Ми, як і отці наші, не дамо в наругу Дажбожих онуків. Осьу синє море скинули з берега готів і проспівали над ними переможну пісню хвали.
«І Мати співала, тая красна птиця, яка несла пращурам нашим огінь до домівок їхніх». [Мати—Птиця — мати, Мати-Слава — священний птах, тотем народу, наймовірніше — лелека.]
Боги дали нам силу, і ми порубали ворогів, залишивши їм ганьбу. «То ж глянь, народе мій, який ти захищений і численний, і не збочив із-за втрат своїх, і не спустився до ряду». Ми ворогів прогнали, біди позбавилися, щоб життя інакше мати. «Ми стали гордими і не уникали ворогів». Ще тяжчою буде їхня поразка. Ось уже тисячу п'ятсот літ, як ми ведемо численні війни і битви. '
7В
Ми змогли відбитися від ворогів, то робімо так і далі. З нами наші боги, як і з отцями нашими, коли вони ходили на римлян. Колись готи об'єдналися з гунами проти нас, але Русь забрала свої сили і розбила їх, утворивши край Антів і місто Київ.
Сьогодні ж запеклося кров'ю наше серце. «Од ранку до вечора ходимо й ізроняємо сльози осуду свого». Ми жили німими в той час, але знали, що настане година і підемо в січі на ворогів — чи то греків, чи гунів, щоб їх «захомутати і стриножити».
І не стане у нас ворога, «якмерзості перед очима нашими».
Галаріх заплатив за те, і маємо примусити Хорсун заплатити «за сльози дочок наших уведених і синів, у рабство взятих». І плата та буде не срібною, не золотою, а відсіченими головами.
7Є
Перун іде і головою золотою трясе, посіваючи небо блискавками. «А Мати—Слава співала про труди наші ратні». Ми маємо послухати і прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих отців наших. Мати — Слава сяє до хмар, як сонце, і віщує перемоги й загибель. А ми того не боїмося, бо є життя земне, але вище є життя вічне. І мусимо дбати про вічне, бо земне проти нього — ніщо. Ми на землі згинемо, зникнемо в пітьмі, ніби ніколи і не існували на ній. Тільки слава залишиться до кінця земного і іншого життя. «То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних!»
Дажбог народив нас від корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали діди русове.
7Ж
І тут маємо знати, що збирається рід руський в десятки, а десятки — в сотні, щоб напасти на ворогів і побороти їх.
«Течуть ріки великі на Русі. І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр, що не боялися до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність руську».
Вони були славні й не берегли навіть свого життя. Так сказала їм Берегиня. І б'є крилами Мати—Слава наша і говорить нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддавалися. Та птиця розповідає про героїв бо-руських, які упали коло Дунаю від рук римлян, і ті без тризни полягли. Розповідали також і голубки—дівоньки, як загинули воїни у славі, не залишивши землі своєї ворогам.
«То хіба ми не синове їхні, не нащадки? » Так не залишимо землю нашу ні варягам, ані грекам. Тут зоря красна йде до нас, як жона благая, і молока
дає, додаючи сили і кріпості двожильної. Та зоря сонце провіщає. Вісники на конях скачуть до заходу сонця, щоб управити його човен золотий до ночі і віз з волами сумирними привезти по степу синьому. Там і ляже сонце спати на ніч.
Коли день прийде до вечора, вдруге скачуть у Яві і говорять сонцю, що віз і воли ждуть його на Молочній стезі [Молочний шлях, Чумацький шлях (пізніше)]. Як тільки зоря проллється в степи, покличе нас Мати, щоб ми поспішили.
16
Цю книгу присвячуємо Велесу, нашому богу, в якому вся сила. Удавні часи був чоловік, благий [добрий, пристойний] і доблесний, шанований на Русі. Мав жону і дві дочки. Мали вони худобу: корів і багато овець. Жили в степах, і не було чоловіків для їхніх дочок.
Той чоловік молив богів, аби вони не допустили згасання роду. Дажбог почув ту молитву і дав прохане: «Тут—бо Велес отроча [дитину] несе йому».
То ж восхвалимо бога нашого!
37А
Попереджає Мати—Птиця, що браманове ідуть на нас. Роги на чоло натягають і нападають на нас. Туга велика в нашім краї, як дими степи наповнили до неба. І жаль плаче за нами. Мати просить всесвітнього дати вогонь для вогнищ наших, і той прибув з допомогою, кинув свою міць на ворогів. Відступили нападники, рушили до морських берегів і взяли землі до Дону. Так є Калка Велика, що є межею між нами та іншими племенами. Готи там билися чотириста літ зі своїми ворогами.
Тому зайняли ми землю нашу й порядкуємо на ній спокійно. Торгували з еланами, обмінюючи худобу, шкіри і жир на срібні та золоті кільця, питво, їжу. Життя тоді було спокійне і мирне, а готи напали на нас і була війна десять літ. Але ми утримали землю нашу. То ж маємо й далі боронитися від ворогів, які йдуть з трьох кінців світу, коли свята наближаються до нас.
Свята ж були такі: перше — Коляда, друге — Яр і Красна гора осіння, велика і мала. І тоді мир іде від нас до інших і від інших до нас.
37Б
«Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтесь за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим». Ми, русичі, славимо богів співами, танцями, ігрищами й видовищами.
Сядьмо на землю і прикладемо її до ран своїх, а коли після смерті станемо перед Мар —Морією, то вона скаже, що не може винити того, хто наповнений землею і не може його відділити від неї. Боги, що там є,
теж скажуть: «Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави».
В часи після Кия князями обирали багатьох отців, а князі після князювання ставали на вічі простими мужами. І так земля розквітала, і вибрані князі дбали про людей і про хліб, одержуючи їжу і всякий пожиток від людей своїх.
Нині маємо інше: князі полюддя беруть, а владу передають синам — від отця до сина і аж до правнука.
Переклад Б. Яценка за публікацією в «Трудах отдела древнерусской ли-тературьі» (Л., 1990, т 43).