Одержима – Леся Українка

«Одержима» — драматична поема Лесі Українки.

Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мріють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою заліг далекий берег.

Міріам, "одержима духом", в глибокій тузi блукає поміж камінням понад берегом, далi зіходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.

Леся Українка

Одержима

I

Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою залiг далекий берег.

Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блукає помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.

М i р i а м

Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього.

Над ним – менi здається, я те бачу, – нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт осяє. Ох, коли ж, коли вона розiб'є темну хмару?

Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло.

Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi.

Нема їм впину, а йому спочинку…

Який вiн одинокий, боже правий!

Невже йому не можна помогти?

Невже вiн завжди буде одинокий?

"Месiя прийде в славi свiт судити", – так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.

I правда, й милосердя – все для свiта, а для Месiї що? Чи тiльки слава?

"Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях…"

А для Месiї? – знову "слава в вишнiх"?

I тiльки слава? О, яка ж то кара

Месiєю, що свiт рятує, бути!

Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким.

Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшної слави?

(Пригнiчена раптовою втомою, сiдає пiд скелею i схиляється на камiнь).

Чого ж се я слiдом за ним блукаю?

Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу.

Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, – все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене?

Не подивився i не обернувся…

Занадто вже буйна була надiя!

Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!

(Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiває стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.).

Про се спiвати можна, а сказати слiв не стає.

(Спiває знов).

Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiлеї.

I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месiї, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою…

(Спiває знов)

Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради.

Кому що бракувало, вiн давав.

(Спiває)

А що ж менi бракує? О Месiє, ти, може, знаєш?!

Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неї з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею.

М е с i я

Знаю, Мiрiам!

М i р i а м

(жахнулась)

Учителю!

М е с i я

Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi.

М i р i а м

О, я не хочу, не хочу я спокою!

М е с i я

(лагiдно i разом суворо)

Мiрiам,

Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш?

Спокою прагне всякий.

М i р i а м

Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi.

М е с i я

Ти дорiвнятись хочеш…

М i р i а м

(з поривом)

Нi, Месiє, я не рiвняюся до тебе, нi!

Я знаю те, що я нещасна жiнка.

М е с i я

Так нащо ж ти зрiкаєшся спокою,

єдиної потiхи всiх нещасних?

М i р i а м

(з раптозою одвагою)

Бо ти його не маєш, сине божий!

М е с i я

Яке тобi до мене дiло, жiнко?

Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i повертається йти геть.

М е с i я

Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш?

М i р i а м

(не одкриває лиця)

Я вiрю, що ти божий син, Месiє, i всiм, окрiм мене, даси рятунок.

М е с i я

Усiм, крiм тебе, жiнко?

М i р i а м

Ти сказав.

М е с i я

Я не сказав того.

М i р i а м

Та я те чула.

Прости, учителю, я мушу йти.

(Вiдступає).

М е с i я

Куди ти йдеш?

М i р i а м

Не знаю. Так, на безвiсть.

М е с i я

Чого ж та йдеш?

М i р i а м

Бо мушу йти.

М е с i я

Навiщо?

М i р i а м .

Ти знаєш. Ти – Месiя! Я не знаю.

М е с i я

Зостанься тут.

Мiрiам мовчки спиняється.

М е с i я

Скажи менi, ти чула, що говорив я людям?

М i р i а м

Так, Месiє.

М е с i я

Ти прийняла мої слова?

М i р i а м

Нiколи я не забуду їх.

М е с i я

I вслiд їх пiдеш?

М i р i а м

Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!"

I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнистi, – слiди мої вiд них кривавi будуть.

М е с i я

Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана i не слуха.

Таких рабiв сувора кара жде.

М i р i а м

(падає навколiшки)

О горе! Впала вже на мене кара, i вже її нiхто не здiйме з мене!

М е с i я

У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала…

М i р i а м

О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла твої слова прийняти.

М е с i я

Таке смирення гiрше вiд гординi.

М i р i а м

О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй.

М е с i я

Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, – такою чорною вона не може бути.

М i р i а м

О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнiє порожнечею. Вода твоїх речей, цiлюща та живуща, душi моєї вигоїть не може.

Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати.

М е с i я

Та що тобi спалило душу, жiнко?

М i р i а м

Не знаю: чи ненависть, чи любов.

М е с i я

Кого ж ненавидиш ти?

М i р i а м

Ворогiв.

М е с i я

Своїх?

М i р i а м

Твоїх.

М е с i я

Я їх казав любити.

М i р i а м

А я люблю… не їх.

М е с i я

Вони для тебе, як i для мене, ближнi.

М i р i а м

Але я вiд них далека, наче вiд єхидни.

М е с i я

Вони не вiдають, що творять.

М i р i а м

I єхидна несвiдома, а всяк її розтопче, як стрiне на шляху.

М е с i я

Якби єхидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки.

М i р i а м

Але вона отрути не покине.

М е с i я

Про царство боже на землi ти чула?

М i р i а м

Та я ж тепер нiде його не бачу.

М е с i я

Ти дивишся й не бачиш, маловiрна.

М i р i а м

О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш єхидна схожа до голубки.

Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить.

Я вiрю, що ти свiтло – i такого ся темрява до себе не приймає?

Я вiрю, що ти слово – i такого отой глухорожденний люд не чує?

Їм, може, треба iншого Месiї?

Їм, може, сина божого не досить?

М е с i я

Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало їм для вiри,

їм треба дiла.

М i р i а м

Ти творив дива!

М е с i я

Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить – треба кровi.

М i р i а м

(з жахом)

Кровi?

Чиєї кровi, вчителю?

М е с i я

Моєї.

М i р i а м

Хай їм вона на голову впаде!

М е с i я

Не проклинай, вертається прокляття на того, хто сказав його.

М i р i а м

Нехай!

Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв.

О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого.

Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло.

Я вся тремчу, коли його побачу.

В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкiт, так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря.

М е с i я

Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко?

М i р i а м

(з докором)

Учителю!

М е с i я

Ти, може, скажеш – любиш?

М i р i а м

Ти се сказав.

М е с i я

Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то.

М i р i а м

Хiба ж i той не любить, хто душу вiддає?

М е с i я

Що значить, жiнко, вiддати душу?

М i р i а м

Значить – буть готовим загинуть за любов.

М е с i я

То се ж би звалось – вiддати тiло. В тiм душi нема.

М i р i а м

А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого – невже i той не любить?

М е с i я

Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той.

М i р i а м

О господи, якої ти жертви хочеш?

М е с i я

Жертви я не хочу, любовi тiльки.

М i р i а м

Мушу всiх любити?

М е с i я

Так, всiх.

М i р i а м

Всiх, окрiм тебе, – се можливо.

Але тебе i всiх – се понад силу.

Та за що ж, за що ж маю їх любити?

М е с i я

Недовiрки питають тiльки "за що?".

М i р i а м

О, як недовiрки любити вмiють!

Як поломiнь, палка у них любов!

М е с i я

А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце – всiм свiтити.

М i р i а м

О, що менi робить? Немає сонця в моїй душi. Нiч, нiч, понура нiч.

М е с i я

Ще, може, зiйде сонце i для тебе.

М i р i а м

(з раптовою надiєю)

Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою?

М е с i я

За кого? За людей?

М i р i а м

Нi, не за їх!

М е с i я

То нащо проливати даремне кров?

М i р i а м

А може, недаремне?

А може, кров'ю викупить я зможу…

М е с i я

Кров без любовi викупить не може.

М i р i а м

Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров!

М е с i я

Ти хочеш викупить мене?

Мiрiам потакує мовчки головою.

М е с i я

Даремне!

М i р i а м

Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi!

М е с i я

Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю їх.

М i р i а м

Месiє!

М е с i я

Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не знаєш.

(Вiдходить).

Мiрiам зостається в пустинi сама.

II

Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, стає в найглибшiй тiнi, звiдки їй видко Месiю в мiсячному свiтлi.

М е с i я

(до ученикiв)

Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi…

Ученики не озиваються, сплять..

М i р i а м

(до себе)

Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сiї люди твердiшi вiд камiння… Он отам лежить той ученик, що – люди кажуть – учителю з усiх їх найдорожчий, а спить вiн, як i всi, – твердiше, може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема…

Я приступлю до нього…

(Вихиляється трохи з тiнi, але знов ховається).

Нi, не смiю…

Вiн знову скаже, як тодi сказав:

"Яке тобi до мене дiло, жiнко?"

Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу!

Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить?

Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця!

Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров.

(З вiдразою одвертається вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухається).

Про що вiн молиться?

М е с i я

(впiвголоса)

Нехай мине ся чаша…

М i р i а м

Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне?

Вовкам даси ти на поталу сина?

М е с i я

Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я…

М i р i а м

Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя.

М е с i я

(до ученикiв)

Ви спите?

Не спiть! моя душа смутна до смертi!

М i р i а м

Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя!

Я обiзвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний!

О свiточу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу!

…Я обiрвусь… Нi, голосу не стане.

Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!..

Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога!

(Так само незамiтно для Месiї, але швидко вибiгає з саду).

III

На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месiї.

М i р i а м

Вiн їм простив. Вiн їм усiм простив.

Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою їм будуть.

А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього.

Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав:

"Розпни його, розпни!" – i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимагає страждання, кровi й смертi соромної того, хто-всiх любив i всiм прощав.

Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок.

I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце.

Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, – бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, – покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться.

А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали!

Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi

їм випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця!

Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали:

"Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?"

I я на те… що я на те сказала б?

Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав… Ой горе!

В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене… О сине божий!

Нехай в моїм життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе любила.

Чи ти гадав, – я не зреклась себе?

Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?..

Темрява огортає все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом.

IV

Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч їй Йоганна, одна з прихильниць Месiї.

Й о г а н н а

(до Мiрiам)

Мир, сестро, й радiсть!

М i р i а м

Радостi i миру не знаю я так само, як тебе.

Й о г а н н а

Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка.

М i р i а м

Що то мене обходить?

Й о г а н н а

Всiх обходить!

Месiя наш воскрес!

М i р i а м

(голосно)

Воскрес? Месiя?!

Й о г а н н а

На бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе синедрiону.

М i р i а м

Ви боїтесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою?

Й о г а н н а

Проллєм, як буде треба, – тепер не час.

М i р i а м

Ти, жiнко, чим торгуєш?

Й о г а н н а

Сказала б я, питання не до речi.

М i р i а м

А ти не знаєш, де тепер Месiя?

На небi, певне?

Й о г а н н а

Кажуть, на землi, мiж людом ходить.

М i р i а м

Отже, в вас надiя, що є кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час!

(Гiрко смiється).

А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi!

Й о г а н н а

Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi.

М i р i а м

Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто його не вартий.

I все-таки не вiрю, що воскрес вiн.

Й о г а н н а

Але ж вiн сам пророкував про те!

М i р i а м

Для сеї самої юрби воскреснуть?

На се, либонь, не стало б i Месiї!

Й о г а н н а

Здається, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його.

М i р i а м

Прихильних мав вiн досить i без мене.

Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток.

М i р i а м

(їй услiд)

Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний.

(Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам звертається до нього).

Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя?

С т а р и й

Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну.

М i р i а м

Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить.

С т а р и й

Як не за всiх!

М i р i а м

За мене вiн нi краплi не проливав.

С т а р и й

А, ти не вiриш в нього…

(Хоче й собi сховатись у гуртi).

М i р i а м

Я вiрю в нього!

Старий спиняється.

Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви.

С т а р и й

То приходь сьогоднi до нас на збiр.

М i р i а м

(з вiдразою)

Щоб я до вас прийшла?!

Ховатися по норах вкупi з вами?

Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi немає плями!

С т а р и й

А в кого ж є?

М i р i а м

У вас, у всiх у вас!

Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi.

I вам прийнять його було не тяжко?

Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю…

С т а р и й

Вiн сам казав нам ворогiв любити.

М i р i а м

А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине!

С т а р и й

(з острахом)

Хто ти така?

М i р i а м

Я? "Одержима духом"!

С т а р и й

Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою своєї кровi й тiла.

М i р i а м

Щоб визволив мене цiною кровi?

Своєї кровi? Та невже ти, дiду, гадаєш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його?

Так слухай же: чи в огнянiй геєнi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi моєї не зруйнує сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месiї, що вiн її за мене не пролив анi краплини.

С т а р и й

Як могло те статись?

М i р i а м

Ненависть врятувала вiд грiха.

С т а р и й

Кого ж ненавидиш?

М i р i а м

Всiх вас, себе i свiт.

С т а р и й

За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару.

М i р i а м

I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок.

Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець.

С л у г а

Про що говорите?

С т а р и й

(заминаючись)

Це, бачиш…

М i р i а м

Про Месiю!

С т а р и й

Зовсiм ми не про теє розмовляли.

П р е т о р i а н е ц ь

А хто ж то, дiвчино, отой Месiя?

Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин ховається мiж людьми.

М i р i а м

А той, що ви недавно розп'яли, ви знаєте, вiн цар був iудейський.

Тепер вiн знов по всiй країнi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi!

Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада!

П р е т о р i а н е ц ь

(хапає її за руки, киває на слугу)

А дай шнурка, ми спутаємо кiзку, щоб не брикала дуже.

М i р i а м

Що? в'язати?

(Зручно нахиляється, бере камiнь i пускає в голову слузi).

Хоч одного, та все ж покарбувала!

Її знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в'язати Мiрiам.

М i р i а м

Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву!

П р е т о р i а н е ц ь

Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес?

М i р i а м

Так що ж? Хiба минає все минуле?

Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть?

Простити може, а забути – нi!

О, будьте проклятi!

С л у г а

Хто?

М i р i а м

Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ!

Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месiї зникли, а надбiгла юрба iудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомiн на майданi.

С л у г а

(кричить до народу)

Гей, слухайте, вона нас проклинає!

Г о л о с и з ю р б и

Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що їй треба?

За що її зв'язали? Зрада? Змова?

М i р i а м

Я проклинаю вас прокльоном кровi!

С л у г а

Що суджено кленучому?

Г о л о с и в ю р б i

Камiння.

Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам.

М i р i а м

Месiє! коли ти пролив за мене… хоч краплю кровi дарма… я тепер за тебе вiддаю… життя… i кров… i душу… все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… нi… з любовi!

(Падає пiд градом камiння)

18/1 1901

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар