Галицько-Волинський літопис (сторінка 9)

А назавтра зібралися всі ятвяги,; піші і кінні, дуже багато, так що ліси ними наповнилися, і, знявшись, запалили вони вежі свої, тобто шатра, у день воскресіння, тобто в неділю.

Данило-князь тим часом рушив наперед і далеко відійшов з Болеславовими ляхами, а Василько зостався з Сомовитом. [Боярин]  же Лазар назаді був | із половцями, [і ятвяги] напали на нього кріпко, і хоругов його відібрали. Він прибіг тоді до Василька і Сомовита. [І] люта була битва межи ними, і багато падало з обох [сторін]. Василько ж і Сомовит кріпко держали бій, а двірський Андрій, що мав сильне серце, але якому недуга тіло його пойняла і руки, помчав теж межи ворогів, упустив списа і замалим не був убитий.

Послав тоді Василько [гінця] до брата свого, говорячи: «Битва ж велика є, ти поспіши до нас». І Данило вернувся, і гнали вони їх до лісу, але вони, [ятвяги], все одно налягали на них, [воїв Данила й Василька], і багато упало межи ними. [Боярин] Федір Дмитрович, кріпко борючись, поранений був, і з тої рани він і смерть прийняв на ріці Нареві.

Ящелт же, [князь ятвязький], сказав: «Слід нам ізсісти [з коней] . Якщо ж ви жалієте нас, то насамперед себе жалійте і безчестя свого. Хіба нашими головами зберегти [вам] честь свою?» 229

І було [зроблено] так. Сказав Данило зсідати [з коней] воям своїм, і, зсівши 230, пішли вони. І ослабіли серця ятвягам, коли побачили вони силу руську і лядську. Вони ж ішли, і грабували, і палили землю їхню. А коли вони перейшли ріку Олег 231 [і] збиралися стати в тісних місцях, то князь Данило, побачивши [це і] гукнувши, сказав їм: «О мужі-воїни! Хіба ви не знаєте, що християнам простір є сила, а поганим — тіснота? Чагарі звичні є для битви [їм] ». І пройшов він зарості, захоплюючи [ятвягів], і прийшов на чисті місця, [і] стали вони станом.

Ятвяги ж усе одно нападали на них, і гнали руси і ляхи вслід за ними, і многі князі ятвязькі побиті були. І гнали їх до ріки Олега, і скінчилася битва.

А на другий день, коли через незнаючих проводарів вони, [Данилові війська], блудили, двох вармів 232 убито було, [а] третього живого руками взяли. І приведений він був до Данила, і [князь] сказав йому: «Виведи мене на правильну путь — життя дістанеш», —  і подав йому руку. | [Варм] вивів його, і перейшли вони ріку Лик 231.

А Назавтра, коли примчали до них, [ятвягів], прусси і борти, усі вої [Данила] зсіли [з коней]. І оружилися піші вої, [і вийшли всі] зі стану. Щити ж їх як зоря були, а шоломи їх — як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися у руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки 233 свої, наклавши на них стріли свої проти ворогів. Данило ж на коні сидів і воям лад давав. І сказали прусси ятвягам: «Хіба можете ви дерево піддержати сулицями 234 і на осю рать одважитись?» І вони, побачивши [це], вернулися до себе.

А князь Данило звідти прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони удвох, [Данило й Василько] , вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого, великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев, і яким половці дітей страхали.

У рік 6760 [1252]. У ті ж роки прислав король угорський [Бела] до Данила [посла], прохаючи його [прийти] на поміч, на бій, — бо він мав війну з німцями. [Данило] рушив йому на поміч і прийшов до [города] Пожга.

Та прийшли були посли німецькі до нього, [Бели], — бо цесар [Фрідріх] держав був Відень, землю Рагузьку і Штірську 235, тому що герцог [Фрідріх] уже вбитий був 236, — а імена послів були: [герцог Оттон], воєвода цесарів, і [Філіпп], біскуп зальцбурзький 237, тобто сольський, і Генріх Бруннський, і Отто Гардек Петтауський 238. І виїхав король із ними назустріч же Данилу-князю, і Данило прибув до нього, спорядивши всіх людей своїх.

Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах 239 і в попонах шкіряних, а люди — в латах 240, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене 240, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені

та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан 241 із золототканого ; єдвабу грецького і широким золотим мереживом | обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом. І коли німці дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: «Я не взяв би тисячі серебра замість сього, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським предків своїх». І попросився [Данило] у нього в шатро, тому що велика спека була дня того. І він узяв його за руку і повів його у намет свій, і сам роздягнув його, і убрав його в одежу свою. Таку ото честь він учинив йому, і прийшов [Данило] до себе додому.

У той же рік вигнав Миндовг, [князь литовський], двох синівців своїх, Тевтивила і Єдивида. Він послав 'їх обох з вуєм 242 їхнім з Викинтом на війну 243, на Русь, пустошити до Смоленська, і сказав: «Що хто займе — собі держить». Але ворожістю, через ворожнечу з ними він Литву [зайняв]: тому забрана була вся земля Литовська, і незчисленне майно їх, знищено було багатство їх, і послав він на них воїв своїх, хотячи вбити їх.

Але вони обидва, [Тевтивил і Єдивид], довідалися [про це], і втекли до князя Данила й Василька, і приїхали у Володимир. Миндовг тоді прислав послів своїх, кажучи: «Ти не чини їм обом милості». [Однак] вони, Данило й Василько, не послухали [його], тому що сестра їх обох, [Тевтивила і Єдивида] 244, була за Данилом.

Потім же Данило порадився з братом своїм і послав [послів] у Ляхи до князів лядських, кажучи: «Нагода є християнам на поганих [піти], бо вони самі воюють межи собою». І ляхи обіцялися, але не сповнили [слово].

Тим часом Данило й Василько послали Викинта в Ятвяги, і в Жемоїть, [і] до німців у Ригу. І Викинт умовив їх, [німців], сріблом і дарами многими, [і] ятвягів, і пів-Жемоїті. Німці тоді відповіли Данилові: «Заради тебе ми вчинимо мир із Викинтом, а то він багато браття нашого погубив». І пообіцялися німці-браття піти на підмогу Тевтивилу.

Данило, отож, і Василько рушили до Новгород [к] а. Тим часом Данило й Василько, брат його, порадилися з сином [Данила Львом, і Данило] брата свого послав на Волковийськ, а сина — на Слонім 245, а сам пішов до Здітова. І взяли вони багато городів, і вернулися додому.

 А потім прислав Викинт [посла], кажучи: «Німці хотять | стати на поміч Тевтивилу». І послав Данило Тевтивила, і поміч свою з ним, русів і половців, [на Миндовга], і багато воювали вони межи собою.

А звідти Тевтивил пішов із добичею Даниловою у Ригу. І прийняли його рижани з великою честю, і він охрещений був. Коли ж довідався про це Миндовг, що хотять йому, [Тевтивилу], помагати божі слуги 246, біскуп [Миколай] і всі вої ризькі, то, убоявшись, послав він таємно [посла] до Андрія [Стірлянда], магістра ризького, і умовив його дарами многими, сиріч ублагав його. Послав бо він був золота багато, і срібла, і посуду срібного і золотого прегарного, і коней багато, кажучи: «Якщо ти уб'єш або проженеш Тевтивила, то ще більше, ніж се, дістанеш». Але він, [Андрій], сказав: «Ти не зможеш [його] позбутися. Якщо ти не пошлеш до папи і [не] приймеш хрещення — ти не одолієш ворога. Я дружбу маю до тебе». О, лихіше [се] од лиха! Золотом осліпив він очі свої, і через нього він іще нині од них, [слуг божих], біди зазнає.

Миндовг, отож, послав до папи [Іннокентія посла] і прийняв хрещення. Але хрещення його обманливим було, бо потай він приносив жертви богам своїм: першому Нонадієві, і Телявелі, і Дивериксу, [і] заячому богу Медейну 14. Коли він виїжджав на поле і вибігав заєць [із лісу] на поле, він не входив у ту лісову зарість і не смів навіть різки вломити. І приносив він богам своїм жертви, і тіла мертвих спалював, і поганство своє явно діяв.

Тевтивилу ж [про змову Андрія з Миндовгом] розповів біскуп [Миколай] і пробощ 247 рижан 248 [Іван]. Жалкували [рижани-німці] за ним, [Тевтивилом], бо вони знали, що коли б Тевтивил не був вигнаний, [то] Литовська земля була б у їхніх руках і хрещення [литовці] поневолі б прийняли. А цей Андрій всю Литву зробив нехристиянами, і вигнаний він був із сану свого браттям.

Тевтивил же прибіг у Жемоїть до вуя свого Викинта 249 [і], узявши ятвягів, і жемоїть, і підмогу Данилову, що її дав був Данило йому раніш, пішов на Миндовга. Миндовг також зібрався був, але надумавши ото собі не битися з ними в бою. Він увійшов у город, що зветься Ворута, і вислав шурина свого вночі. Та розігнали його [військо] руси і ятвяги.

А назавтра виїхали на них, [воїв Тевтивила], німці із самострілами. І поїхали на них, [німців], руси | з половцями з; стрілами, і ятвяги з сулицями, і гонилися вони на полі [бою], немов у грі, і звідти вернулися [війська Тевтивила] в Жемоїть.

І прийшов Миндовг, зібравши силу велику, на город Викинтів, що зветься Твиреметь. І виїхав Тевтивил із города, [і] руси й половці Данилові з ними, і жемоїть із ними, і багато піших воїв. І коли гонилися вони [за Миндовгом], устрілив кощавий половчин Миндовга в стегно, і вернувся Миндовг у землю свою. А багато ратних билися межи собою, [і князь литовський] Вишимут 250 [Булевич] під тим же городом убитий був [Миндовгом].

У рік 6761 [1253]. А потім Тевтивил прислав [посла] Ревбу, кажучи [Данилові]: «Піди до Новгород [к] а». Данило тоді рушив із братом Васильком, і з сином Львом, і з половцями — зі сватом своїм [ханом] Тігаком 251 — і прийшов до Пінська. А тому що князі пінські мали облуду [в серці своїм], то він узяв їх із собою неволею на війну.

І послала сторожів литва, [і встріли їх Данилові вої] на озері Зьяті, і гнали їх через болота до ріки Щар'ї. А коли зібралися всі вої, вони вчинили раду, кажучи: «Вість уже є про нас». Однак вони, [князі-іняни], сперечалися, не хотіли йти воювати, і Данило мудрістю спір уладнав: «Соромоту ми матимем 252 од Литви і од усіх земель, якщо ми не дійдемо і вернемось. Назавтра ж, — сказав він, — ми раду вчинимо». [А] тої ночі він послав [посланців] по всіх військах, кажучи: «Ви підіте! Хай буде зрозуміло всім, які не хотять іти на війну». І, побачивши, що війська рушили, і самі [князі-піняни] поневолі пішли, а також інші всі.

А назавтра розграбували вони всю землю Новгородську і зрідти вернулися до себе додому. Ятвяги теж поїхали на підмогу Данилові, [але] не змогли вони доїхати, тому що сніги були великі. І вернулися звідти [війська Данилові], з божою поміччю узявши здобич велику.

Потім же [Данило] послав із братом [Васильком] і з сином Романом людей своїх. І взяли вони оба Городен, а самі удвох вернулися од [города] Більська.

А потім послали вони обидва, [Данило й Василько], багатьох своїх піших воїв і кінників на городи їхні, [Миндовга і синів його], і розграбували вони всю вотчину їх і землі їх. Миндовг тоді послав сина свого [Войшелка], і пустошив він довкола [города] Турійська.

Того ж року прислав Миндовг [послів] до Данила, прохаючи миру і домагаючись приязні через сватання. !49 Тоді ж Тевтивил прибіг до Данила із Жемоїті і Ятвягів, кажучи: «Миндовг умовив їх серебром многим». І тому Данило гнів мав на них.

У рік 6762 [1254]. У ті ж роки, коли минув час, —бо хронікареві треба писати чисто все, що відбулося, іноді ж писати про попереднє, а іноді вступати в пізніше: мудрий, читаючи, зрозуміє; число ж рокам ми тут не писали, ми пізніше впишемо за антіохійським вселенським правилом, [за] олімпіадами, грецьким-таки численням, і [за] римськими високосами, так, як Євсевій Памфіл та інші хронікарі написали од Адама до Христа; усі ж роки ми напишемо, розчисливши пізніше 253, — після того вбивства герцога, тобто Фрідріха, — бившись, він одолів короля угорського [Белу], але був убитий своїми боярами в бою, — настав тоді роздор межи сильними людьми за честь, і за волость убитого герцога, [і] за землю Рагузьку, і за землю Штірську. І король угорський рикс 254 [Бела], і король чеський [Оттокар] билися за неї, тому король угорський привів [Данила] . Він шукав підмоги, бо хотів узяти землю Німецьку, і послав до Данила [посла], кажучи: «Пошли мені сина Романа, щоби я оддав за нього сестру герцогову і оддав йому землю Німецьку» 255.

І поїхав [Данило] в Німці з Романом, і оддав [Бела] сестру герцогову [Гертруду] 256 за Романа, і вчинив обітницю, що її через величину ми всю не списали 257.

А потім послав [Бела послів] до Данила, кажучи: «Ти родич мені і сват єси. Поможи мені проти чехів». І умовив він його, і пішов на [город] Опаву своєю дорогою, — сам ото грабував він землю Моравську, і багато городів розорив, і села попалив, і велике побоїще вчинив землі тій.

Данило тим часом, зібравшись із Болеславом [Стидливим, князем лядським], радився, як пройти [в] землю Опавську. А тому що Болеслав не хотів [воювати], то жона його помагала Данилові порадами, бо вона була дочкою короля угорського [Бели], на ймення Кінга. А Данило-князь хотів [піти на Чехів] і заради короля, і слави бажаючи: не було ж у землі Руській раніше [нікого], хто воював би землю Чеську, — ні Святослав [Ігоревич] хоробрий [не ходив сюди], ні Володимир [Святославич] святий. i сповнив бог його бажання, бо прагнув він і поривався на війну. Тож, узявши  сина свого Льва і підмогу од брата | Василька, тисяцького Юрія [Домажирича], [і], з'єднавшися з Болеславом, він рушив із Кракова.

[І] прийшли вони на ріку Одру до города, що зветься Козлій. І приїхав до нього Володислав, [князь лядський], син Казимирів, [онук] Лясконогого Мешка, і, взявши кінників та піших воїв, прийшли вони до ріки Псини. І вчинив тоді раду Данило і Лев з Володиславом, куди б [піти] воювати, але він правди не сказав і дав [їм] проводаря для обману. І послав князь Данило Льва, і Тевтивила, і Єдивида, і двірського [Андрія], і всіх воїв, а сам зостався з невеликою [дружиною], зі старими боярами, з Юрієм, тисяцьким.

Лев, отож, пішов і воював, але побачив він, що обманюють проводарі, і не послухав їх: він рушив у лісисті гори і взяв здобич велику.

А коли йшов Данило з Болеславом [Стидливим] до Опави, пославши [уперед] сторожів своїх, ляхів, то виїхав із Опави [воєвода чеський] Андрій з чехами. І зустрілися вони, і зітнулися, [і] одолів Андрій, [бо] мало було ляхів, — одних він побив, а інших захопив, і найшов великий страх на ляхів.

Данило тоді, приїхавши, сказав їм: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке [тут] диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!»

І сими словами укріпивши їх, і багато іншого говоривши їм, він рушив до Опави. Побачивши ж, що околишні села біжать у город, многе ж множество, і не було йому кого послати [на них], він сказав тоді Володиславу: «Мені ти вчинив єси несправедливо і себе єси погубив. Якщо б Лев і люди мої тут були всі, то великого збитку ми б землі сій учинили і город сей, ачей, був би взятий».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galytsko_volynskyi_litopys.docx)Galytsko_volynskyi_litopys.docx283 Кб1726
Скачать этот файл (Galytsko_volynskyi_litopys.fb2)Galytsko_volynskyi_litopys.fb2600 Кб1641

Пошук на сайті: