять лiсового роду…

Тобi недобра з їх свекруха буде!

М а в к а

У лiсi в нас нема свекрух нiяких.

Навiщо тi свекрухи, невiстки – не розумiю!

Л у к а ш

Їм невiстки треба, бо треба помочi, – вони старi.

Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички – не дочки…

Та, правда, ти сього не зрозумiєш…

Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi.

М а в к а

(щиро)

Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї.

Л у к а ш

Пiснi! То ще наука невелика!

М а в к а

Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше!

Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший – вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває.

У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…

(Раптом уриває).

Ти смiєшся?

Л у к а ш

Та справдi, якось наче смiшно стало…

Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю!

(Смiється).

М а в к а

(шарпає на собi одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

Щоб мати гiрше гризли?

М а в к а

Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась!

Л у к а ш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорiкання…

М а в к а

Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а

Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки…

Л у к а ш

А що ж воно таке?

М а в к а

Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу…

(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).

Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш

Ей, не пора менi тепера грати!

М а в к а

То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.

Л у к а ш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають накидачем…

М а в к а

(спалахнула)

Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить

"накинулась"? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?

Л у к а ш

Була надiя, що вiддячусь потiм.

М а в к а

I знов чудне, незрозумiле слово –

"вiддячуся"… Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої – немiрянi, нелiченi…

Л у к а ш

То й добре, коли нiхто не завинив нiкому.

Ти се сама сказала – пам'ятай.

М а в к а

Чому я маю сеє пам'ятати?

М а т и

(виходить iз-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.

Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.

Там є одна вдовиця – моторненька, – сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того… Ну, давай вже, любко, менi серпочка – другого ж немає.

М а в к а

Я жатиму. Iдiть до конопель.

Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.

Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

М а в к а

Я мушу.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки!

Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася…

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане!

Р у с а л к а П о л ь о в а

(ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)

Ой горенько! косо моя! косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!..

М а в к а

Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, – не я, то iнший хто її зожне.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, – ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!

Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама…

Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!

М а в к а

Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(шепче, схилившись Мавцi до плеча)

Чи ж не трапляється часом на полi гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки кровi було б для рятунку доволi.

Що ж? Хiба кровi не варта краса?

М а в к а

(черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової)