Історія русів

 

ІСТОРІЯ РУСІВ

 

Давно вже малоросіяни бажали бачити друкованою«Історію Русів, або Малої Росії,

твір Преосвященного ГЕОРГІЯ КОНИСЬКОГО».

Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують;

але до сих пір Ті як нема, так нема! Маючи кілька списків цієї історії, я вибрав ліпший з-поміж них, підвів до нього з інших різночитання, а потім запропонував Імператорському

Товариству Історії і Старожитностей Російських видати його в світ, що і здійснюється

нині. Час від часу я маю намір те саме зробити і з іншими писемними джерелами Малої

Росії, літописами, записками, описами і т. ін., напр., з Шафонським, Симановським та інш.

А тому я просив би всіх, хто тільки має і бажає бачити за короткий час ці та подібні до

них пам'ятники надрукованими, надсилати їх мені як секретареві Товариства для зняття з

них списків і негайного поміщення в«ЧТЕНІЯХЬ». Щира вдячність і признання сучасників,

які займаються історією, а також і самого потомства, буде найкращою нагородою тим,

хто відгукнеться на цей заклик. Пора вже, давно пора не затаювати подібного скарбу і

тим, оскільки можливо, полегшити вивчення і пізнання історії Південних Русів для всіх і

кожного, особливо ж самих Руських. Добре, що є певна і скора нагода виконати цей

священний обов'язок справжнього сина свого народу і батьківщини.

О. Бодянський

Лютого9, 1846, Москва.

ПЕРЕДМОВА   

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї Татар з ханом їхнім Батиєм злучена з Історією

всієї Росії або ж вона і є єдина Історія Російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з

початком правління Російського, береться од Князів і Князівств Київських, з прилученням до

них лише одного Новгородського Князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від

сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню

ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана.

Саме тому пропонована тут Історія Малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя

Татарського екстрактом, а від того нашестя— широко і докладно.

Істориків та Літописців сеї доби було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб

створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей

од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких

плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров'ю людською і

посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з

тої причини взято цю Історію із літописів і записок Білоруських, як із країни одноплемінної,

сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої.

Вченістю відомий і знатністю славний Депутат Шляхетства Малоросійського пан

Полетика, коли виряджався у справах Депутатства до тої великої Імперської Комісії для

створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну Історію. Він

удався з приводу цього до первісного навчителя свого, Архієпископа Білоруського Георгія

Кониського, котрий був питомим Малоросіянином і впродовж значного часу перебував у

Київській Академії Префектом і Ректором.

 4

І сей-бо Архірей передав Панові Полетиці Літопис, або ж Історію цю, запевнюючи

архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі

тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і

різних найповажніших Малоросійских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем

Юрій Хмельницький, колишній гетьман Малоросійський, що полишив у них чимало записок

і паперів батька свойого, гетьмана Зіновія Хмельницького, і самі журнали достопам'ятностей

і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена.

Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами Малоросійськими і знайшовши

її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках І писаннях по Комісії. І так ся Історія,

пройшовши"стільки умів видатних, здається, мусить бути достовірною. Лише воєнні дії

видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про

становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та

обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити

висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах. Одна Польща

доказом всьому тому. Вона лише тоді була могутньою і страшною, коли мала у себе війська

Малоросійські; а лише скоро їх позбулася, відразу занепадати почала, а наслідки ті відомі.

Історики Польські та Литовські, справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві,

описуючи діяння народу Руського, що начебто у підданстві польському пробував,

затьмарювали всіляко великі подвиги його, учинюванї на користь спільної вітчизни своєї і

Польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій вітчизні затаювали, наближаючи

якомога народ сей до рабського стану й нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів

гонінь і тиранства Польських, на народ Руський учинений з приводу вигаданої від них Унії, а

саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги Польської власною його мужністю і

майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і

всілякого роду неправди І наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи

їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйнощах своїх бунти і заколоти

вчиняло. Але діла Гетьманів Руських Косинського, Наливайка, ОстряницІ і, нарешті, великі

діла Хмельницького, листування їхні і декларації доводять вельми тому противне, і всіляка

людина здорового глузду добачить в них істину несумнівну і подвиги шляхетні і

справедливі; побачить при тому і визнає розумний, що всіляке творіння має право буття своє

боронити, власність І свободу і що для того воно споряджено самою природою, або Творцем

своїм достатніми знаряддями чи способом.

Про мужність і заповзятливість народу Руського даємо пораду творцям байок та

критикам заглянути в Історії Грецькі, Римські та інші іноземні; і вони їм покажуть Кагана,

Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих Володарів, або Князів

Руських, що воювали славно з воїнством Руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні

Константинополь і Рим нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо в поєднанні з

Поляками і Литовцями у повсякчасних майже війнах за їхню і за свою вітчизну, чи ж міг він

загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими Поляками і Литовцями

зрештою доволі себе показала?

Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесені деякі безглузді речі і

наклепи в самі літописи Малоросійські, на нещастя, творцями їхніми, питомими Русами, що

необачно наслідували безсоромних і злосливих Польських і Литовських байкотворців. Так,

приміром, в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або

нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться

Польськими Королями нові поселення і засновуються Українські козаки; а до того ся земля

була пустельна і безлюдна, і Козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої

нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає

він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів

Польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром,

 5

Чигирина над Тясмином, Умані над Россю, Ладижина і Чагарлика над Бугом, Могилева,

Рашкова й Дубосар над Дністром, Кам'яного

Затону і Білозерська у гирлі Лиману. З тих міст були деякі провІнціальними та

обласними Руськими містами впродовж багатьох віків. Але в нього все те пустеля, і Князі

Руські, що виводили великі флотилії свої в Чорне море із ріки Дніпра, себто з тих самих

країн, які воювали на Грецію, Синоп, Трапезонт і на самий Царгород з військами саме тих

областей, ним у непам'ять пущено; рівно як і сама Малоросія повернута кимось з Польського

володіння без зусилля і по добрій волі, а тридцять чотири кривавих герці, що були при тому

од військ Руських супроти Поляків та Королів їхніх і посполитого рушення, не заслуговують

на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги їхні і геройство належну

справедливість. Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди. Прийди і виждь!

ІСТОРІЯ    РУСІВ,       або    МАЛОЇ      РОСІЇ        

Народ Слов'янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий Слов'янами

за родоначальником і Князем своїм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового. Він,

переселившись з Азії од часів Вавілонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних,

або Рифейських, і від моря Каспійського на Сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході;

і від Чорного моря і ріки Дунаю на Півдні до Північного океану і Балтійського моря на

Півночі. Доказом тому о Історія Преподобного Нестора Печерського і його послідовників і

попередників, які ту історію писали і які всі були Академіками, або Членами тої головної

школи, яку в Слов'янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом Грецьким, невдовзі

по запровадженню т,ам релігії Християнської. А взята вона з книг Священних Біблій і з

старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх

руїн загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах

навіть до днів Руського обраного Князя, або Гетьмана, Сагайдачного і Митрополита

Київського Петра Могили, які стародавню Академію Київську поновили.

Не меншим доказом означених меж Слов'янських суть спорожнілі міста і румовища,

Слов'янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях,

цвинтарях І статуях кам'яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах

Кримських, Заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані, — все це

очевидно свідчить про Слов'янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими

письменниками в тих межах чужеплемінні Слов'янам народи, а саме: Кімеріани, або Готи,

Маіоти, Гунни та інші, — нарівні з ордами Понтійського Царя Мітрідата були перехожими

через Слов'янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по

короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі Греки і Генуезці,

які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як

купцями, які оселилися за згодою Слов'ян на їхніх приморських землях заради обопільної

торговельної вигоди; а війни Слов'ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором

означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.

Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші—

приписували Слов'янам давність сиву, за1610 років до Різдва Христового відому, мовлять,

що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які

переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря

Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одра; а на західних берегах Балтійського

моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики

 6

Слов'янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду

народного, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скіттами, тому що жили

вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; Південних— Сарматами, по

гострих ящуриних очах з примружкою, і Русами, або Русняками, — за волоссям; Північних

приморських Варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а

всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так

називали: по князю Русу— Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над

річкою Москвою, що дав їй цю назву, — Москвитами і Москами, від чого згодом і Царство

їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.

Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Болгарами називали тих, які мешкали

над рікою Волгою; Печенігами тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями, що

жили на полях або в степах безлісих; Древлянами— мешканців полісних, а Козарами всіх

тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і

всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у

власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору

війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і

задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з

обуренням Даниною Козарам.

Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами,

перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, — і така

назва назавжди вже у них залишилась. А описувані деякими письменниками війни Слов'ян з

Печенігами, Половцями, Козарами та іншими слов'янськими народами і бездоказово

чужоплемінними війнами звані, означають не що інше, як міжусобні самих Слов'ян січі за

межі обласні, за відгін худоби І за інші домагання і чвари Князів, що їх творили; а помилки

від істориків виникли з причини множества різних назв, одному й тому самому народові

приписуваних. Справедливість цього доводиться тим, що описувані вище чужоземні народи,

себто Готи, Гунни та інші, знані з Історій та переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а

про сих нічого того немає, і начеб з неба вони впали І в землю ввійшли, не залишивши й

потомства свого; такого Історія ніяк терпіти не повинна як вигаданого.

Таким чином, частина Слов'янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двіни і од

Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини, і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що


на ній проживає, названо Русами і Русняками взагалі. Згодом та ж сама земля поділилась

назвою на Чермну, або Червону, Русь— за землею, що родить барвні трави та червець у

краю полуденному, і на Білу Русь— за великими снігами, що випадають у стороні північній.

Провінційними поділами тої землі були Князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське,

Сіверське, Древлянське і чільне, або Велике, Князівство Київське, котрому вся решта

підлягала. Князі, або Верховні начальники, обирані були народом в одній особі, але на цілу

династію, і нащадки обраного володіли за спадком. Із князів сих найзначніші за Історіями:

Каган, що Грецію воював і облягав флотилією своєю та сухопутним військом столичне місто

Константинополь, що врятувалось дивом Богоматері; Кий, засновник міста Києва і

князівства свого імені; переможні у війнах Оскольд і Дір, що славно воювали з Греками та

Генуезцями на морі і суші, що зруйнували славні міста Синоп і Трапезонт і наголову розбили

війська ворожі над рікою Осколом; Ігор, що підступно побив Оскольда і Діра і сам був

убитий Древлянами; Святослав, що підкорив собі Болгар Задунайських і жив там у місті

Переяславці, в сучасному Рущуку; і Володимир, який першим хрестив усю Ро'сію.

І сей Володимир, понад означені Князівства, з'єднав всі інші Слов'янські Князівства, які

розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними

Самодержець і звався Великим Князем Руським і Цариком над усіма Князями; і, будучи

могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів

віддалених великої поваги, чому ж всі Держави запобігали його дружби, а для утримування її

пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу

 7

перед усіма Християнській Грецького, або Єрусалимського обряду і року988-го по Різдві

Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився, там од

Греків і побрався з Грецькою Царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину

свою і народ. Перед хрещенням же всі Слов'яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного

Бога Вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву— його грім,

або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди

початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважається третім в літописах Слов'янських; перше у них

введене за днів Апостольських, благовістям Апостола Андрія Первозванного, що приплив

був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню

міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім'я його церкву.

Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і

дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала

кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді,

кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не

розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і

пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володимирова, Велика

Княгиня Київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню

Оленою.

Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об'єднання його царства. Сини

та небожі Володимирові поділили його на дванадцять Князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике Князівство Київське, де найголовніші від інших Князів

були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив Християнство, уложив через

обраних мужів Руські закони, заснував у Києві головну школу Богослов'я та інших красних

наук з багатою, із Греції виписаною, бібліотекою і додержував першості своєї зі славою;

Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, Імператорові

Грецькому Константинові Мономахові, по якому і він визнаний од Грецької Імперії Царем

Руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими Царськими регаліями. Та міжусобні

війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом Князівств і все тривали між

Князями, спершу ослабили Велике Князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з

1161 року назвалися Великими Князівствами: Галицьке в Чермнорусії, Володимирське на

Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті Князівства славилися першістю

своєю до1238 року; а від того року нашестя війною Мунгальських Татар під начальством

Хана їхнього Батия, онука Чінгісханового, всі Князівства удільні і великі зруйнувало майже

дощенту; міста їхні і села сплюндровано І багато спалено; Князі і воїнство вбито, а ті, що

лишилися, розсіялись по віддалених Північних провінціях, і від того часу більша частина

Руських Князівств підпала в Татарську неволю. І хоч Князівства знову постали, та

перебували вони з Князями своїми в підданстві Татарських Ханів, які, стягаючи данину з

народу, настановляли в них Князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до1462

року, у який Князь Московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі

слабості Татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ахматові

щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього Князя, Іван Васильович Четвертий,

названий Грозним, злучивши багато Князівств Руських воєдино, в році1547-му

перейменував себе з Князя на Царя і Самодержця Московського, і відтоді завше вже Царство

Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, Царства

Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією;

ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.

Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року1240 більшої

поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були

також дощенту; Князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився

під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи

 8

Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма Князівськими сімействами відійшли в сусіднє

князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та

вельможними родами тамошніми і з допомогою такою подвигнули Литовського володаря

Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності Татарської і злучити її зі своєю

державою під одне право і начальство.

Тому Гедимін Князь року1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм

Литовським, з'єднаним з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава,

Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших; вигнали з

Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де

убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін

правління Руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником

своїм з Руської породи Князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших

намісників та воєвод; та найзначніший з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода

і Князь Київський і Слуцький, який відновив у1470 році церкви і монастирі Київські, які

Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї Руські не лише

підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але затіровадив їх на всіх

своїм землях разом з письменами або грамотою Руською; чому і донині в Князівстві

Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші

документи, писані письмом Руським, а корінне право Руське, відоме під іменем судних

статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з Руської на мову

Польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.

Про таке об'єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мову деякі письменники, що нібито

Князь Литовський Гедимін учинив його силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь

Князів Руських та їхнє воїнство, але це сталося з Князями Татарськими, а не Руськими, і

перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх

літописів і найвірогідніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення Ханом

Татарським Батиєм усіх Князівств Руських, перебували вони під владою Татарською:

Великоросійські з1238-го, а Малоросійські з1240 року, отже, Литовському Князеві року

1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з Татарами; та й з самих трактатів,

привілеїв та пактів, що з'єднують Руський Народ з Литвою і Польщею, видно, що він

об'єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи

війська Руського поміж Татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були,

звичайно, і з Княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх

володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради Татар, ладних

сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі. А що справді володіли Татари

Малоросією нарівні з іншими Князівствами Руськими, про те, окрім записок та переказів і

окрім залишків руйнацій, що їх Татари землі цій завдали, свідчать самі герби їхні

Магометанські, які на давніх церквах і дзвіницях попід хрестами позалишалися, себто

півмісяччя, Магометанством за святість шановані, які в пору Татарського володіння одні

встановлені були на тих будівлях з принуки їхньої, а після повалення іга Татарського

залишені вони спочатку в підніжжі хреста на знак знищення святині Магометанської силою і

знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаєвим вживанням майстрів, які

хрести ті роблять заради їх прикраси.

І так Малоросія, перебуваючи в повному єднанні з Князівством Литовським, зробила

Князівству сьому великі і важливі послуги, ратоборствуючи за нього з багатьма

неприятельськими народами, а паче з неспокійними і погордливими Крижаками, Ливонцями

і Пруссами, од яких чимало учинено надбань на користь Князівства Литовського як

признання і подяка Литовцям за допомогу їхню Малоросіянам супроти Татар. А коли се

Литовське Князівство року1386-го, через Князя свого Ягайла, Ольгердового сина і потомка

Гедимінового, з'єдналося в одну державу з Королівством Польським через одруження цього

Князя з Гедвігою, Королевою Польською, наслІдницею Польської Корони, по якій і Князь

 9

той, хрещений того року, Лютого14 дня, наставлений і визнаний як Король Польський під

ім'ям Владислава Першого, то й Малоросія, під давньою назвою Русі, об'єдналася тоді разом

з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам

служили, в яких між розлогих засад головна полягала в сих пропам'ятних словах:

«Приймаємо і з'єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних». Ту постанову час від

часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі

того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з

правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного— коронного

Польського, другого— Литовського, а третього— Руського.

На утримання Гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або

рангові села, та Інші вгіддя, а для резиденції Малоросійського Гетьмана призначено місто

Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва; провінційний же поділ землі був на

воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське,

Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Чини урядові та

самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з-поміж лицарства вільними

голосами і затверджувалися Королем і Сенатом; а Сенат складався з осіб, вибраних Сеймом,

або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що складався тоді з трьох

класів: шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство, за прикладом всіх народів і держав, у природний спосіб складалося із

заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицарством, що

обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах І простих

воїнів, званих Козаками з породи, які, видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню

урядів в попереднє звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвіку тако самим

їхнім Статутовим правом затверджений, і вони мали вічистою власністю своєю одні землі з

угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах, і повинність посполитих була

встановлена правами. А ті, що володіли ними стосовно влади їхньої над поспільством,

вважались і називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од

стародавніх Патриціїв, себто батьків народних, які керували первісними родинами та

громадами народними, з сумирністю і характером батьківськими.

Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гідних, відокремлювалось лише на

службу Божу, а по земству мало одне з ними право.

Поспільством вважались купці та міщани, що мешкали по містах, а по селах вільні

миряни, що платили військові оклади, та підданці Болярів та урядників.

Всі вони підлягали своїм Магістратам і Ратушам, в яких засідали обрані ними Війти та

Лавники, І судилися за правами Магдебургії, здавна запровадженими в Польщі. При таких

громадських постановах і релігія Руська Грецького, або Єрусалимського, сповідання

зрівняна з Римською Католицькою в однакових правах і привілеях, яко вільна і спільниця і

затверджена привілеями Королівськими І Сеймовими Конституціями.

Полуднева частина Русі, або Малоросії, себто Галичина зі своїми округами, не належить

до складу нинішньої злуки Малоросії з Польщею, бо вона після навали Батия з Татарами і

після виснаження і винищення Князів тамтешніх переходила спершу з рук в руки то до

Угорських, то до Польських Королів; нарешті дісталася зовсім Польщі на домагання

спадкове Королів тамтешніх, що побралися на Княжних Руських Галицьких. І Король

Польський Казимир Третій, або Великий, 1339 року заволодів безперешкодно чільним її

містом Львовом, Князем Київським Львом Даниловичем збудованим, і всією тією країною.


Позабиравши в замках їхніх незліченні суми і коштовності неоціненні, ніби в придане своєї

посесії, приєднав її до Польщі під одинакове з нею право і поділив тоді ж на губернії, або

воєводства. Тому і вельми помиляються ті письменники, які, приписуючи все завоюванням

Польським, вважають за одне нинішнє об'єднання з Польщею Литви і Малоросії з колишнім

безпосереднім заволодінням Польщею Галичини, котра в цьому об'єднанні, в договорах і

пактах, при тому укладених, не мала жодної участі.

 10

Одначе Казимир Великий, об'єднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконанні своєї

справедливості і поважаючи Угорців, що завше нею цікавилися, зрівняв в усіх привілеях

шляхетство і народ тамошній з шляхетством і народом Польським, а рівномірно і релігію

Руську Грецького обряду з релігією Католицькою Римською, і утвердив все те своїми

привілеями та пактами. І ся частина Малоросії, також як і вся та земля, ніколи зброєю

Польською упокорена не була, а лише допомогою Польською і Литовською визволена од

інших володарів і претендентів, якими були Татари і Угорці. Доказом тому є, між іншим,

привілей Короля Казимира Великого, даний1339 року, березня17 дня такого змісту:

«Обачивши утиски і фрасунки люду Руського, оскуділого Княжатами тутешніми, і як їх

нівечать Королі Угорські, виродки нахабних Белів і Коломанів, які здавна землю ону

собічили і нищили без слушних причин, але начальством і зрадами, захищаємо і

приврочуємо люд той до Держави і Королівства на вічні часи, яко ж єсть він нам

єдиноплемінний, від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною

посесією приналежний, поневаж ми од предків наших і Княжни Галицької уроджені єсьми, і

прето устовуємо, жеби земля Галицька з її князівствами, поділена на воєводства і повіти,

прилучена і з'єдночона зоставала за Короною і Державою Польською вічно і безповоротно і

жеби оборона їй була певна і неодмовна. Лицарству ж Руському, вйосками та околицями

мешкаючому, мати права свої і свободи на добра і набутки зупельне, як се встановлено

шляхетному Лицарству Польському, з яким єдночитися тим, як з рівними і вільними у

всіляких справах і урядах, і вибори судовії чинити, і в них судитися по одному праву

коронному Польському. Теж і поспільству бути на одних правах і повинностях з

поспільством Польським. А належатиме до віри, альбо Релігії, Католицької Руської, то мати

її в одному з Релігією Католицькою Польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о

єдностях їхніх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою

злагодне і боронити отчизну і всілякий інтерес їй справувати кождому в своїй вірі свобідно і

без зневаги».

Після об'єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами

зоставлено нащадків природних Князів Руських Світольдів, Ольговичів, або Олельковичів, і

Острозьких, які за правом спадщини, визнаним і завше шанованим Королями Польськими і

Великими Князями Литовськими, урядували своїм народом уже в якості Гетьманів та воєвод

за конституціями Королівства, а не за гідністю Князівською. І се продовжилось до

припинення їхньої Династії по чоловічій лінії, що і в Литовському Князівстві з тамошніми

Князівськими родинами влаштовано було і так само продовжувалось. З тих гетьмануючих

Князів Руських Венцеслав Світольдович, захищаючи воїнством своїм спільне Королівство

Польське від лихих тоді Німецьких Хрестоносців, що поширювали завоювання свої по

берегах Балтійського моря, зробив першому Королеві своєму Владиславу Ягайлові і всьому

його Королівству значні послуги. І коли року1401-го од Магістра Хрестоносців Магнуса

опісля багатьох з ним сутичок і замирень були прислані до Короля Владислава з навмисним

посланцем два закривавлені мечі, що означали по-тодішньому рішучу і жорстоку війну і

виклик на неї, то Венцеслав за повелінням Королівським, злучившись з воїнством Польським

та Литовським, мавши при тому свого війська тридцять сім тисяч при воєводах Ольговичу та

Острогету та при полковниках Рогдою, Полеличу, Громвалу, Колядичу і Купалдію, наступив

з ними на Хрестоносців побіля містечка Динабурга; і поміж тим, як вони Німецькими своїми

лавами оберталися і були повсякчас у рухзх та обертах, Венцеслав позаду своїх військ провів

значну частину піхоти під проводом Рогдая на долішній берег ріки Двіни, і звідтіль піхота,

вломившись в середину табору Хрестоносців, ударила на них Руськими своїми списами в тил

і на всі боки і зчинила серед них сум'яття, а довколишні війська напали тоді на них з усіх

боків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до

п'ятдесяти тисяч. Запаси і спорядження з усім табором дісталися здобичею переможців, і

таким чином надовго Хрестоносців тих приборкано. Король Владислав, незвичайно

задоволений і вдячний за такі важливі послуги гетьмана Венцеслава і всього Руського

 11

воїнства, нагородив їх різними почестями і подарунками; а коли від чинів Литовських були

влаштовані деякі замахи на привілеї та маєтності чийів Руських та їхнього лицарства, то він,

на подання про те Гетьмана року1409-го Квітня13 дня видав потверджувальний привілей на

пакти об'єднання, і ось він наступного змісту: «Промислом Божеським і доброю волею

нашою і станів наших народних, з'єдночивши ми Дідичне князівство наше Литовське і

підлеглі йому од своєї волі князівства Руські з народом і королівством Польським,

установили єсьмо на те і підписали достаточні пакти єдночення. Але деякі чини Литовські,

як ся ускаржено нам від Гетьмана Руського, не уймуються нигувати зупельної єдності з ними

чинів Руських і шляхти тутешньої побитом визволення їх од ярма Татарів. І просто ми

уставуємо і повторно стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з'єдночення народу

Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з

вольним вічно і непреложно, і права свої Руські тримати без перешкоди, якось вони слушні

єсть і за тим прийняті в Княжестві нашім Литовськім заєдно з письмом Руським, альбо

Слов'янським, і по них всі суди мати і справи одержувати і добрами своїми дідичними і

набутими обладати і як хотя оборочати несуперечне і без перешкоди іншими правами. Теж і

лицарству Руському з лицарством Польським і Литовським єдність держати, яко рівний з

рівним, на кождих справах і урядах, без жодної упреки і зневаги. А претензії альбо докори о

давнім порятунку люду Руського од ярма Татарського найбарзій ничуємо і касуємо, яко ті

справи знатне одплачоні і одслужоні лицарством Руським проти супостатів Литовських,

зрадливих Лівонців і тих нестатечних Хрестоносців і інших наступців на Ойчизну, од яких

Русняки слушно нас оборонили і голови свої на плацу положили, і за докору їх строгі кари і

нав'язки на винуватців укладаємо».

По смерті Короля Владислава Ягайла наслідував син його старший, Владислав Другий,

прозваний Ягеллоном. Він, коронований року1434-го, найперше турбувався про збереження

та утвердження постанов батька свого, за якими в Князівства Руські, розділені на воєводства

і повіти, потвердив вибраних з тамошніх князівських та шляхетських родин Воєвод,

Каштелянів, Старост і Суддів з усіма іншими урядниками, порівнюючи їх і все шляхетство,

або лицарство Руське, честю та вольністю з Польськими чиновниками та шляхтою, і це

наслідникам своїм зберігати присягою затвердив, а виданим року1435-го, Березня7 дня

привілеєм своїм так узаконив: «Воєводства Руські з лицарством і. народом тутешнім

поставляємо і утверджуємо на тих правах, привілеях і вольностях, які їм од отця нашого

поставлені і утверджені при з'єдноченню добровільному Русі і Литви з Державою

Польською, і да не важить ніхто в оних воєводствах наших ничувати прав їх і привілеїв в

ділах земських і лицарських, теж і в релігіях отечеських наслідуваних добра воля і свобода

да не от'ємлеться ні насилується, і лицарство шляхетське Руське з лицарством шляхетським

Польським і Литовським, і ті народи зупельне з'єдночаться, яко рівний з рівними і свобідний

з свобідним і яко єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували і укріпили,

визволившись од ярма Татарського спільною раттю Руською і Литовською перед Гедиміна,

праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть Руснаки свободу і волю свою, не

переслідувану і не насилуєму, і судяться в них од самих себе; а в суди земські і градські

вибирають судей і урядників вільними голосами за правами своїми і статутами, які

утверждаємо і заховуємо на вічні времена і за посесорів наших о них ручаємося».

За сим привілеєм і за пактами об'єднання Королі Польські Казимир Четвертий, брат

Владиславів, Ян Альбрехт і Олександр, сини Казимирові, ті права присягали, при коронаціях

потверджували, а інші Королі, що по них були, як то Жизигмунти та інші, привілеями своїми

їх поновлювали.

Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привільні внутрішні,

взявся за справи зовнішні військові. Але в них настільки був щасливим та вдатним, наскільки

мав у них і змінливостей; і політика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на

голову його, запаморочену гордливим духовенством Римським, Він року1435-го через

послів своїх потвердив мир з Турками, зупинивши давноминулі прикордонні чвари та

 12

незгоди. Султан їхній Амурат Перший, який провадив тоді війну з Цісарем Німецьким за

Сербію та Угорщину, переконливо просив Короля взяти поміж ними посередництво і

помирити їх у їхніх незгодах або дати йому підмогу в тій війні, за те обіцяв йому великі

гроші або поступку в землях, суміжних з Польщею. Король від усього того відмовився, а

року1439-го взяв сторону Угорців, і, виступивши з армією своєю проти Турків, розбив їх

двічі в Трансільванії, а нарешті зійшовшись з Султаном на границях Угорських, подолав і

його у головній битві недалеко ріки Дунаю, змусивши Султана з рештками армії своєї

відступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що Угорці визнали Владислава за свого

Короля, яким він і був у них справді протягом пяти літ. Султан також визнав його у тій

гідності і відступив йому всі свої претензії на Угорщину, а Король знов уклав з Султаном

мир, який був затверджений з обох боків присягами і трактатами; і по тому він,

нагороджуючи своє воїнство, зробив великі пожалування і дарунки чинам і війську

Руському, що відмінно допомагало у всіх його звитягах; а було в тих походах сорок три

тисячі сімсот чоловік під командою воєвод: київського Світольдовича і сіверського

Ольговського та полковників: Блудича, Дулепи, Претича, Саная, Бурлія і Артазія, яким між

іншими дарами Королівськими жалувано від нього герби та золоті коряки на поворозах,

себто на шнурах шовкових, почеплених через плече і схожих на сучасні аксельбанти або

кавалерії.

Мир той довго не тривав, і Король року1444-го порушив його у найпідступніший та

найганебніший спосіб. Папа Римський ЄвгенійIV, відаючи про відвагу Королівську і

хоробрість його воїнства, що вперше майже перемогло так гучно сили Турецькі, які жахали

до того всю Європу, підмовив Короля знову напасти на Турків, які воювали тоді з

Венеціянами та Далмацькими народами, котрі, будучи християнами Грецької віри, просили

Папу допомогти їм супроти Турків, обіцяючи за те прийняти його релігію і верховне над

собою Ієраршество. Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за

віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким при укладанню з ним

недавнього миру. Та Папа буллою своєю розгрішкв Короля від усіх присяг та зобов'язань

його супроти Турків, запевняючи, шо присяги з невірними нічого не варті і Християни від

них завжди можуть бути вільні. На додачу до того прислав вік легата свого Кардинала

Іульяна Чезаріні до Короля з добрячим мішком золота, котрий ніколи з ним не розлучався, а

Король, зібравши зараз достатні сили і не сповіщаючи про те Султана, вирушив у його

провінції і, минаючи їх, яко ворог, переправився за ріку Дунай, спрямовуючи похід свій до

міста Андріанополя. Султан, звідавши про нашестя на землі його Короля Польського з

армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім

народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є

найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до заламання миру з Поляками і

урочистих присяг, які його ствердили, І завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого

Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я Його собі на допомогу!»

Між тим як Король Польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці

Султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як

здобич, Султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав

Короля та армію його коло міста Варна. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю

Турків, шо злостилися на Поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю

військ Польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй

армії і підбадьорював воїнів допомогою свого Аллаха, месника за віроломство, до котрого

невтишно закликав; а Король теж роз'їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням

Святійшого Папи і присутністю його Кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли

послідовників Папських. Армія Польська була розбита і розсіяна, Король убитий, а Кардинал

кинувся в ріку з наміром перепливти її конем, але золото шо наповнювало його кишені І

обтяжувало його вершника, занурило його на дно річкове і з ним враз загинуло. Війська

Руські були в тій січі у числі тридцяти тисяч під проводом воєводи свого Ольговського і

 13

полковників Тризни, Гудими, Бурлія, Станая, Претича та інших. Вони по розбиттю всієї

Польської армії, повтікали до Булгарії, а народи тамошні бувши Русинам єдиновірні і

єдиноплемінні, бо з слов'янського роду з-над ріки Волги вийшли, давали їм безпечний у себе

притулок проводили їх потаємними дорогами за ріку Дунай; але з них до половини старшин і

рядових загинуло в бою.

В дні Короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а брата Альбрехтового, уривалася

чоловіча лінія Князів Руських в останній галузі її, в Князеві Семенові Омельковичу, і в силу

постановочних конституцій Королівства, року1506-го од лицарства першого Гетьмана


Руського Пренцлава Лянцкоронського з родини Сенаторської, зятя Князя Острозького і

свояка Короля Олександра, за яким була одружена Олена, також Княжна Руська, прозвана

Поляками схизматичкою і тому не коронована. Сей Гетьман зробив для Королівства

Польського великі і важливі послуги, здолавши у трьох битвах Турків, Татар і Волохів, що

нападали на Галичину й Волинь і поривалися вглиб Польщі, до столичного міста Кракова.

Плодом сих перемог було відібрання від Турків і Татар Малоросійських земель понад

Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди

од них границь того краю, створено тоді з Козаків Малоросійських сильна сторожа між

Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром, трохи нижче порогів або за порогами, що на

цій ріці, де Козаки, завдяки сталому перебуванню, понаробили укріплення, або редути,

названі«засіками», від січення дерев, вживаних на палісади, від чого згодом Козаків, що там

позасідали, названо Запорозькими Козаками, а місце перебування їх названо Січчю

Запорозькою, і перші Козаки замінилися другими, що з селищ їхніх відрядили. Нарешті,

приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих Козаків, ловлею звіра та риби, а

не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне Товариство Козацьке; а

щоб їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій, то вирішили ці Козаки зостатися

назавжди неодруженими. Таким чином завелася Січ Запорозька і замінила колишню сторожу

прикордонну. Уряд, визнавши їх корисними, настановив між ними опісля їхніх виборів

старшин і Головного Отамана, Кошовим названого, і залишив по-старому в команді

Гетьмана Малоросійського, до якого вони і місце їх перебування належали завжди. На

утримання і постачання війська того поданіо й приділено йому достатні землі Малоросійські

з угіддями обабіч Дніпра і порогів між річками Кінською, Самарою, Кальміусом, Ташликом і

Бугом.

По Гетьманові Лянцкоронському обрано на Гетьмана Князя Дмитра Вишневецького, і

він, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував

поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та

городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів

і всіляким способом допомагав йому одужати опісля руйнівних воєн, за що пошанований був

«батьком народу». В його часи взимку вдалося прорватися між пограничною сторожею

Кримським Татарам на долішнє Поділля, зване Побережжям. Вони там пограбували декілька

містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби; а що вони заподіювали все те в

хижацький спосіб і військові команди ніде наздогнати і зловити їх не могли, то їх доля сама

вкарала або несподівана жорстокість повітряних стихій. Коли верталися вони до своїх улусів

із звичайною квапливістю, захопив їх у степах незвичайний сніг зі страшною завірюхою, або

хугою, а тому вони ані їхати, ані шляху свого бачити не могли, а змушені були стояти по

шию в снігу. Згодом по тому лютував жорстокий мороз з вітром і віщував їм неминучу

загибель, і вони, порізавши своїх коней і худобу, повлазили в їхні тулуби і шукали порятунку

в слабому і короткому теплі, але всі до останнього там погинули, і знайдено їх навесні

більше чотирьох тисяч трупів.

По смерті Гетьмана Князя Вишневецького року1514-го обрали Гетьманом Князя

Євстафія Ружинського, котрий замолоду, навчавшись і подорожуючи довго по чужих краях,

а найбільше по Німеччині та Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих

знань. Першим його заходом було провести в Малоросії реформу війську і влаштуванню

 14

його в інший од колишнього спосіб. Війська тії за стародавнім звичаєм рахувалися в житлах

своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох разом селищ об'єднаних, і

називалися всі мешканці разом курінною, або околичною, шляхтою, служиві з них старі—

товариством, а молоді— Козаками. Курені і околиці управлялися обраними з них

Отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по

земських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та

городських судилищах. По службі ж відомі були хорунжими повітовими, від яких чинилися

перегляди і описи Козакам і їхній зброї, і у них зберігалися прапори, або хоругви повітові,

під сторожею товариською, на яких герби були— з одного боку повітовий, а з другого—

національний. Та коли виникала потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих

оповіщали по куренях, аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні

місця, якими часто бували Біловіж за Ніжином та Крилов за Дніпром та інші, де із зібраних

Козаків складалися полки і сотні, і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і

нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому,

повертались у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах,

якими від інших мали перевагу. Таке стародавнє заведення поводом було до багатьох

свавільств та зловживань Козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а

особливо в місцевостях прикордонних, обирали начальників, складали полки, так звані

охочекомонні, і чинили набіги на Туреччину, Молдавію та Крим під приводом звільнення

бранців з неволі, а насправді задля здобичі, від чого чимало з тими народами заводилося

сварок і самих воєн.

Гетьман Ружинський з дозволу Короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та

безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих Козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши

їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сіверський,

Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський,

Брацлавський, Калницький, Кропич'янський, Острянський, Миргородський, Полтавський,

Гадяцькич, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на

сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством

і Козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і

сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії Шляхетство,

або, сказати б, спадкове Боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом

усіх інших народів і земель добровпоряджених Християнських. Полки тії наповнені були й

надалі поповнювались обраними з куренів та околиць Шляхетськими молодими Козаками,

записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони

реєстровими Козаками; кінна їх половина з кожного полку завжди в полі утримувала, а друга

— піша— утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших.

Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли. У

мирний час зі власного маєтку, і харчі мали з домів своїх; а на випадок війни та походів

призначено платню зі скарбу Малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по

каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє

проти Козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та

старшини полкові— рангові села та інші наддачі. Артилерія, обози і в'юки з припасами,

харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи,

штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти— мушкети та кинджал, яких виписували та діставали

зі Швеції та Туреччини.

Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався

«йти сакмою». Для маршу з небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт

значило ставати лавою; але для атаки, а паче для оборони заведено знов сильну з трьох

шеренг батаву, подібну в усьому до стародавньої Грецької, а згодом Римську фалангу, котру

в цілій Європі заведено під іменем батальйону де каре; шикування кінноти в піхоту

відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або

 15

волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п'ять

полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених

Гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і

діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнилися вони звіриною та

рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але

полк вважався незбільш як на п'ятсот чоловік.

Влаштувавши таким чином військо Малоросійське, коли року1516-го Хан Кримський

Мелік-Гірей відповідно союзу його з Князем Московським Василієм Івановичем ішов війною

на Польщу та Малоросію, то Гетьман Ружинський з військами Малоросійськими і

Польськими з наказу Короля Жигмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях

Малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати Ханові,

який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська Гетьманські

були притиснені тилом до річки та свого обозу, і Татари вчинили страшний ґвалт і пустили

хмари стріл; кіннота Гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота

вишикувана так само фалангою, зустріла натиски Татарські сильним вогнем з мушкетів і

гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю Татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і

вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але Гетьман з місця свого не велів

нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж

Татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у

степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо невтомленим,

виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на

світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов'язі, то Гетьман

вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути,

могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.

Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней

Татарських і учинила в них велике сум'яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по

табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська

Гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на Татарський стан, пройшли ним

наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених Татар, і так розбили Хана і його війська

дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою

повернулися у свою землю.

Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода Руського, був зустрінутий Турками і

Татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана Татарського, що в Бессарабії. Вони,

довідавшись про перемогу над Ханом Кримським і про втрату ним всього табору його з

великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього

зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та

Ружинський був не такий необачний, як Татари собі гадали; він, довідавшись од

прикордонних роз'їздів, що Татари Білгородські з тамошніми гарнізонними Турками

виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами,

переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно

Татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними

таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого

Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж

Поляками і своїм військом.

З тої пори Поляки, часто маючи до діла з військами Малоросійськими і шануючи їхню

хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в

полках Малоросійських, маючи собі за честь— навіть значне шляхетство— іменуватися

Козаками. Од такого загального пойменування Руських воїнів Козаками вийшла згодом та

помилка, якої допустилися всі письменники Малоросійські та Польські, зазначаючи в своїх

літописах та історіях, що опісля Гетьмана Князя Михайла Вишневецького всі інші Гетьмани

обиралися з простих чи реєстрових Козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому

 16

глуздові суперечне; адже Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників

різних ступенів, як-от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з

якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих Козаків?

А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше

заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх

на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та

міжусобиці приносить.

А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне

слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий Генерал є солдатом, а

Гетьман— Козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і

пристойні. Про Козаків Руських, а паче про Малоросійських і про саму їхню назву дивне

щось кажуть деякі письменники. Вони, немовби сперечаючись між собою, твердять: одне,

що тії Козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від Татар, або з Кабарди Черкаської; а інші

твердять, що це мовби залишки чужоплемінного народу Козарського. Польські ж історики

показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми

Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать

більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те

незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб

довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було б крайнє

безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам

— овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або

узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому— яничарів та


спагів, а в іншому— солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому

також відомі назви од мушкетів— мушкетери, од карабінів— карабінери і так далі.

Таким чином, і Руські воїни називалися кінні— Козаками, а піші— стрільцями та

сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці— від

стрільби, сердюки— від серця, або запальчивості, а Козаки та Козари— від легкості їхніх

коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і

Руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і

вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які

приписують заведення Козаків їхніми Королями, стосується лише нежонатих Запорозьких

Козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з Руських охотникІв, про яких історія

широко повідає. Осідлі ж і запасні Козаки, названі від того Реєстровими Козаками, були всі

по провінціях і повітах Руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях,

себто околицях та куренях. А Королі Польські Владислав Другий і Стефан Баторій через

Гетьманів своїх Руських хоча і робили Козакам розпорядження, але те стосувалося лише

управління та комплектування їхніх полків, кінних Козацьких та піших сердюцьких, котрі

набиралися із Козацьких родин, які мешкали околицями та куренями своїми у всіх

воєводствах Руських, і стосувалося це до примноження їхніх чиновників та урядників, але

жодним чином не до нових заведень Козацтва, про що свідчать самі тих Козаків привілеї та

універсали, тут описані. Коли ж вважати первісне Козацтво від Скіфів та Козарів, то вийде

все те саме, що вони пішли од свого племені Слов'янського, бо відомо, що Скіфи, або,

кажучи правильніше, Скити, були Слов'янами, себто людьми, котрі замешкували над Волгою

і на Кавказі, а Козари, властиві предки Руських Козаків, мешкали по всій Русі як вибрані з

того ж таки народу на службу Вітчизни.

Черкасами називали й писали всіх майже Малоросіян, а не самих лише Козаків; але

називали їх так лише Великоросіяни на відміну від своїх мешканців і давали їм назву за

чільним їхнім містом Черкасом, що стоїть над рікою Дніпром, де Гетьмани Руські мали

резиденцію і де був верховний трибунал тої землі. Давати ж народам назви за чільними

їхніми містами— звичайна річ у цілому світі. Так називали Москалями всіх Росіян за містом

їхнім Москвою, і царство те довго такою назвою титуловано; також називають нині

 17

Генуезців, Венеціян та інші народи за їхніми містами. Коли ж запитати ще, чому місто

Черкаськ названо Черкасом, то вже тонкість ця буде такою нерішучою, якби й про багато

інших міст на світі, що не мають відомостей про початок своєї назви. Але то вже

справедливо, що народ Черкеси, який за Азовським морем та за рікою Доном проживає і на

який багато хто з письменників вказує, ніколи на Русі міст на своє ім'я не будував, та і в себе

їх не має, і той народ виглядом своїм і місцем проживання свого в межах слов'янських, себто

між стародавнім Князівством Тьмутараканським і рікою Волгою, справедливіше може

вважатися походженням своїм од племен Слов'янських, які змішалися з Грузинами і

Татарами, аніж від нього виводити воїнів Слов'янських, від Черкасів численніших на цілі

мільйони, які виставляли на війну великі свої армії.

Стосовно ж Татар, то зони, бувши зайдами в землі Руській, натурально воїнів своїх

русинам не давали, а навпаки, з їхніми воїнами вели повсякчас війни і ніколи з народом

Руським не мішалися, отож-бо Козаки Руські від них походити аж ніяк не могли.

По скону Гетьмана Князя Ружинського року1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів

Генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від Короля Жигмунта

Першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й

Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення,

виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і Запорозьких

Козаків, розчленивши на багато ватаг, розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки

йшли Татари, повелівши їм нападати на Татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від

них, подаючись до головного війська. Татари, обурені такими маневрами, вважаючи всі

війська, що нападали на них, малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна, йшли

далі безпечно і насунулись на табір Гетьманський біля міста Заславля. Гетьман, перед тим

укріпивши табір свій вагенбургом, побудованим з обозу, і залишивши в ньому трохи піхоти з

важкою артилерією, сам з усім головним військом сховався за гаями та пасіками міськими. І

як тільки Татари оточили за своїм звичаєм обоз Козацький і почали перестрілку, зчинивши

великий ґвалт, то Гетьман, виступивши із закритого місця, ударив з тилу і по флангах ворога

і, зробивши один залп з мушкетів та гармат, почав тяти, списами та шаблями. Татари,

вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильним залпом і оточені з трьох сторін

військами, злякалися, замішалися і розбіглися врозтіч полями. Гетьман, негайно відрядивши

призначені перед тим війська, велів їм гнати і вражати Татар ззаду і, відаючи про Татарську

хижацьку звичку зручно на бігу з'єднуватись, обертатися і нападати, наказав своєму війську

в жодному разі не розсипатись поодинці, а триматись кошів, що значить сучасні взводи або

плутонги; сам же з головним корпусом ішов серединою і відбив всі Татарські в'юки з

запасами. Татари не поминули нагоди на бігу з'єднатися і, обернувшись, напасти на все

військо. Але в Гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерією, котра негайно їх

відбивала і змушувала тікати. І, таким чином, Гетьман, розбивши та розсіявши Татар,

повернувся зі славою і великою здобиччю до Заславля і дістав від Короля вдячні похвальні

листи, а від Поляків всюди, куди приходив, тріумфальні зустрічі.

У дні Гетьмана Венжика, на головному Сеймі, який був тоді у Варшаві, коли про

зрівняння Литовського і Руського Шляхетства зі Шляхетством Польським подані були на

підтвердження колишні основні привілеї і всі законоположення, то Король Сигізмунд

Август, підтверджуючи і підставовуючи їх на всій давній основі, виданим року1563-го

червня7 дня привілеєм, поміж іншим узаконив: «Дозволяємо лицарству Литовському і

Руському привілеї прав і вольностей земських внести і вписати в новостворений Статут

таким чином, як і в Короні Польській вони вписані, і рівномірно вживати, вольностями

своїми користуватися і мати, так, як і раніше цього всього, чин лицарський Шляхетський

обох народів, Литовського і Руського, те вживати і користуватись». А коли на другому

головному Сеймі, що після того був, від депутатства Руського появилися подання про

домагання деяких чинів Литовських, а паче тих, що були в землі Руській по виборах на

урядуванні, поспільства Руського на вічне послушенство, то той же таки Король Сигізмунд

 18

Август, повторюючи і потверджуючи всі попередніх Королів Польських привілеї, в даному

від себе року1569-го Червня7 дня привілеї так узаконив: «Землю Руську і Князівство

Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, посад і

повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до

Польського Королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до

першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами,

містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми, які б не були, маєтками, тую

землю і Князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо

і з'єднуємо».

Після смерті Гетьмана Венжика Хмельницького Гетьманом був вибраний із Воєвод

Князь Михайло Вишневецький, Він1569 року дістав повеління від Короля Сигізмунда

Августа йти з військом Малоросійським на оборону від Турків і Татар обложеного ними

міста Астрахані на підмогу військам Царя Московського Івана Васильовича Грозного, якому

Король завдячував повернення Польщі завойованого Царем міста Полоцька з його

околицями. За цим повелінням Гетьман з полками реєстрових Козаків вирушив у похід з

міста Черкасу і, йдучи походом, приєднав до себе прикордонні охочекомонні полки і частину

Запорозьких Козаків і з тими силами, пробираючись степами, досяг міста Астрахані, а там,

оглянувши табори Турецький і Татарський, що стояли нарізно побіля міста, розташував і

свій табір геть вище від ворожих над рікою Волгою і, укріпивши його шанцями та

артилерією, звелів робити наїзникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки, біля таборів

ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір

Турецький і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертався.

Гетьман, продовжуючи такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину у

місто з наказом, щоб гарнізон і мешканці в призначений їм день зробили вилазку з міста і

розпочали фальшиву атаку на Турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором.

Старшина, який повернувся з міста і який переліз вночі в обидві сторони, запевнив Гетьмана,

що міщани і гарнізон готові виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження і

допоміжним Московським військам, що окопалися на одній Волзькій косі, щоб вони в той

самий день підступили піші під табір Татарський і займали б його своєю атакою.

За цим розпорядженням першого ранку на світанні виступив Гетьман з кіннотою

вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались

п'ятнадцять тисяч піших козаків, озброєних списами, шаблями та мушкетами. Кіннота йшла

спереду і з флангів, закриваючи піхоту, і як тільки корпус той стало видно з міста, то

громадяни з гарнізоном зробили вилазку за умовою, з великим криком і пальбою

розсипались побіля шанців Турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман зі своїм корпусом

наближався до табору Турецького, і Турки, бачивши і гадавши собі, що він просто

роз'їжджає, як і раніше, анітрохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до

шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій дистанції від табору,

миттю розбігся і дав місце піхоті, котра з можливою рвучкістю вдарила по табору, вдерлася в

нього, заволоділа гарматами і, проходячи по ньому, разила Турків, які зовсім не сподівалися

такого нападу. Втеклі з табору Турки дали знати в шанцях про свою поразку, і звідти юрбами

поспішали визволяти табір. Але Козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і

пострілами з мушкетів так вдало, що більша частина загинула на місці, а решта в замішанні

не знали, куди тікати. Гетьман з кіннотою, напавши на них саме в той час, побив їх удруге і

прогнав до табору Татарського, куди тікали і Турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з

гарнізоном зайняли шанці майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань від облоги

визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх Черкеських кордонів, а Татари їх

прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі Турецькому велику

здобич, поділив її поміж військами своїми та Московськими, віддавши цим останнім і всю

важку артилерію Турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб

Малоросійський. Вчинком таким війська Малоросійські, а паче Козаки Запорозькі та

 19

охочекомонні, вельми засмутились і явно ремствували на Гетьмана і однієї ночі,

відділившись, їх понад п'ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз

рікою Доном, зупинилися в гирлі його на одній косі вище від міста Азова, на супротивному

його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де,

залишившись вони назавжди, жили спершу без жінок, за прикладом Запорожців, опісля,

запросивши до себе Донських Козаків, що малим числом проживали в своєму містечку

Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, поєднались з ними і переженились,

прийнявши всі звичаї тих Козаків і зробивши місто те головним всьому війську Донському,

що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося.

На місце Вишневецького, що вибув з посади Гетьманської, висланий од Корони в краї

зарубіжні, року1574-го обрано на Гетьмана Обозного Генерального Григорія Свірговського.

Він, по волі Речі Посполитої Польської, яка керувала через міністрів своїх Польщею, по

виїзді з неї Короля Генріха у Францію, закликаний був Господарем Волоським Йоаном

Липулою на допомогу народові його супроти Турків, що на нього нападали, і, вступаючи в

Молдавію з військом Малоросійським, дав першу баталію Туркам біля міста Сороки23

квітня1575 року, де, розбивши Турків ущент, поклав головного Пашу їхнього Кара-Мустафу

і багатьох з ним чиновників Турецьких і випровадив їх з багатьма прапорами та здобиччю до

Варшави. Опісля такої звитяги розділив Гетьман війська свої надвоє, і одну частину під

командою Полковника Сави Ганжі вирядив до чільного міста Волоського Бухареста, а з

другою пішов сам через Ясси до Галаців; тим часом послав нарочного на Січ Запорозьку з

наказом до Кошового Феська Покотила, щоб він вислав піхоту свою човнами на Чорне море і

наказав не допускати десантів Турецьких у Дунай і Дністер. Кошовий зладив ту експедицію

в найліпшому порядку, і вона принесла сухопутному війську великі вигоди. Запорожці,

роз'їжджаючи своїми човнами по Чорному морю і в гирлах обох рік, перехопили й полонили

багато суден з військом та військовим припасом, а ввійшовши в Дунай, багато прибережних

фортець і селищ поруйнували й попалили. Гетьман і Ганжа з військами своїми, проходячи

Молдавію та Валахію, зустрічали Турецькі корпуси та ватаги і їх завжди щасливо розбивали

і розганяли. Очистивши тії землі од нашестя Турецького, коли повернув Гетьман од Дунаю в

Бессарабії під місто Кілію, то тут зрадницьким чином сповіщений був Вірменином, що в

місті тому переховуються неоціненні скарби, награбовані Турками в Молдавії і Валахії, і

зберігаються в місті під охороною невеликого гарнізону в очікуванні, поки човнк Запорозькі

з моря і Дунаю відійдуть і їх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши

перемагати незрівнянно більші сили і твердині Турецькі, вирішив одразу ж облягати Кілію і

взяти її приступом. Вирядивши війська на приступ і не зоставивши в таборі своєму звичайної


резерви та підмоги, почав навальну атаку з трьох сторін; але зірвані Турками в двох місцях

міни підняли Гетьмана і багато Козаків у повітря і вчинили повний розлад та загибель, а

Турки, що опісля напали з усіх сторін, перерізали з тилу премногих Козаків, а решту

розігнали, і вони, блукаючи довго по Молдавії, знайшли корпус полковника Ганжі і з ним

повернулися у свої кордони.

На місце загиблого Гетьмана Свірговського року1576-го вибраний Гетьманом із

Полковників Федір Богдан. Він, зібравши та доповнивши загублені Свірговським війська і

маючи повеління від тодішнього Короля Стефана Баторія переслідувати Кримських Татар,

що нападали у відсутності

Свірговського на границі Малоросійські і полонили тамтешній народ, вирушив з усім

своїм військом на Крим року1577-го навесні. Йдучи вниз по Дніпру, виправив із Січі

Запорозької п'ять тисяч піхоти човнами під орудою Осавула Військового Нечая з наказом,

випливши на Чорне море, пристати до Кримських берегів біля міст Козлова і Керчі і

замкнути тамошні гавані до прибуття свого до тих міст. При проході Гетьмана Кримським

степом зустрічало його чимало Татарських полчищ, але він їх, хоробро приймаючи, завжди з

великими втратами проганяв. Нарешті дійшло до головної баталії, до якої Гетьман,

передбачивши її заздалегідь, приготувався, і, повернувши від Лиману Дніпровського на

 20

Орську, або Перекопську, лінію, був заатакований поміж Кінбурнськими кучугурами і

кам'яним ДарІєвим мостом всіма Татарськими ордами під проводом самого Хана Дивлет-Гирея. Наступ їхній, ґвалт людський і тупіт кінський подобилися грізній бурі всеруйнуючій.

Армія Малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв

були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії.

Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина

з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці,

що налягали на фронт, були зустрінуті і вражені списами. Сильний вітер, що зірвався тим

часом, прочистив повітря від диму і відкрив страшні хмари мерців Татарських, які вкрили

тілами все окружжя Козацької армії. Гетьман, зауваживши, що Татари, відступаючи до лінії,

розтяглися з двох сторін мосту, що з'єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом,

рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю Татар од їхніх полчищ, випустив на

них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши Татар до затоки, всіх там

перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися

допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху за водою та за стріляниною з табору

Гетьманського і геть забралися за лінію. Війська Козацькі прийшли до лінії без перешкоди, і

Гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом— діло довге і не без втрат, переправив значну

частину кінноти вночі через Гниле море, або Сиваш, бродом і плавом; а вона, дійшовши з

того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто

Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом і, вибивши весь гарнізон дощенту,

зруйнувала твердиню і спалила місто. Від Перекопу армія продовжувала свій похід

бойовими лавами до міста Кефи і, заставши його обложеним з моря та з гір Запорозькими

козаками, вчинила з ними генеральний приступ на нього і протягом короткого часу ним

заволоділа і віддала все убивству, пограбуванню та вогню, залишивши живими лише своїх

полонених числом обох статей до п'ятисот душ. А як повернутій війська обходити Кефські

гори, щоб напасти на Бахчисарай та Козлов, то коло річки Салгір зустріли їх Ханські

посланці із найшановніших мурз, піднесли Гетьманові дорогі дарунки і благали його від

імені Хана укласти мир. На мир згодились з умовою зібрати й повернути всіх бранців

Руських і в заставу того дати п'ятнадцять Мурзаків аманатами. Все те з боку Татар було

виконано, і Гетьман, діставши ще713 бранців, повернувся в Малоросію з превеликою

здобиччю.

Морським військам він звелів одвідати ті міста Турецькі, які купували у Татар і тримали

в неволі бранців Руських, і війська тії, напавши зненацька на приморські міста Синоп,

Транезонт і на багато містечок, вогневі і мечеві їх віддали, забравши у них кількох своїх

полонених і здобич численну.

У дні того ж Короля Баторія, коли сили Турецькі безнастанно нападали на Християн, що

проживали вгорі понад рікою Дунаєм, від їхніх Государів та Князів прошено в Короля

допомоги, то Король дав повеління Гетьманові Богданові зробити з військами

Малоросійськими сильну диверсію в землі Турецькій, од границь Польських віддаленій, і

відвернути їхні сили од сусідніх з Польщею Християн. Гетьман, виправивши спершу в Чорне

море Запорозького Осавула Нечая з трьома тисячами Козаків Запорозьких на їхніх човнах,

вирушив сам з усім військом Малоросійським на степи Кримські і, перейшовши їх на виду

Орської лінії і Татар, котрі його походу не перешкоджали, вступив у межі Донських Козаків,

які недавно змішалися з Запорозькими. Тії Козаки прийняли Гетьмана та військо його

приязно і подали їм усяку поміч в поході, а особливо переправою військ на своїх суднах за

ріку Дон, а опісля— за ріку Кубань. Гетьман, проходячи за Доном землі Черкеські, не чинив

супроти них нічого ворожого. І Черкеси, позираючи на військо з подивом, не чинили жодних

замахів ворожих, а продавали військові худобу свою та інший харчовий припас з приязним

видом. Переправившись за Кубань, Гетьман відкрив ворожі дії супроти Турецького народу,

спалюючи і знищуючи усе, що траплялося на дорозі. Запорозькі Козаки, плаваючи човнами

біля берегів сеї землі, вчиняли таку ж руїну прибережним селищам. Народи тії, не очікуючи

 21

таких нападів і бувши не приготовані до оборони, рятувалися лише втечею і

переховуванням. І так Гетьман, переходячи з військом всю Анатолію, відвідав і чільні її

міста Синоп і Трапезонт; однак, не роблячи на фортеці їхні приступу за відсутністю

належної до того артилерії, пограбував і спалив самі лише їхні форштати, а досягнувши

передмість Царгородських зі східної сторони тамтешньої протоки, напав на них з усіх боків і

примусив Турків, заскочених таким несподіваним нападом, рятуватися втечею на суднах в

самий Царгород. А військо Малоросійське, пограбувавши та підпаливши передмістя,

відступило назад до Чорного моря і на протоці, вчинивши переправу Запорозькими човнами

та іншими морськими суднами, що були забрані побіля Турецьких берегів, вступило в

Болгарію, проголосивши тамтешньому народові, що вони, як єдиновірні та єдиноплемінні,

нічого ворожого їм робити не будуть. Болгари, сим заспокоєні, проводжали війська Козацькі

до самого Дунаю, надаючи в дорожніх потребах поміч всіляку, і тут же сповістили Гетьмана,

що Турки, які нападали на Сербію та інші Християнські по Дунаєві багатства, повернули

нагло назад і потяглися до Андріанополя. Гетьман, переправившись через Дунай

Запорозькими і здобутими суднами поміж містами Силістрією та Парною, вступив у

Молдавію і, порівнявшись з містом Кіліею, напав на нього зненацька на світанку і, взявши

штурмом, вирізав усіх Турків та Вірмен, а місто пограбував і спалив дощенту, таким чином

помщаючись за смерть зраджених там Гетьмана Свірговського і премногих з ним Козаків

Малоросійських, а по тому повернув Гетьман з військом у свої границі зі славою і здобиччю

великою. Король Баторій, Монарх, сповнений розважливості, праводушності та всіх

найвищих прикмет, які сан його прикрашали, яоздав Гетьманові та всьому військові

Малоросійському належну справедливість, нагородивши заслуги їхні подарунками,

почестями та іншими привілеями, котрі мужність вирізняють. Гетьманові, який маз клейноди

Польські: булаву, або жезл, повелителя і знамено з гербом Білого Орла, додав клейнод

Азіатський, бунчук, який відзначив звитяги над Азіатським народом. Для резиденції

Гетьмана і всього Малоросійського Трибуналу спорудив аа ім'я своє над річкою Сейм місто

Батурин, а в Черкасах повелів мати Гетьманові свого Намісника, або польового Гетьмана, що

опісля звався Наказним Гетьманом, які були додані і двом іншим у Польщі Гетьманам. До

Генералітету Малоросійського додав двох Генеральних Осавулів і одного Бунчужного

Генерального, а в полки визначив по одному судді і по одному писареві, звелівши Козакам

судитися по службі і в усіх ділах, особи службової стосованихду своїх полках та сотнях; а

лише у справах земських розбиратися, як і раніше, як шляхті— в судах повітових. Згодом

від цього народився у деяких письменників той хибний висновок, що начебто завжди Козаки

і по всіх їхніх справах, навіть і земських, судились особливим якимось правом Козацьким,

від шляхетського відмінним. Та ця думка вельми несправедлива і спростовується самими

вироками судовими, що наявні в архівах, згідно з якими всі розправи земські та міські

відбувалися і покарання присуджувались поміж Козаками і їхніми чиновниками за

Статутовими артикулами, узаконеними для шлехетства; самі ж лише служиві, себто

реєстрові, та й то в пору служби, судилися старшинами їхніми правом військовим, що єдино

до особи стосувалося. Хоча ж самі судилища міські та повітові в добу руїн та гонінь, що за

Унію відбувалися, і від упадку чиновного шляхетства Малоросійського, що в Католицтво

Римське і в Поляцтво навернулося, поруйнувалися або помінялися, а справи їхні по посадах

перейшли були до полків та сотень, але й там судилися також Козаки, і вдовольняли їх за

правами їхніми шляхетськими, особливого ж для них права ніде не видно. Навіть і самі

Поляки, які опісля стали їхніми непримиренними недругами, права того ніколи в них не

відбирали, а, навпаки, околична шляхта, що й донині між ними пробував(яка з Козаків

вийшла, нічим від них не відрізняється І переважно не має власних земель своїх, а на

володіннях, під Чиншем або на оброку живе), користується у них по одній породі з усіх прав

та привілеїв шляхетських. Коли ж поводом такого протиріччя є той пункт, який після руїн у

статтях Козацьких перекладено: «Аби ніхто з чинів сторонніх і не Козацьких у справи їхні

військові не втручався, а де буде два Козаки, там вони третього судити можуть», то ця стаття

 22

сама собою доводить, що мова в ній про справи й розправи військові, а жодним чином не

земські. Але при всьому тому і вона права шляхетського у Козаків не відбирає, бо саме те

право перших привілеїв шляхетських узаконюється волею судитися шляхті через своїх

виборних суддів, а не інших. Трибунал Малоросійський складався з семи департаментів, або

відділів: 1-й з них означав верховний уряд і звався Генеральною Канцелярією з верхньою

апеляцією, звідкіль виходили універсали Гетьманські і всі накази; 2-й— Генеральний Суд

Міський; 3-й— Генеральний Суд Земський; 4-й— Комісаріат, котрий ревізував справи

підкоморські і мав також Дирекцію над публічними будівлями, шляхами та переправами; 5-й

— Скарбова Канцелярія, яка відала прибутками та видатками національними; 6-й—

Військовий Регімент, що керував військовими справами; 7-й— Ревізійний Комітет, що

ревізував усі рахунки скарбові та військові, від якого і фіскальство залежало над чинами та

адвокатами, щоб вони точно виконували приналежні посади.

Для нагород за заслуги товариства, яке в полках і сотнях не вміщалося, заснував Король

Баторій три класи, або ступені, Товаришів військових. До першого ступеня було жалувано

Бунчукових Товаришів, а ранг їх дорівнював Обозному Полковому, а служба у війську а чи в

поході мала місце при клейнодах національних, себто над бунчуком і знаменом; в мирну ж

пору визначалися в пошановані Комісії повелінням Гетьманським і Генеральної Канцелярії.

До другого ступеня жалувані були Військові Товариші, і вони на службі військовій також

мали місце в штаті Гетьманському і біля клейнодів національних, а в житлах своїх займалися

Комісіями, що призначалися Генеральною Канцелярією та її Департаментами, а по рангу

вважалися супроти Сотників. До третього ступеня ставилися Значкові Товариші; вони мали

місце на службі в полках при полковому прапорі, а при підвищенні вони ставали

Військовими Товаришами. Всіх тих ступенів Товариші на ранги свої мали від Гетьмана

універсали, і служили вони в своїй землі і в походах власним своїм коштом, але за

довгочасну та відмінну службу нагороджувались від Гетьманів селами, хуторами та іншими

милостями.

Король Баторій у всьому стосовно до Руського воїнства і народу був таким патріотом,

яким пошановувався у Римлян Імператор Тіт, син Веспасіанів, себто друг і батько людства.

Він справедливістю своєю і лагідністю вселив у всі народи Королівства свого дух єдності і

братерської згоди. Не чутно було між ними ніяких суперечок мі про породи, ні про переваги,

тим більше про релігії, що часто уми народні бентежать. Навіть саме Духовенство, що має

нахил звичайно до дебатів та привласнення собі правоти думки, подобилося тоді агнцям

непорочного золотого віку або пастирства Адамового, і що з усього найдивовижніше, то

була згода чиста і обох головних релігій— Римської та Руської. Коли відлучався Єпископ

Римський, то доручав паству Єпископу Руському, коли ж, навпаки, відлучався Єпископ

Руський, то також доручав Єпархію свою в правління Римському Єпископові, і все було в

послуху і любові прямо Християнській.

Признання і милість Короля Баторія до воїнства і народу Руського пояснюються в

привілеєві його, даному року1579-го Квітня19 дня, в якому так написано: «Зглядом і увагою

великих праць і лицарства військ Руських, які вони показали і завше оказують в обороні і

розширенні спільної отчизни од супостатів і ізвиклих претендаторів зарубіжних, найбарзій

од тих триклятих іноплемінних Магометанців і бусурманів, плюндрующих отчизну і

завертаючих в неволю люд Християнський, яко се й недавно за Королівства нашого

учинилося, але милістю Божеською і звитяжеством вірного Гетьмана нашого Руського

Богдана і військами його Козацькими знатне одвернуто й одплачено, уставуємо і

потверджуємо всі права, вольності і привілеї війська того і всього народу Руського,

антецесорами нашими постановлені і утверджені, і як із віків у них бувало, так нехай і

пребуде на вічні часи, і нехай не важить ніхто одміняти й порушувати права і вольності у


добрах вічистих і набутих і всіляких маєтках, а вільні вони шафувати ними по своїй волі і

судитися за них в своїх Судах земських і міських, в яких засідати вибраним од лицарства

особам і судити по своїх правах і статутах Руських; а належитих до лицарства військового,

 23

тим судитися в обозах і таборах своїх од суддів військових, яких ми в кожному полку

призначити звеліли, однак справа до них належить про тяготи воїна і маєтку його рухомого,

допоки хто козакує і вписаний в реєстри військовії, а з поворотом в повіти й околиці

судитися вони зачнуть в судах повітових і міських, яко стан Шляхетний і Шляхетство

Руське, що в рангах, посадах і реєстровому Козацтві перебуває, яке єдність і рівність має з

Шляхетством Польським і Литовським, яко же при першому з'єдноченні Русі з Польщею і

Литвою уложено єсть і затверджено, і ми теє потверджуємо і заховуємо. Трибуналові

Руському провадити справи свої в пошанівку в новоствореному місті нашому Батурині, а як

потреба скаже, то й в Черкасах; теж і Гетьманові Руському резидувати в тому місті, а в

Черкасах мати намісника свого з Генералітету військового, який ми значно розширили і

заоздобили, умноживши і класи товариства Бунчукового, Військового й Значкового, яким

поміщатись під бунчуком і при полкових хоругвах, а бунчук жалуємо ми Гетьманові на знак

звитяги його з військом своїм над народом Азіятичним, од якого і клейнод сей здобутий

працею Гетьманською і кровію Козацькою».

 

По смерті Гетьмана Богдана, що сталася невдовзі опісля його походів, року1579-го

вибраний був Гетьманом з полковників Павло Підкова. Він був породи Волоської, з родини

Князів, або Господарів, тамошніх. Довгочасні заслуги війську Малоросійському і відмінні

подвиги його в діях воєнних дали право на обрання. За його правління був скинутий зі свого

достоїнства Петро Підкова, Господар Волоський, збунтованими Волохами. Він втік до

Гетьмана Підкови, небожа свого, і виблагав його про своє відновлення. Гетьман, спорядивши

сім полків реєстрових Козаків і два полки охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У

двох битвах війська Малоросійські Волохів розбили й розпорошили. Гетьман наблизився до

головного міста Бухареста, щоб його облягти, але урядовці, духовенство й народ, що вийшли

з міста, просили Гетьмана бути Господарем замість його дядька, котрий тут же з Гетьманом

перебував і дав на те свою згоду. Гетьман по довгому зволіканню переконаний був нарешті

проханнями та клятвами Волохів прийняти у них Господарський титул і вступити задля того

до міста. По завершенню встановлених про такий випадок обрядів та святкувань, Підкова

зостався на правлінні Господарства Волоського, а війська Малоросійські при Полковниках та

інших чинах відпустив до Малоросії з вдячною грамотою до всіх Чинів та Козаків за їхню до

нього прихильність та старання. При собі залишив Підкова козаків з двадцять, найбільш

відданих йому, а з іншими розлучався, як з рідними, в сльозах і в журбі. Та щойно ті

виступили до своїх осель, як дістали вістку про смерть Гетьмана. Повернувшись з його

тілом, козаки розповіли, що його вбили підступно: один вельможа, запросивши Господаря у

приміську свою оселю хрестити немовля, мав там готових убивць з колишніх бунтівників.

Вони, напавши на Підкову зненацька в самому домі, відтяли йому сокирою голову,

поклавши її на поріг, а з ним убили одного Старшину і двох Козаків Малоросійських. Тіло

Підкови з головою поховали Козаки з честю в Канівському монастирі. На місце вбитого

Гетьмана Підкови обрано Гетьманом1582-го року Осавула Генерального Якова Шаха, і

першим його старанням було помститися на Волохах за смерть Гетьмана Підкови, котрий

був великий Шахові друг, а Козакам вельми люб'язний. Він доповідав Королеві, що Турки,

взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії,

наближаються до кордонів Польських та Руських. І тому від Короля Баторія вислано

Гетьманові наказ оберігати кордони і примножувати на них війська та роз'їзди. Гетьманові

цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз'їздом вниз Дністра, а сам з

великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількоро Турків

військового звання, віпіслав їх до Короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши

нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його

передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті Гетьмана

і Госпопаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння.

 24

Міщани не забарилися виконати його вимоги і видали сімнадцять чоловік винних з самим

Боярином, що Підкову на смерть віддав. Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити

їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Никольській: «Так покарано віроломців і

зрадників, що проливають кров християнську невинну». Уряд Турецький не залишив без

уваги напад Гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через

посланців своїх відшкодування від Короля Польського, а проміж тим дав наказ арештувати

всіх купців Польських і Руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король

Польський, приступаючи до задоволення Турецьких вимог, віддав Гетьмана під суд і

насланим до військового Малоросійського Трибуналу універсалом звелів старшині

Генеральній і всьому військові судити Гетьмана. Він був усунений від Гетьманства і

засуджений на довічне ув'язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у

ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві.

На місце Гетьмана Шаха року1583-го обрано Гетьманом із Полковників Дем'яна

Скалозуба. На початку його правління Кримські Татари, в зв'язку з незгодою урядів

Польського і Турецького за пригоду Волоську, напали по-злодійськи на кордони

Малоросійські і полонили кілька сот людей біля містечок Опішня і Котельва. Гетьман при

першій вістці про те негайно ж рушив з кіннотою своєю у Кримський степ з наміром

перейняти Татар з бранцями, не допустивши їх до Орського Перекопу; але в тому не встиг, а

дізнався од спійманих«язиків», що вони забралися вже за Перекоп і випалили увесь степ на

день дороги до Перекопу. Гетьман, одступивши у свої межі, доповідав Королеві про ворожі

вчинки Татар і, діставши у резолюції повеління, щоб, не починаючи війни явної, у котру

Турки, будучи тепер без діла, вмішатися можуть, старався визволити бранців умілим

способом. Гетьман, не визнаючи в цьому пункті іншого мистецтва, окрім військового, дав

секретний наказ Запорозькому Кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого

числа і наготувати їх та військо своє в потайну експедицію. Швидко за цим прибув Гетьман з

кінним військом на Січ і, спішивши тут три полки реєстрових Козаків, посадив їх з таким же

числом Запорожців у човни і виправив на море під командою Писаря військового

Запорозького Івана Богуславця і Полковника Малоросійського Карпа Перебийноса.

Партизанам тим повелів Гетьман пройти Лиманом і морським берегом до приморських

Кримських городів, закрити їхні гавані і судна, які будуть виходити з них, переглядати та

відбирати Руських Бранців, коли вони в них опиняються, а одному загонові човнів підійти до

гирла Перекопської затоки, що понад Сербулацькою пристанню. Опісля того наказу вирушив

Гетьман з достатнім числом кінноти та піхоти до Орської лінії і, наблизившись до неї,

замкнув обидві її брами, вдаючи, що переходить через лінію. Поміж тим приплив у затоку

Перекопську перший загін суден Запорозьких, в які перебрався сам Гетьман вночі, не

оповіщаючи війська, а повелів лише Обозному Генеральному Якову Сурмилі командувати

військом і далі намагатися дістатися за лінію з тим наміром, щоб Татари, побоюючись вступу

Козацького всередину Криму, якнайскорше збували бранців своїх у приморські міста, де їх

одбивати на човнах буде можливо. Відпливши в море, Гетьман з'єднався там зі своєю

флотилією і, призначивши їй різні гавані Кримські, поплив сам у затоку Керченську, що

відділяє Крим від острова Тамана, де сподівався застати найбільшу переправу бранців. Та

щойно увійшов у затоку, як військовими Турецькими суднами, що вийшли з Азовського та

Чорного моря, був оточений і по довгій битві взятий у полон з усіма військами, що лишилися

з битви, і відвезений до Царгорода, де заморений голодом. Так само і Писар Богуславець був

захоплений Турками в полон біля міста Козлова; але опісля був визволений Запорожцями за

допомогою Семіри, дружини Паші Турецького, котра виїхала разом з Богуславцем у

Малоросію і була йому дружиною. Решта ж військ Козацьких з Обозним Сурмилою і

Полковником Перебийносом повернулися в свої границі.

На місце Скалозуба року1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних

заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора

Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів,

 25

Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка,

струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті,

в безодню нікчемства, а народові Руському давши випити найгіркотніший келих, що його за

днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан.

Це значить— Унія, вигадана в Римі Папою КлиментомVIII І принесена якимось Польської

породи Прелатом Михайлом Кунінським. Вона з'явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою

горлянкою. Єпископи Руські та Митрополит їхній Київський Михайло Рогоза з багатьма

Архімандритами та Протопопами року1595-го були запрошені найулесливішим чином до

міста Бреста Литовського на раду Братерську. Названо це зібрання Духовним Грецької

Церкви Собором. Головуючий на ньому Нунцій Папський з численним Римським

Духовенством, передавши Руському Духовенству благословення Папське і дар Святого

Духа, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени

повелителя всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням Єпископам і монастирям сіл

з підданими, а Білому Священству по п'ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх

же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням Короля і Сенату, що сліпо корилися

волі Папській. Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа

своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки свої перед Богом,

перед спільною Церквою і перед народом, що їх образ, підписали угоду на Унію і присягою

те ствердили. І сих зрадників було вісім Єпископів і один Митрополит Рогоза з

Архімандритами й Протопопами, а саме: 1-й— Іпатій, Єпископ Володимирський і

Брестський, Про-тотроній Константинопольський; 2-й— Кирило Терле-цький, Єпископ

Луцький і Острозький, Екзарх Патріарший; 3-й— Єрмогон, Єпископ Полоцький і

Вітебський; 4-й— Іоанк Гоголь, Єпископ Пінський і Туровський; 5-й— Діонісій, Єпископ

Холмський і Белзький; 6-й— Інокен-тій Борковський, Єпископ Чернігівський і Остерський;

7-й— Іраклій Шеверницький, Єпископ Волинський і Почаїв-ський; 8-й— Феоктист,

Єпископ Галицький і Львівський. А не спокушених Єпископів, що піднесли сан свій

Пастирський розважністю та твердістю прямо Апостольською, вистояло лише три:

Сіверський Іоанн Лежайський, нащадок Князів Сіверських; Переяславський Сільвестр

Яворський і Подольський Інокентій Туптальський та Протопоп Новогородський Сімеон

Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній Апостольській і по

вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті,

урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши Членами Великої

Кафолічної Церкви Грецької і Єрусалимської і не маючи від її Патріархів та всього

Духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими

соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й

правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхрещуються. Соборище теє,

після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів Церкви, піддало їх

зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану

їхнього та посад.

Гетьман Косинський, звідавши про запроваджувані в Бресті новини аж так важливі,

відразу ж зробив від себе вагомі подання, одне— до Короля та до Сенату, а друге— до

самих Брестських зборів. В першому доповідав він як намісник Королівський та міністр

правління, «що переміна у сірі та звичаях народних, що в Бресті запроваджується

Духовенством без згоди народної, є перепона вельми небезпечна і до виконання незручна і

що узгіднити уми людські і совість кожного є справою майже не людською, а Божою, і він не

надіється утримати народ в сліпій покорі Духовенству і свавільно нововзеденим у Церкву

правилам і просить уряд відвернути зло теє або дати час народові на роздум».

До зборів Брестських писав Гетьман як провідник народу, «що зібране туди Руське

духовенство не має від чинів нації і від народу жодного повноваження на введення в їхню

віру та обряди перемін та новин, а без того не має воно влади і цими обтяжувати народ

свавільними їхніми правилами та вигадками; і що се Духовенство, бувши обране в їхню

 26

службу від чинів і від народу і утримуване на їхній кошт, може всього того позбутися від тих

же чинів і народу при їхньому невдоволенні; а він, Гетьман, ні за що тут не ручається і

радить зборам зупинити постанови свої до загального обміркування та судження». На тії

Гетьманські подання уряд і збори, зробивши йому вдавану поступку, закликали його на

нараду до Бреста. Але коли вія туди прибув, то негайно був арештований і відданий під суд

Соборища Римського і Руського, котрі, давши йому вину апостата, або відступника, засудили

його на смерть і, замурувавши в одному кляшторі в стовп кам'яний, названий кліткою,

заморили голодом. Так-то Гетьман Косинський за відданість свою до благочестя і спокою

народного став першою жертвою Унії. Козаки, звідавши про його ув'язнення, зібралися в

числі семи тисяч і рушили до Бреста для його визволення. Але Польські війська, зустрівши їх

під містечком П'ятною, стялися з ними і були вщент розбиті і розігнані; але Козаки в живих


уже Косинського не застали і подали клич до всезагальної борні.

Опісля замордування в такий варварський спосіб Гетьмана Косинського Уряд Польський

дав наказ Гетьманові Коронному зайняти Малоросію військами Польськими, ввести у всі її

міста гарнізони і заборонити найсуворіше чинам і Козакам мати елекцію на вибір Гетьмана, а

Духовенству Руському, яке щойно повернулося з Собору Брестського, сприяти всіляко у

навертанні церков та народу до Унії. Духовенство почало цю роботу окружними посланнями

своїми до всіх церков та народу, в яких воно так вияснювалось: «Ми, ревнителі лравовір'я,

отці Церкви Руської, зізволенням Святого Духа зібрані в Бресті, судивши і розсудивши

неспокійну нинішню пору Ієраршества Церкви Грецької, з нами єдиновірної, і утруднені

наші в требах Церковних з ним стосунки, перешкоджувані далекістю шляху і лихими

намовами варварів, тут осідлих, яко же є відомо всьому світові, що всі Грецькі і

Ієрусалимські Патріархи, народи і Церкви підпали з давніх літ під іго невірних Бусурман,

Турків, і од них вводяться в невільний той народ Агарянські звичаї, Християнству противні,

та і саме Богослужіння їхнє і обряди Християнські ґвалтуються тими проклятими

іноплемінниками частими заборонами та озлобленнями, від чого не чутно вже в них зовсім

дзвонів церковних, що кличуть Християн на молитву, і не видно процесій, що оздоблюють

обряди і службу Християнську; а Московське Християнство, бувши нам теж єдиновірним,

заразилось з давніх літ розколом Стригольщини, виниклого од Жидівства, і єрессю, недавно

внесеною од Вірменського ченця Мартина, в Константинополі осудженого, а в Києві

всенародно спаленого. А тому не пасує нам, православним сущим, і стосунки з такими

відсталими народами мати. І тако ізволися Святому Духові і нам, отцям Церкви, наслідуючи

багатьох нашої Релігії Християн, Італійських, Венеціанських, Ілірійських і Грецьких,

об'єднатися по давньому з Церквою Римською Католицькою, сиріч древньою

Апостольською, з котрою наша релігія і була впродовж багатьох віків у повному єднанні та

згоді, але відірвана наклепом зухвалого Константинопольського Патріарха Фотія без

слушних причин, але через його марнославство, і за те видимі суть кари Божі на Греків та

Церкву їхню. Через те закликаємо вас усіх, отців Церкви Руської, улюблену братію нашу во

Христі, і вас, чада духовні, православних мирян, приєднатися до нашого єдиномислія і

приложитися до Церкви давньої нашої Вселенської Римської, де всі Апостоли і

найверховніший з них Петро Святий живіт свій за неї положили, а переємець його Святіший

Папа" нині зі славою володіє, його же шанують всі царі і володарі земні і вседушно йому

раболіпствують, і його ж Святіше благословіння і на вас, православні Християни, буде і

буде!» По оголошенні в усіх селах і парафіях сього послання були припечатані до кожної

церкви особливі Епістоли, що сповіщали про тую зміну і умовляли народ коритися владі, яка

Божим розсудом і милістю так чинить на їхню користь, душевну і тілесну; непокірливі

злочинці загрожені були анафемою та відлученням від Церкви. Між тим як Духовенство

замінювало церковні антимінси і требники та вигадувало формули на прославлення та

пошанування свого Папи, війська Польські, діставши наказ допомагати Духовенству при

запровадженні ним Унії, виконували те ретельно і, бувши розставлені при всіх

найпошанованіших церквах, а паче по містах та містечках, з голими шаблями змушували

 27

народ клякати в церкві і бити себе в груди по-римському, а при читанні Символу Віри

додавати відоме речення про Святого Духа. При тому возносилися були шаблі над головами

народу з погрозами рубати тих, хто не кориться їхньому наказові. Та сія вся начало лише

болізнем бі.

Чини і Козаки Малоросійські, яких не допускали були до головного міста їхнього

Черкасу, зайнятого гарнізоном Коронного Гетьмана Польського, зібрались в місті Чигирині і,

по достатніх і предостатніх нарадах, ухвалили одноголосно, на підставі стародавніх прав

їхніх та привілеїв, Королями і договірними пактами затверджених, вибрати Гетьмана з

правом і привілеєм попередніх Гетьманів. І за тою ухвалою року1596-го обрали Гетьманом

Генерального Осавула, Павла Наливайка, і від нього зі всіма чинами і військом через

депутата і посланця свого полковника Лободу послано до Короля Жикгимунта Третього

прохання такого змісту: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством

Литовським, а згодом— і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм

раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо

Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та

привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих

договорів та пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим

Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час

коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства.

Сей народ в потребах і підмогах спільних об'єднаної нації ознаменував себе всілякою

допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство Руське прославило Польщу і

здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні Держави

Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів Руських і їх посполитого

рушення? Зазирни, найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай

старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів Руських за славу і

цільність спільної нації Польської і які тисячі і тьми воїнів Руських упали вістрям меча на

ратних полях за інтереси її. Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов,

розірвав тую священну єдність народів на пагубу обопільну. Вельможі Польські, сії магнати

правління, заздрячи правам нашим, потом і кров'ю здобутим, і навчені Духовенством, що

завше втручається у справи мирські, до них не належні, підвели Найяснішого Короля,

нашого Пана і отця милостивого, позбавити нас вибору Гетьмана на місце покійного

Косинського, недавно страченого найбільш неправедним, ганебним і варварським чином, а

народ збентежили зухвалим наверненням його до Унії! При таких од магнатства і

Духовенства сподіяних нам і народові утисках і фрасунках однак ми не вчинили нічого

такого ворожого, що закон переступає; але, вибравши собі Гетьмана згідно з правами та

привілеями нашими, віддаємо його і самих себе наймилостивішій опіці Найяснішого Короля

і отця нашого і просимо найпокірливіше Монаршого респекту та потвердження прав наших і

вибору; а ми завше готові єсьми проливати кров нашу за честь і славу Вашої Величності і

всієї нації!»

Виряджений з тим проханням полковник Лобода мав у Короля приватну аудієнцію, і на

ній Король, дивуючись вчинкам свого міністерства, не відписав, одначе, нічого до Гетьмана і

Війська Малоросійського, а сказав Лободі, що він при першому Сеймі буде старатися

знищити затії Міністрів і Духовенства, а до того часу велів Гетьманові і війську вести себе

мирно і злагідно з військами і чинами Польськими.

Гетьман Наливайко повисилав до всіх міст і повітів чиновників і товариство, а до

найзначніших вислав самого Полковника Лободу з універсалом, де повідомлялося про його

обрання згідно з правами і привілеями вітчизняними і про вступ свій у правління за дозволом

Королівським, радячи і наказуючи при тому чинам, війську і народові не чинити нічого

ворожого супроти війська Польського, що консистує по містах та селах, а очікувати про

виведення, того наказу од верховної влади; стосовно ж Унії кожному поводити себе

спокійно, свою совість слухаючи. Коронного Польського Гетьмана сповістив також

 28

Наливайко про його правління згідно волі Королівської. Та скоро за цим приходили до

Гетьмана вісті з міст і повітів, що послані ним урядники і товариство зганьблені і вигнані, а

багато побито Поляками і що війська Польські збираються до Черкас і до Білої Церкви при

повній зброї. Тому Гетьман Наливайко примушений був збирати і свої війська до Чигирина і

став обозом над річкою Тясмином, де, укріпивши стан свій окопами та артилерією, очікував

почину від Поляків. Вони невдовзі з'явилися у числі величенному під проводом Коронного

Гетьмана Жолкєвського. Наливайко сперту виставив супроти них на підвищеному місці три

білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом або девізом:

«Мир Християнству, а на призвідця— Бог і Його хрест». Поляки ж супроти знамен, що до

миру кликали, виставили на шибениці трьох Малоросійських урядників: Богуна, Войновича і

Сутигу, Гетьманом у місто висланих, з написом: «Кара бунтівникам!» Після такої з'яви

почалася від Поляків атака на табір Козацький. Наливайко заздалегідь влаштував у

потайному місці за табором сильну засідку з добірного війська, поставленого фалангою, і

коли розпочалася обопільна з гармат і мушкетів жорстока стрілянина і утворилося кружіння

диму, він вивів свою фалангу із засідки і вдарив нагло по самому центру армії Польської; а в

той самий час рушили Козаки вперед із табору і, поставивши Поляків між двох огнів,

змішали їх і вчинили лиху їм поразку. Вбивство і січа тривало понад сім годин. Козаки,

маючи перед очима безчесно замордованих і повішених своїх собратів, так ожорсточились і

розлютилися проти Поляків, що і чути не хотіли про згоду або пардон. Поранених і

повалених на землю вдруге добивали, тих, хто кидався в річку, і потопаючих витягували

арканами і різали; словом кажучи, врятувалися втечею лише ті, котрі мали найпрудкіших

коней, а решта впали на місці і поодинці по степу. При розборі і похованню тіл пораховано, а

по-козацьки накарбовано, мертвих Поляків17 330 чоловік. Мерців тих було наволочено

великими ярусами навколо шибениці, де товариство висіло, і там зарито; а повішеників

урочисто знято, везено і поховано в церкві Соборній Чигиринській Преображення

Господнього з написом на гробах про безневинне їх страждання за батьківщину і віру

Православну.

Гетьман Наливайко по першій з Поляками битві, так щасливо завершеній, розподілив

війська свої надвоє: одну частину під командою Полковника Лободи послав у міста

Задніпровські та Задесенські з наказом виганяти звідтіля Поляків і Духовенство, заражене

Унією; а сам з другою частиною війська пішов тим боком, що проміж рік Дніпра і Дністра.

Проходячи обидві частини військ у свої призначення, мали чимало боїв з Поляками, які

збиралися з міст та сіл Малоросійських і які знову приходили од них на підпомогу з Польщі,

і завжди їх ущент розбивали і розганяли, дістаючи в здобич обози їхні і зброю. І в такий

спосіб очищаючи Гетьман Малоросію від Поляків та Унії, змушений був два міста свої,

Могилів над Дністром та Слуцьк над Случчю, замкнуті з сильними гарнізонами Польськими

і багатьма уніатами, що робили сильні вилазки, здобувати штурмом, при чому обидва ті

міста спалено і зруйновано дощенту, а Поляки вибиті до останнього. І всі ції походи, битви і

штурми сталися за три з половиною місяці. Нарешті, зійшовшись Гетьман з Полковником

Лободою над річкою Сулою, напали там на обоз з військами двох Гетьманів, Коронного і

Литовського, укріплений шанцями і палісадами, оточили його і чотири дні штурмували, і

вже частину укріплень були здобули, але прибулі тоді ж з Варшави посланці Королівські

зробили всьому кінець. Король писав до всіх трьох Гетьманів, щоб січу і ворожнечу зони

негайно припинили і на вічний мир та затвердження прав та привілеїв Руських підписали в

особі обох військ трактат і присягою його ствердили; а він, Король, з всіма чинами і Сеймом,

дарувавши війську і народові Руському повну амністію, забувши навіки все минуле,

підтвердили вже пакти їхні і привілеї на вічні часи. Таким чином, перша війна з Поляками

скінчилася, трактат підписано і присягою з обох сторін стверджено. Війська, виязляючи

зовнішню приязнь і косо поглядаючи один на одного, розійшлися по домівках.

Гетьман Наливайко, розпустивши військо і повернувшись до Чигирина, дбав усіляко про

відновлення колишнього устрою і ладу по містах і повітах, війною зруйнованих, про

 29

очищення церкви та духовенства, Унією заражених. Деякі з Духовенства щиро відстали від

тої зарази, а інщі вдавали з себе таких; але всі вона жалкували про загублену владу над

народом, від Поляків понад міру їм надану, бо понад уярмлених ними по п'ятнадцять домів з

парафіян, що ними вони володіли як невільниками, мусив би всілякий парафіянин

домовлятися з попами про плату їм за головні треби Християнські, які суть: Сорокоусти, та

Суботники по померлих, та вінчання молодих. В таких випадках бували задовгі і

переконливі прохання парафіян перед попами, і звалося те єднати попа, і попи, обраховуючи

достаток прохача, вимагали якмога більшої плати, а сії про зменшення її благали з

доземними поклонами, а часто й зі сльозами.

Ось з того і вийшла відома приповідка народна: «Женитися не страшно, а страшно

єднати попа». Сей мерзенний звичай, що з тих пір закрався, триває, на нещастя, і донині, і

попи, понад встановлені їм прибутки, чинять свої безсоромні вимагання і митництва, як і

колись, і вимагають навіть за треби Християнські, себто: Сорокоусти, Суботники тощо на

свій розсуд, і ніхто про те не прорече і не возопієт.

Між тим року1597-го настав час посилати до Варшави Депутатів на Сейм валний, або

головний; а їх завжди посилали чотирьох од воєводств, трьох від уряду Гетьманського та

війська, а п'ять— від міст найзначніших та поспільства. В числі військових депутатів випало

бути Полковнику Лободі, Судді Полковому Федору Мазепі і Сотнику Київському Якову

Кизимові. Вони зі всіма іншими Депутатами туди і виправлені. Та і сам Гетьман побажав з

ними їхати, не стільки задля Сейму, як заради принесення Королеві своєму найглибшої

пошани та покори, про яку він завше думав. По приїзді Гетьмана і Депутатів у Варшаву

першої ночі заарештовані вони на квартирах і повержені тоді ж у підземну в'язницю, а за два

дні без жодних допитів та присудів вивели Гетьмана і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на

майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри Христової, посадили живцем в мідного бика і

палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а


врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство

вигадано Римським Духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а

вчинили його таким ганебним чином вельможі Польські, котрі володіли разом з Примасом

усім Королівством; бо ж варто знати, що влада Королівська від року1572-го, себто від часу

першого виборного Короля Генріха Валезького, викликаного в Польщу із Франції і котрий

від свавільства Поляків знов до Франції повернувся, була дуже послаблена; а від другого

Короля, Сигізмунда, котрий посвятив себе з малолітства в сан духовний і з кляштору на

Короля був закликаний, і зовсім влада тая занепала, а присвоїли її собі вельможі, або

магнати, Королівства і Духовенство Римське, яке тримало Короля лише за проформи. Самі

сейми народні не що інше були, як витвори магнатів та Духовенства, підібрані ними і їхніми

партіями з так званої убогої, або чиншової, шляхти і факторів їхніх міських, котрі впродовж

всіх сеймів одягалися та утримувалися коштом вельмож і кляшторів. Історики Польські

Вагнер та інші скільки не збільшували провин Козацьких і скільки не покривали

самовладних зазіхань вельмож і Духовенства Римського на Землю Руську, пишуть, одначе,

що«місія Духовенства Римського, що задумало провести в Руській релігії реформу для

об'єднання зі своєю, занадто поспішила здійснити її так нагло і так відважно в народі

грубому і завжди войовничому; а Міністерство урядове, прагнучи староства та маєтків

урядників Руських, і того більше помилок допустилося. Воно, давши амністію першому

ватажкові Козацькому Наливайкові та його спільникам в урочистих з ними трактатах,

присягали стверджених, а Духовенством неправно розгрішених, нарешті, забравши

фортельно на Сеймі національному, всіма народами за святість шанованому, згубило їх

найбільш варварським чином всупроти честі, совісті і всіх прав народних і, замість того, щоб

лікувати недугу народну, ще більше її язви роз'ятрило».

Після знищення Гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством, вийшов від Сейму,

або від вельмож, які ним керували, такий же варварський вирок і на весь народ Руський. В

ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство,

 30

переслідування та всілякі гоніння. Наслідком цього Неронівського вироку було відлучення

назавше Депутатів Руських од Сейму національного, а всього Лицарства— од виборів та

посад урядових та судових, відібрання староств, сіл та інших рангових маєтків од усіх

чиновників і урядників Руських і самих вигублення. Лицарство Руське названо Хлопами, а

народ, котрий відкидав Унію, Схизматиками. До всіх урядових і судових установ

Малоросійських наслані Поляки з численними штатами, міс, та зайняті Польськими

гарнізонами, а інші поселення— їхніми ж таки військами, їм дано владу все теє чинити

народові Руському, чого самі бажають і вигадають, і вони виконували наказ той з

надлишком, і що лише здумати може свавільне, пихате і п'яне людство, вчиняли теє над

нещасним народом Руським без жодної гризоти. Грабежі, ґвалтування жінок і навіть дітей,

побої, тортури і вбивства перевершили міру щонайтемніших варварів. Вони, вважаючи і

називаючи народ невільниками, або ясиром Польським, всі його добра визнавали за свої.

Тих, хто збирався разом в кількоро людей для звичайних господарських робіт або свят,

негайно з побоями розганяли, і про розмови їхні тортурами вивідували, забороняючи

назавжди збиратися і розмовляти між собою. Церкви Руські силою, або ґвалтом, навертали

на Унію. Духовенство Римське, котре роз'їжджало з тріумфом Малою Росією для нагляду та

силування до Уніатства, возили були од церкви до церкви люди, запряжені в їхні довгі вози

по дванадцятеро і більше людей цугом. На прислуги сему духовенству вибирали Поляки

найгарніших дівчат Руських. Церкви не згодних на Унію парафіян віддано жидам в аренду і

визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п'яти талярів, а за хрещення

немовлят та похорон— від одного до чотирьох золотих. Жиди, яко непримиренні вороги

християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне

для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до

корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до Жида, торгуватися з ним і, по

важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а Жид при тому, насміявшись

досхочу з Богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи

його поганським, або, по-їхньому, Гойським, наказував титареві повертати йому ключі під

присягою, що нічого про запас не відправлено.

Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще

прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на

військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести

позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу

свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників

Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось

спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство,

єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов'язками,

відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні

назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими

Поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно Руської назви, яких у

Поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький,

Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чаплини

назвався Чаплинський, із Ходуна— Ходинський, із Бурки— Бурковський і так далі.

Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади їхні повернено, а

рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством. У подяку за

те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи

їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб

знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися із реєстрових

Козаків, в чому вони і досягли свого. Полки тії, зазнавши в останній війні чималих втрат, не

були доповнені іншими; від скарбу та осель Козацьких заборонено чинити всіляку в полки

підмогу. Чільні керівники військові, перевернувшись в Поляків, зробили в полках великі

вакансії. Дисципліна військова і весь порядок опущені, і Козаки реєстрові стали якимось

 31

плазуном без пастирів і вождів. Самі курені Козацькі, що були ближче до кордонів

Польських, то від переслідувань, то від улещувань Польських, наслідуючи знатну Шляхту

свою, обернулися на Поляків і їхню віру і склали відомі й донині околиці Шляхетські.

Незаможні реєстрові Козаки, а особливо неодружені та мало прив'язані до своїх осель, а з

ними і всі майже охочекомонні, перейшли на Січ Запорозьку і тим її значно побільшили і

підсилили, зробивши з тих пір, сказати б, збірним місцем для всіх Козаків, у вітчизні гнаних;

а навпаки, найзначніші Запорозькі Козаки перейшли в полки Малоросійські і стали в них

чиновниками, але без дисципліни та регули, від чого в тих полках видима утворилась зміна.

В ту лиху для Малоросії пору, коли все в ній дихало злобою, помстою і розпукою,

народилося нове зло, начеб самим пеклом влаштоване на погубу людську. Року1604-го

якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався

Московським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих

літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював.

Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич,

який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце

його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі

вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий

себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп'єв. Але, не дивлячись на

такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою

Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто називав себе Царевичем

тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля

Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши

претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим

запеклу ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили

Польські супроти сил Московських на користь Самозванця. А театром видовища того

визначена долею Північна Малоросія. Війська Московські, очолювані численними

Воєводами, Боярами, Думними Дяками і багатьма Окольничими і Стольниками різних

ступенів, увійшли перші в Малоросію і, перейшовши в ній прикордонне місто Сєвськ,

переправились через річку Десну біля міста Сіверського Новгорода, а поминувши його,

розташувались табором на горах Новгородських, по дорозі Чернігівській. Громадяни

Новгородські і всі повіту тамтешнього мешканці од часів Єпископа їхнього Мжайського і

Протопопа Пашинського, зганьблених за благочестя на соборі Брестському, ненависники

Уніатства та його творців, були знов покривджені Поляками відбиранням у них двох

монастирів, проти замку мужеського Успенського і на Ярославлі горі дівочого

Покровського, з котрих перший обернений на Базиліанський кляштор, а другий перероблено

на кляштор Домініканський. А тому не мали вони жодної прихильності до Поляків та їхніх

інтересів. Навпаки, вроджена прихильність до єдиновірців і однородців робила їх завжди

приязними до народу Руського, або Московського. І тому в переході їхніх військ не лише не

виявили до них нічого ворожого, але і в потребах дорожніх одверто їм пособляли; розкривши

сею необережністю ворожнечу свою до Поляків. Війська Польські, які були оточили

самозванця Отреп'єва, йшли від Чернігова під проводом Коронного Гетьмана Калиновського

і Полковника Сіверського Івана Заруцького, визначеного від Короля над військами

Малоросійськими Наказним Гетьманом. Вони, наближаючись до Новгорода-Сіверського,

розташували табір свій при Солоному озері, у верхів'ї розлогих і глибоких ровів, зарослих

лісом, котрі колись наповнювались водою і оточували Новгород. Правий з них звався

Ладійною пристанню, за ладіями, що туди запливали, коли в ріці Десні вода була повище, а

лівий звався Ярославським потоком, або ручаєм, з-за течії його побіля Ярославової гори. З

перших днів відбувалися від обох армій лише спроби і шармІцери поміж обома таборами;

нарешті відкрилася генеральна баталія з Польського боку. Користуючись означеними

ровами, була введена в них уночі Малоросійська піхота, і на світанку вдарили Поляки з

трьох сторін на табір Московський. По довготривалій битві вдерлися в нього Поляки і

 32

вчинили велике з обох сторін убивство; нарешті вибили Московські війська з їхнього табору,

заволоділи ним і гнали тії війська до схилу гір, в ріку Десну. Тут вони розділились надвоє:

одна частина, користуючись байраками та хащами, пішла вгору рікою до містечка Грем'яча і

переправилась там через Десну, а друга частина увалилась в Новгород і зачинила позаду себе

міську браму. Поляки в погоні за Московськими військами приступили до міста і почали

його облягати; а Малоросійські війська з Полковником Заруцьким, відступивши до

монастиря Преображенського, послали до Міського Голови Березовського і до всіх громадян

своїх чиновників, умовляючи їх оголосити утеклих у місто Московців військовополоненими

і браму відчинити. Та поміж тою такою наглою пригодою міщани, через нерозважливість або

не бувши в спромозі, випустили Московців нижньою брамою до ріки і дали спосіб

переправитись через ріку. Поляки ж, виломивши міську браму, вдерлися в місто і, шукаючи

Московців, нищили всіх зустрічних; а вивідавши, що Московці випущені з міста, обернули

весь шал свій на городян. Убивство над ними учинено всезагальне, незважаючи ні на стать,

ні на вік, мордували всіх без пощади. Нещасні тії городяни, бувши неозброєними і без

жодного спротиву, тільки що хрестилися та молилися Богу та своїм убивцям; але тії без

гризоти заколювали жертви свої в лютому шаленстві; жінки та дівчата погвалтовані були

перебиті; немовлята після забитих матерів повзали вулицями— ті були знесені на списах, а

решту хапали за ноги і розбивали головами об стіни; словом сказати, кров людська лилась

скрізь потоками, а трупи валялись купами. Дехто з молодих міщан втік було до замку,

котрий вважався неприступним, яко на високій горі укріплений і великими самородними

ровами оточений. Але як він був не в оборонному стані і зі слабим гарнізоном, то Поляки,

ввійшовши у нього без спротиву, вибили в ньому всіх пробуваючих там людей до ноги і

нарешті, пограбувавши місто і церкви, запалили його з усіх кінців і обернули в попіл. Опісля

такої всезагальної погуби перебувало місто це в запустінні довгі літа, і народ околичний

їздив на торги свої звичайно до міста Путивля; від чого відомі побіля Новгорода дорога, гора

та перевіз мають назву Путивльських. Самозванець, сплюндрувавши Новгород, обернувся з

військами на місто Сєвськ, а звідтіль далі шляхом Московським; але, не доходячи до міста

Кром в Комарницькій волості, був оточений і розгромлений військами Московськими.

Війська Малоросійські з Командиром своїм Заруцьким, злостячись на Поляків за

Новгородське побоїще, їм допомагали слабо, , а лише врятували Самозванця і привезли його

до міста Батурина, де він знову озброївся, і як згодом грали вони ролі свої із Заруцьким,

історія їх описує.

На продовження на Малоросію Польських утисків полки Малоросійські деякі погоджені

на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумівшись з Козаками Запорозькими, року

1598-го вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, і

він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в

титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також


Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким

військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, . котрі

були у послуху Коронних Гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які Поляки

при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки,

навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл

і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них

насильства Поляків. Тим часом Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські,

скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і

забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами

Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи, а друга з

самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до

того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом.

Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і

місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його

 33

передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили

всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію

закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі.

Поляки, йдучи супроти Гетьмана Сагайдачного, а більше для сіяння ворожнечі та

міжусобиць у військах Малоросійських, вибрали з прихильними до них полками Гетьманом

із Сотників Дем'яна Кушку, і він, задумавши прославити себе воєнними успіхами І заслужити

загальну тим повагу, вирушив з військами своїми на Бессарабію для звільнення полонених

Християн, тамошніми Татарами на границях Поділля забраних; але, наблизившись до міста

Акермана, був атакований Турками і Татарами, ними взятий в полон і знищений. На місце

сього Кушки Поляки із послушними їм полками з тою самою метою, тобто на шкоду

Сагайдачному, вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але

Сагайдачний, спіймавши його в роз'їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду

військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і

розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до

Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на

Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію.

Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська Малоросійські і мавши

вказівку від Короля ЖигимонтаIII, вирушив разом з військами Польськими супроти Турок і,

зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими

військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах,

закритих чагарниками. Турки, звичайним Азіатським запалом, гнали легкі війська в повному

розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед

ними звичайне коло маяком і завели Турків в середину вилаштуваних військ Польських і

Малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні

залпи артилерією та мушкетами, повергли Турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з

боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямі то в той, то

в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю

свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж

дістали її. Звитяжцям дісталась в здобич вся артилерія Турецька, увесь їхній обоз із запасами

і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців же їхніх при похованні нараховано9715

людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро Пашів різних ступенів і

сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад

тисячу.

Гетьман, відправивши всіх бранців і всю зайвину з амуніцією та запасами до Кам'янця-Подільського для перепровадження в подальші звідтіль призначення, продовжував похід свій

поміж Молдавією та Валахією, переслідуючи Турків, котрих зустрівши декілька загонів і

корпусів на поході, розбив їх і змусив до втечі з великими втратами. Нарешті наблизився до

головної армії Турецької, розташованої біля міста Галаца під командою Сераскіра Паші

Силістрійського Топал-Селіма. Гетьман, оглянувши її положення і укріпивши табір свій

окопами та артилерією, очікував на себе Турецького нападу. Та, запримітивши, що рікою

Дунаєм прибуває на суднах свіжа в Турецьку армію підмога, вирішив сам атакувати Турків. І

одного ранку на світанні вирушив із табору свого, вишикував піхоту свою двома фалангами

і, прикривши її кіннотою, повів на табір Турецький, який одним фасом і тилом упирався в

ріку і будівлі форштату. Перший постріл Турецької артилерії спрямований був на кінноту

Гетьманську, котра і зазнала від нього чималої в конях утрати. Та скоро за пострілом раптом

кіннота пішла в сторони, а піхота однією фалангою спустилась до ріки і, обійшовши при

самій воді флангову батарею Турецьку, не давши їй знову зарядити гармати, ввірвалася в

табір Турецький та в форштат міський і, зробивши постріл з мушкетів, зачала орудувати

списами; а друга фаланга з усім шалом, кидаючись повзком на шанці Турецькі і стріляючи з

мушкетів на Турків, що боронили шанцї, ринула на них зі списами. Кіннота тим часом

чинила тиск свій з других сторін табору Турецького, розпорошуючи сили їхні на всі боки, і

 34

по довгій убивчій битві Турки нарешті були переможені і повтікали в місто. Вони,

обстрілявшись мушкетами і пістолями, не могли їх скоро знову набивати; а Козаки завжди

вражали їх списами, супроти яких шаблями та кинджалами боронитися майже неможливо чи

оборона сія дуже супроти списів є слабою. Погоня за Турками була лише до ріки та замку, а

далі вчиняти її заборонено було Козакам, і вони запопали собі як здобич весь табір

Турецький з численною артилерією, запасами і багатствами. Нарешті підвезена була важка

артилерія до замку і почато з оної стрілянину. Але Турки втекли за Дунай, полишивши місто

з самими мешканцями, котрим, яко Християнам, жодного зла не заподіяно. Гетьман,

залишаючи Галац, скерував похід свій на Бессарабію. Але підоспілий до нього гінець із

Варшави привіз від Короля наказ, аби він вертався з військами в свої границі, а Турків

полишив у спокої, тому що від їхнього Уряду укладено перемир'я і вони згоджуються на

вічний мир. Гетьман, наближаючись до своїх кордонів, відпустив від себе війська Польські і,

ведучи похід в Малоросію, зустрів над Бугом іншого гінця, з Січі Запорозької висланого,

через якого повідомляє його Кошовий Дурдило, що Кримські Татари, користаючись з

заграничної відсутності Гетьмана і військ Малоросійських, пройшли своїми таборами за ріку

Самару на грабунок у східну Малоросію. Гетьман, полишивши піхоту свою прямувати

звичайним маршем до своїх осель, з кіннотою поспішив форсованим маршем до Дніпра, а

переправившись через нього, зачаївся в лугах Дніпровських над гирлом Кінських Вод і часто

посилав до ріки Самари роз'їзди для розвідування повороту з Малоросії Татар. Через

декілька днів прибігли до нього, засапавшись, роз'їжджі Козаки і сповістили, що Татари з

превеликим ясиром і силою-силенною всілякої худоби переправляються через Самару і над

нею стануть на ночівлю. Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари,

напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл

з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар

обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки,

проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці

обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв'язували одне одного і взялися також до

Татар з найлютішою ожорсточенІстю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були

для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином

винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим

про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як

здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з

неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до

своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі

славою багатою.

Гетьман Сагайдачний опісля означених походів ніяких Інших сам не розпочинав, а при

звичайних і повсякчасних майже тривогах і набігах прикордонних виряджав Наказного

Гетьмана свойого Петра Жицького і Старшин Генеральних і Полковників з корпусами і

командами, залежно від потреби і потуги супротивної. І, бувши сам спокійним правителем

Гетьманства, полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято

Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново

їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж

Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві

заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили

стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя

на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах. І поживши Сагайдачний в повній

славі великого і шанованого Гетьмана Малоросійського понад двадцять літ, помер у Києві

року1622-го і похований у церкві того створеного ним Братського монастиря, якого

вважався він головним Ктитором.

Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити

в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола. А що

 35

найшанованіше Малоросійське Шляхетство обернулося до них в Католицтво і зостався в

Руській релігії з народу самий середній і нижчий стан, то дали вони новий титул Уніатству,

назвавши його«хлопська вяра». По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в

народі і політику на розлад військ Малоросійських; тому ж і підкорили війська реєстрові

Коронному та Литовському Гетьманам, вибір же в Малоросійські Гетьмани гостро

заборонили, а рангові Гетьманські маєтки розібрали та поділили поміж собою магнати

Польські. На народ, окрім звичайних податків, подимних та поземельних, накладено ще

індукту та евекту, себто мито з купівлі та продажу всіх харчових припасів і з усіх інших

речей та тварин, що йдуть на продаж та купівлю; і всі ті побори були загальні, з усіх жителів

Малоросійських стягувані. А для тих, хто дотримувався православ'я або Грецької релігії,

особлива була, понад те все визначена подать, подібна до данини Апокаліптичної, у дні

Антихристові описувана; і задля того напередодні свята Воскресення Христового по всіх

містах і торжищах продавані мирянам звичайні на паску хліби були під стражею урядників

Польських. Уніат, котрий купував паску, мусив мати на грудях клапоть з написом«Уніат»,

такий купує її вільно, а хто напису того на грудях не має, платить данину по тинжі і по

половині її від хліба, залежно від розміру та ціни тих хлібів. По найзначніших містах і

торговицях віддано збір той пасочний також в оренду або на відкуп Жидам, котрі, стягаючи

данину сію нещадно, визначали й число пасок, якому господареві скільки за числом родини

мати належить, і згодом силою їх накидали, а в тих господарів, які самі пекли паскові хліби,

додивлялись жиди і цінували при Церквах на їх посвяченні, позначаючи всі хлібини, які

базарні, так і в домах печені, крейдою та вуглем, щоб вони данини не уникнули. І так чинячи

Жидівство над Християнами у їхній власній землі наругу, само тим часом відправляло паски

свої вільно і проклинало Християн і віру їхню в синагогах своїх, на Руській землі

влаштованих, безборонно; а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання

Жидам робили.

Султан Турецький Осман Другий, довідавшись про поновлену у Поляків з Козаками

давню ворожнечу і сподіваючись, що Козаки слабо ворогам своїм допомагати будуть,

повелів військам Турецьким нападати на границі Польські, осівши сам у місті Бухаресті. З

боку Поляків виряджений був проти Турок Гетьман Коронний Станіслав Жолкєвський з

військами Польськими, при котрих було і Малоросійських шість полків тисячних з Осавулом

Генеральним Потребичем, а решту розташовано з боку Криму для утримування Татар од їх

набігів. Король Польський Сигізмунд перебував поблизу своєї армії на Волині. Війська

Польські зійшлися з Турецькими в урочищі на Цецорі і дали бій з упертим натиском з обох

сторін. Він тривав понад п'ять годин з перемінним щастям і нарешті завершився перемогою

над Поляками, яких було розбито і розсіяно. Козаки Малоросійські, бувши при тому поміж

двома ворогами, тайними і явними, робили, звичайно, як на панщині або як невільники

працюють. Але коли прийшло діло до поразки і замішання Польського, тут вони як слід себе

показали, вчинивши відступ безстрашний і в порядку з сильною своєю батавою, котрою

багатьох порятували і Поляків, що причаїлися за їхніми лавами. Серед численних побитих і

полонених військ Польських і Козацьких вбито там ї Сотника Черкаського Полку Михайла

Хмельницького, а сина його, молодого Зіновія Хмельницького, взято в полон і відправлено з

іншими до Туреччини.

Хмельницький той є нащадком Венжика Хмельницького, раніше бувшого Гетьмана

Малоросійського; він, рахуючись у боярах, або ранговій Шляхті Малоросійській, мав у

вічистому володінні своєму містечко Суботів з хуторами та значними вгіддями, а в ньому

муровану церкву і монастир, предками його і ним споруджені. У службі військовій мав він

чин Сотника в реєстровому Черкаському полку; але за характером, підсилюваним добрим

достатком, значив вельможу краю тутешнього. Пошлюблена з ним була донька Гетьмана

Богдана Анастасія, і від того шлюбу народжений син Зіновій Хмельницький дістав при

хрещенні його друге ім'я, дідівське з матірнього боку, Богдан, дане йому звичаєм Римських


Католиків од хрещеного батька його Князя Сангушка. Сей Зіновій Хмельницький, яко

 36

єдиний син у батька свойого, вихований ним у Варшаві піклуванням прямобатьківським і на

коштах вельможних. Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом

найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали

турботи батьківські та вчительські. Окрім Інших його знань, особливо вправний він був у

найперших Європейських мовах, а особливо в Латинській та Грецькій, за що вельми любили

його та шанували Римське Духовенство і Польські Вельможі; та й сам Король Сигізмунд

особисто його знав і завше вирізняв з-поміж ровесників. А тому, коли Зіновій, бувши

волонтером при батькові своєму у битві Цецорській, полонений був Турками і ними

проданий з Царгорода до Криму тамошньому мурзі на ім'я Ярис, то Король, викупивши його

з Криму своїм коштом, зоставив його при ділі у своєму Кабінеті і в рангах своєї гвардії. Він

року1629-го, бувши з військами Королівськими в поході супроти Волохів і Угорців, полонив

командою своєю двох Князів Волоських Кантемирів і представив їх Королеві.

Зіновій, перебуваючи при Королі, відвідав одного разу вітчизну свою Малоросію і,

дізнавшись тут, що Польський уряд за розпорядженням Чаплинського, намісника

Гетьманського чи інакше дозорця Чигиринського, за планами і розводами інженерів

Французьких року1638-го побудував зумисне сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою

Дніпром, між земель Малоросійських і Запорозьких споруджену з політичним розмислом,

щоб перешкодити чинити сполученню між тих єдинокровних народів, а особливо їхніх

військ, одне одному помічних, забажав оглянути Зіновій будову її і, бувши на тому місці,

запитаний був Чаплинським мовою латинською, чи підтвердить він думку всіх знавців, що

твердиня сія є неприступною? На теє відповів Хмельницький з лагідністю тою ж

Латинською мовою, «що він ще не чув і ніде не читав, щоб створене руками людськими не

могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний».

Чаплинський, вважаючи вислів цей за слово бунтівниче або задум якийсь значний, відразу ж

арештував Хмельницького і відіслав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського

Ганна, звільнивши потаємно Хмельницького з-під стражі, дала можливість виїхати йому і

повернутись до Варшави, де він скаржився на Чаплинського Королеві і був задоволений тим,

що Чаплинському в покару за свавільний і образливий вчинок над гвардійським офіцером

відтято було одного вуса. Примножені від Поляків різноманітні Малоросіянам податки,

утиски і всілякого роду насильства подвигнули року1623-го Костянтина Івановича Князя

Острозького, Воєводу Київського подати найпереконливіші скарги Королеві і Сенатові про

гіркий стан народу Руського, доведеного до межі урядниками і військами Польськими, які

правили Малоросією, і що міра свавільства їхнього і безчинства переходить усіляку

терпеливість. Сими скаргами вельми клопотався Владислав, Королевич Польський, що не

раз командував військами Малоросійськими і поважав відмінні заслуги їхні військові при

походах на ЛІвонців і в Померанію та Гданськ на користь союзної Швеції і вельми корисні

всьому Королівству Польському, яке так бідно за них їм виплачувало. Друг Владиславів,

Густав Адольф, Король Шведський, також вступався за сеє діло, подаючи Королеві і

Сенатові через Міністра свого з резиденцією у Варшаві, «що заходи і подвиги обох союзних

Королівств, Польського і Шведського, на користь обопільну завжди вдосконалені були

постійною відвагою і мужністю військ Руських, що становили центр армії Польської; а

безприкладне послушенство їхнє начальству і терпеливість в нуждах і тяготах військових

завжди його дивували й захоплювали, яко самовидця і співучасника тих їхніх подвигів; а

тому він, бувши перед ними вельми заборгований, ніколи спокійно дивитись не може на

учинювані військові тому і народові, з нього створеному, нелюдські насильства та

варварства од свавілля розбещених Поляків, котрі вельми зле коряться своїм урядам і майже

до безначалія дійшовших; і що правління Польське, яке допустило війська свої і Шляхту до

анархії, а володарів і вельмож довело до деспотизму необмеженого, що права приватні і

загальнонародні завше зневажає, сумнівне є в утриманні союзів, з дружніми Державами

укладених і самим надійним правлінням забезпечених».

 37

На такі важливі подання та скарги уряд Польський, обнадіявши народ Руський і патріотів

його своєю увагою та скорою допомогою, виконав усе те звичайно по-польськи, тобто до

першого Сейму, що минув у бенкетах та самопохвальбах; і Козаки Малоросійські,

об'єднавшись із Запорозькими, року1624-го змушені були обрати собі Гетьманом

Полковника Корсунського Тараса Трясила, який не вживав згодом сеї назви, і з ним підняти

зброю супроти Поляків оборонну. І за тою системою, не роблячи вони над Поляками жодних

пошуків, зібрались до міста Переяслава і, розташувавши табір свій поміж ріками Трубежем

та Альтою, очікували почину Польського. Поляки стягались зі всієї Малоросії, а почасти й із

Польщі і, зібравшись великою потугою під командою Коронного Гетьмана Конєцпольського,

розпочали атаку на табір Козацький, укріплений обозом та артилерією з окопами. Напад

повторювано і завжди відбивано було декілька днів з великою втратою Польською. Нарешті

Козаки, діждавшись Польського свята, Папським тілом званого, що вони його святкують зі

стріляниною та бенкетами, вислали тієї ночі повзком значну частину піхоти в одну

найближчу балку і на світанку вдарили з двох боків на табір Польський, вдерлися до нього і,

заскочивши багатьох Поляків напівголими, перекололи їх усіх; що їм противилися, знищили,

а решту перетопили в річці і розігнали, здобувши табір їхній з усіма запасами та артилерією.

Опісля сеї поразки Польської, названої Тарасовою ніччю, були Козаки розділені на

багато корпусів та партій і виряджені Тарасом для очищення сіл Малоросійських від Поляків

та Жидів, фаворитів їхніх; а собі взяв Тарас ділянку на роботу цю найпросторішу. Вся

помста Козацька впала тоді на тих невірних, їх вигублено цілими тисячами без всілякої

пощади, а лише примовляючи та приспівуючи аренді їхніх паскових і як вони над ними

знущались вугільними своїми мітками або значками. Уряд Польський, діставши вістку про

поразку своїх військ, і про вигнання Поляків з усієї Малоросії, і що Жиди, їхні прожектанти

та шпигуни, з талмудами своїми теж не були забуті і дістали за митництво належну помсту,

не розпочинав тоді нічого супроти Малоросії, лякаючись Короля Шведського, котрий,

вважаючи за образу, що подання його про Козаків Малоросійських так зле пошановано

Сеймом Польським, привів війська свої в рух на їхніх кордонах, являючи намір напасти на

Польщу. Поляки ж при тому остерігалися і Царства Московського, в котрому в пору

міжусобиць та заворушень тамошніх, що сталися од багатьох Самозванців і претендентів на

Царство теє, дістали собі місто Смоленськ з його повітами і всією потугою здобич ту

берегли. А Тарас, пробувши Гетьманом зі славою дев'ять літ, помер спокійно.

По смерті Тараса року1632-го вибрали Козаки Гетьманом з Полкових Обозних Семена

Перев'язку; та політика його, супроводжувана лукавою зрадою вітчизни, незабаром

позбавила його сеї гідності. Він, будучи вельми обдарований і улещений вельможами

Польськими, що привласнювали собі многі маєтності рангові Гетьманські та інших

урядників, прихилився на їхній бік і таємно підпомагав їм у їхніх заходах. І Поляки мало-помалу запровадили майже все те в Малоросію, що Тарасом-небіжчиком було очищено; а

задля підкріплення своїх робіт введено і війська Польські до чільних міст. Козаки,

зауваживши поведінку Гетьмана Перев'язки підозрілою і шкідливою, позбавили його

Гетьманства і віддали до суду військового; та він за допомогою жидка, крамаря Лейбовича,

котрий причарував начебто варту проданим від нього для сторожі тютюном, утік з-під варти

і затаївся в Польщі.

На місце скинутого Перев'язки року1633-го обрали від Козаків та чинів їхніх Гетьманом

Хорунжого Генерального Павлюгу. Та коли він, невдовзі після обрання, став збирати і

примножувати війська для підкріплення прав своїх І народних, то Коронний Гетьман

Конєцпольський з численними військами Польськими, напавши заздалегідь на Павлюгу і на

військо його під селом Кумайками, розбив їх і вигнав з табору, котрий дістався Полякам, яко

здобич; а Козаки з Гетьманом ішли оборонно пішки до містечка Боровиці, де, укріпившись у

замку, очікували підмоги од розсіяних військ своїх.

Та Гетьман Конєцпольський запропонував Козакам мир з підтвердженням колишніх прав

та привілеїв військових і всієї нації і з умовою прийняти в Гетьмани раніше вибраного

 38

Перев'язку, а Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку. Мир був

підписаний і присягами затверджений, але тривав він доти, поки Козаки були в фортеці; а як

скоро вийшли вони із замку і, розладнавшись, стали розходитися своїми дорогами, то

Поляки відразу явили звичайну свою підступність і, напавши на розладнаних Козаків,

багатьох із них посікли та перестріляли без оборони, а в інших пограбували всю їхню зброю

та пообтинали вуса та чуприни. Гетьмана ж Павлюгу, Обозного Гремича та Осавулів

Побідила, Летягу, Шкурая і Путила забрали під варту і, закувавши залізом, вирядили до

Варшави з повідомленням, що вони полонені під час бою. Уряд Польський без усіляких про

те досліджень і довідок повелів Гетьманові Павлюзі живцем зідрати з голови шкіру і набити

її гречаною половою, а Старшинам його повтинати цілком голови і їх разом з чучелом

Гетьманської голови відіслати на позорище до міст Малоросійських. За сим повелінням

виставлено було голови тії на палях у Ніжині, Батурині, Умані та Черкасах, а чучело

Гетьманське— в Чигирині; а згодом спалено всенародне під час ярмарків.

На місце замордованого Павлюги вибрано року1638-го Гетьманом Полковника

Ніжинського Стефана Остряницю, а до нього додано в Радники із старого заслуженого

товариства Леона Гуню, якого розсудливість у війську вельми шанована була. Коронний

Гетьман Лянцкоронський з військами своїми Польськими не переставав нападати на міста і

села Малоросійські і на війська, що їх боронили, і напади його супроводжувані були

грабунками, контрибуціями, вбивствами і всіляких гатунків безчинствами та насильствами.

Гетьманові Остряниці великого мистецтва потрібно було, аби зібрати свої війська, всюди

розпорошені і завжди переслідувані Поляками та їхніми шпигунами; нарешті зібрались вони

потайними шляхами і по ночах до міста Переяслава. І першим заходом їхнім було: очистити

од військ Польських Придніпровські міста, що лежали на обох берегах тії ріки, і поновити

безпечне сполучення жителів і військ обох боків. Успіх сприяв справі вельми вдало. Війська

Польські, при містах і всередині їх бувші, не сподіваючись ніяк заходів Козацьких з причин

нагнаного їм жаху останньою зрадою і лютістю, над Павлюгою та іншими старшинами

заподіяною, тішилися у повній безпеці, і тому вони всюди були розбиті, а ті, що вперто

захищалися, понищені до ноги. Амуніція їхня та артилерія дісталися Козакам, і вони,

зібравшись в одне місце, озброєні найліпшим чином, пішли шукати Гетьмана

Лянцкоронського, котрий з головним військом Польським зібрався та укріпився в таборі над

рікою Старицею. Гетьман Остряниця тут його застав і атакував своїм військом. І напад, і

відсіч були жорстокими і переважали всіляку уяву. Лянцкоронський відав, яка помста чигає

на нього від Козаків за злочин, його віроломством і зрадою заподіяний над Гетьманом їхнім

Павлюгою і Старшинами, і тому боронився до відчаю; а Козаки, маючи завше в пам'яті

недавно бачені ними на позорищі в містах відтяті голови своїх побратимів, злостилися на

Лянцкоронського та Поляків до заклятості і тому вели атаку свою з жорстокістю, схожою на

щось страховинне. Нарешті, зробивши залп зі всіх мушкетів та гармат і напустивши диму

майже непроглядного, пішли і поповзли на Польські укріплення з дивовижною відвагою і

відчайдушністю, а вломившись у них, ударили списами та шаблями зі сліпим розмахом.

Крик і стогін людський, тріскіт і брязкіт зброї нагадували грізну всеруйнуючу грозу. Поразка

Поляків була повсюдна і найзгубніша. Вони боронилися самими шаблями, не встигаючи

набивати мушкетів та пістолів, і задкували до ріки Стариці, а тут, падаючи у неї в нестямі,

перетопилися і захрясли цілими натовпами. Гетьман їхній Лянцкоронський з ліпшою, але

нечисленною кіннотою завчасно кинувся в річку і, перепливши її, пустився навтьоки не

озираючись і куди коні несли. Табір Польський, наповнений мерцями, дістався Козакам з

превеликою здобиччю, що складалася з артилерії і всілякого гатунку зброї та запасів. Козаки

по сій славній звитязі здіймали руки до небес і дякували за неї Бога, що обстав за невинних і

неправедно гнаних. Згодом, віддаючи належне людському, поховали тіла убІєнних; і

нарахували Польських мерців11 317, а своїх4 727 чоловік, а серед них і Радника Гуню.

Упоравшись з похоронами та користьми, погналися за Гетьманом Лянцкоронським і,

наздогнавши його в містечку Полонному в очікуванні допомоги з Польщі, тут заатакували

 39

його в замку, де він замкнувся. Він, не допустивши Козаків штурмувати замку, вислав

супроти них назустріч церковну процесію зі хрестами, корогвами та Духовенством Руським,

які, пропонуючи мир од Гетьмана і від всієї Польщі, молили і заклинали Богом Гетьмана

Остряницю і його військо, аби вони схилилися на мирні пропозиції. По довгій нараді і

вчинених з обох боків присягах зібралися до церкви вислані від обох Гетьманів чиновники і,

написавши тут трактат вічного миру та повної амністії, що віддавала забуттю все минуле,

підписали його з присягою на Євангелії про вічне зберігання написаних артикулів і всіх прав

і привілеїв Козацьких і загальнонародних. З тим і розійшлися війська додому.

Гетьман Остряниця, розіславши свої війська, частину по містах у гарнізони, а решту до

їхніх селищ, сам з Генеральною Старшиною і багатьма Полковниками і Сотниками заїхав до

міста Канева, аби принести вдячні Богові молитви в монастирі тамошньому. Поляки, що

вирізнялися завше в умовах та присягах непостійними та віроломними, дотримали трактату

свого, в Полонному підписаного, нарівні з усіма попередніми умовами і трактатами, що з


ними були у Козаків, тобто лише у віроломстві та презирстві; а Духовенство їхнє,

присвоївши собі незрозумілу владу на діла Божі та людські, визначило збереження присяги

поміж самими лише Католиками, а з іншими народами бувші у них присяги та умови завжди

їм розгрішало і відмітало, яко Схизматичні і Судові Божому не належні. За сими дивними

правилами, які підла підступність супроводжувала, звідавши Поляки через шпигунів своїх

Жидів про поїзд Гетьмана Остряниці зі штатом своїм без особливої варти в Канів, тут в

монастирі його оточили велелюдним натовпом військ своїх, які прийшли по ночах

байраками до самого монастиря Канівського, котрий стояв поза містом.

Гетьман не раніше спізнав про тую зраду, як уже монастир наповнений був військами

Польськими, і тому здався їм без спротиву. Вони, перев'язавши весь штат Гетьманський і

самого Гетьмана, всього тридцять сім чоловік, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву

тамошні, пограбувавши геть чисто, запалили звідусюди, а самі з ув'язненими нагло забрались

і прийшли до Польщі потаємними шляхами, боячись погоні і нападу з міст. Наближаючись

до Варшави, пошикували вони в'язнів своїх пішо, по два разом перев'язаних, і кожному з них

накинули на шию мотуз із зашморгом, за котрий вони ведені кіннотою по місту з тріумфом

та барабанним боєм, проповідуючи в народі, що Схизматики сії подолані в переможному

герці; а згодом замкнуто їх у підземельні в'язниці і кайдановано. Дружини багатьох

захоплених у неволю старшин, забравши з собою малолітніх дітей своїх, подалися до

Варшави, сподіваючись уласкавити і подвигнути на жалість знатність тамошню

зворушливим заступництвом дітей за батьків своїх. Та вони цим лише поживу

кровожерливим тиранам примножили І аж ніяк нічим їм не допомогли, і урядників тих по

декількох днях їхнього ув'язнення потягнено було на страту без жодних зізнань та розбирань.

Тая страта була ще першою в світі і в своєму роді і нечувана серед людей за лютістю своєю і

варварством, і нащадки навряд чи повірять такій події, бо жодному дикому і найлютішому

Японцеві не спаде на думку винахід її, а переведення його в дію настрахало б самих звірів та

чудищ.

Видовище теє відкривала процесія Римська з численними Ксьондзами їхніми, котрі

умовляли ведених на жертву Малоросіян, аби вони прийняли закон їхній на визволення своє

в чистцю; та тії, нічого їм не відповідаючи, молилися Богові за своєю вірою. Місце страти

наповнене було народом, військом та катами з їхніми причандаллями. Гетьман Остряниця,

Обозний Генеральний Сурмило і Полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і

їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони

повмирали; Полковники Гайдаревський, Бутрим, Запалій і Обозні Кизим та Сучевський

протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі; Осавули полкові Постилич,

Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і Сотники Чуприна, Околович,

Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалені

повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і

Загнибіда розтерзані залізними пазурями, до ведмежої лапи подібними. Старшини Ментяй,

 40

Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по

частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши першопочаткову страту, сповнювали

повітря зойками своїми і риданням, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним

тодішнім звірством, пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної, а сосками їхніми били

мужів, котрі були живими, по обличчях їхніх; дітей же, котрі залишились по матерях і котрі

блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних

ґратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.

Головні члени людські, відрубані у замордованої старшини Малоросійської, як от:

голови, руки і ноги розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При

всьому тому роз'їжджали війська Польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те

над Малоросіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства,

грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим,

декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними Малоросіянами,

кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей їхніх на очах батьків, заподіюючи

самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві Руські,

віддали їх в оренду Жидам, а утвар церковну, як от: потири, дискоси, ризи, стихарі та всі

інші речі розпродали і пропили тим же Жидам, котрі зі срібла церковного поробили собі

посуд та убрання, а ризи та стихарі перешили на спідниці Жидівкам; а тії тим перед

Християнами вихвалялись, виставляючи нагрудники та спідниці, на яких видні були знаки

нашитих хрестів, ними зірваних. Таким чином Малоросія доведена була Поляками до

останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи по

мішанню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен,

кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває? Всілякий з

утратою власності своєї шукав опіки то у попів Римських уніатських, то у ЖидІв, їхніх

однодумців, а своїх присяжних недругів, і не міг вигадати, за що б то схопитися.

Війська Малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та

виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мерлею і там разом з

Запорожцями року1639-го вибрали Гетьмана із Осавулів Полкових Карпа Півторакожуха,

котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу

Малоросійську, та ніяк не встиг. Бо Поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними

військ Задніпровських і Задесенських, котрих підкорили Гетьманам Коронному і

Литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх Воєвод, Каштелянів,

Комісарів і Старостів із питоменних Польських родів, котрі для народу були дійсно вовками

хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли

замах Поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але

він, тримаючись прикордонної межі побіля степів Кримських і Запорозьких, завжди наїзди

їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував

Татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчуваня свого

війська. А поміж тим на запрошення Кримського Хана ходив Півторакожуха з військами

своїми і Татарськими відбивати численні Калмицькі орди, які вийшли з границь Китайських і

нападали на землі Татарські, і, звитяживши у чисельних герцях Калмиків, вигнав їх за Волгу

і зробив тим значну послугу Ханові і його Татарам. Поживши Півторакожуха в такому

промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному

Слов'янському місті Кам'яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка.

На місце Гетьмана Півторакожуха року1642-го вибрали Козаки Гетьманом Обозного

Полкового Максима Гулака; але і сей однакову з Півторакожухом мав долю, і спроби його

примножити війська і звільнити Малоросію від ярма Польського були марними. Коли він

вийшов було з військами до річки Тясмину для зудару з Поляками, то чисельністю їхньою

під командою Чернецького, Старости Чигиринського, був розбитий і розсіяний, а обоз із

запасами та артилерією втрачений. І так перебував він у тих же прикордонних межах, де і

Півторакожуха тримався, і мав при собі реєстрового війська лише сім тисяч чоловік і з ними

 41

ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав між ними найслабшим. І коли Кримці

його закликали, то воював він їхнім коштом на Черкесів, на Волжських ХанІв і на Калмиків і

вельми тим зобов'язав Кримців до взаємності. А коли кликаний од Царів Московських, то

воював він з ними на Заволжинців і Донців; і нарешті запрошений він був Султаном

Турецьким супроти Персів, котрі мали тоді з Турецьким Султаном війну, і ходив коштом

Турецьким з військом своїм за Кубань, в Анатолію, де, поєднавшись з Пашею Турецьким

Джезаром, проходив з ним і військами Турецькими до Перського міста Єривана,

перемагаючи Перські корпуси, з якими стрічався, і на них нападаючи завжди вдало. А коло

Єривану одержано Султанський фірман з проголошенням миру, і Гетьман Гулак повернувся

з цього походу щасливо і був обдарований Султаном вельми багато; поміж іншим жалував

Султан Гетьманові і війську свої Імператорські клейноди, бунчук і пірнач, обсипані

камінням та перлами. Гетьман, поживши в такому титулі ц'ять років, помер; а по смерті його

війська, що при ньому були і значно змаліли числом од походів та довгого некомплектування

новими, об'єднались зі Запорозькими Козаками і розійшлися по їхніх зимівниках, мавши,

одначе, своїх начальників і курені.

Уряд Польський, який здавна забороняв і заказував вибори Гетьманів Малоросійських,

намислив нарешті тримати у війську Малоросійському Наказних Гетьманів із старшин їхніх

Генеральних і Полковників, котрий з них здасться найбільш відданим стороні Польській, аби

утримати тим війська тії од заборонених їм виборів. І за тим планом року1646-го визначено і

проголошено в Чигирині Наказним Гетьманом Осавула Генерального і Полковника

Чигиринського Івана Барабаша, а при ньому у співчленах заставлений давніше випущений

од Кабінету Королівського і пожалуваний од Короля Жикгмунда Третього Писарем

Генеральним Зіновій Богдан Хмельницький, котрий задовго перед тим одружився з дочкою

Дозорця Чаплинського Ганною, котра звільнила його колись з-під арешту. Він мав від неї

синів Тимофія і Юрія Хмельницьких. Сей муж, будучи великого розуму і кмітливості, року

1647-го намовив і спонукав Наказного Гетьмана Барабаша представити подання Королеві

іменем всієї Малоросії, в котрій він є тепер верховним начальником, а значить і опікуном

народним, про творені народу тому од Польських військ та начальників нестерпні

переслідування, насильства та надмірне його уярмлення і руйнацію. Королем тоді був

Владислав Четвертий, відомий Руський патріот, котрий обставав колись за військом

Руським перед Королем, батьком своїм, разом з Густавом, Королем Шведським. Подання

Барабашеве прийняв Владислав прихильно, пропонував його на обміркування і увагу

Сенатові та чинам Польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з буття та прикладів

різних народів в цілому світі, «що всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер

наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними

інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось. А що

народ Руський з містами, селами та землями своїми об'єднався з Польщею добровільно на

однаково рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко

затвердженого урочистими угодами і пактами, в привілеях та архівах збереженими. Коли ж

на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає

протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні». Магнати і

чини Королівства, здебільшого прихильні бувши на боці Примаса Королівського, яко особи

найпершої духовної, що все дозволяла, трималися його порад і поглядів і, знесиливши з ним

віддавна владу Королівську і зробивши її самою проформою, порозкрадали і поділили між

собою численні маєтки національні, Польські і Руські, і тому на зміни, користолюбству та

самолюбству їхньому суперечні, вельми не погоджувалися. І Король, по довгих дебатах та

умовляннях, бачивши, що він ні в чому не встигає, був змушений висловити послам

Малоросійським і написати до Наказного Гетьмана їхнього та війська, поміж іншим, сії

вікопомні слова: «Поневаж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам

забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж видно талан ваш такий, щоб мати все від

 42

меча, і навіть саму свободу; а я допомагати вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та

їхніми фракціями».

Наказний Гетьман Барабаш, отримавши рескрипт Королівський, познайомив з ним лише

самого Писаря Генерального Хмельницького; але і то з необхідності, яко Канцлера нації, а

від інших старшин зовсім його затаїв, тримаючись сторони Поляків, котрими був багато

обдарований і мав з ними зумисну дружбу. Хмельницький багато разів умовляв Барабаша

оголосити Королівську волю урядникам, народові та війську, аби їх підбадьорити

прихильністю до них такого справедливого й милостивого Монарха і дати знати з-під руки

Полякам, щоб вони відали думки Королівські, підпомічні невинності народній, ґвалтованій

свавільством, і лякалися б захисту, дозволеного самим Монархом. Але Барабаш, упоєний

дарами Польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав і приневолив

Хмельницького виконати самому той обов'язок начальства, котрий він, Барабаш, учинити

був повинен. Хмельницькому довелося вжити великої вмілості, щоб дістати у Барабаша

Королівський рескрипт, пильно ним бережений, і оголосити його старшинам та військові.

Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого немовляти в родині

Хмельницького треба булом мати хрещеного батька; для того запрошений був

Хмельницьким Барабаш, і він зі всією свитою своєю виїхав з Чигирина до родинного дому

Хмельницького в містечку Суботів; а тамо по завершенню над немовлям таїнства хрещення

почалися звичайні в таких випадках банкетування, на яких частували Барабаша і штат його з

умисним догоджанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і

забравши пірнача та шапку з кокардою, що титул Барабашів визначали, рушив з ними серед

ночі до Чигирина і, з'явившись до дружини Барабашевої, показав їй знаки чоловікові,

вимагаючи у неї видачі важливих листів з кабінету Барабашевого, начебто йому, Барабашеві,

для найпильніших справ потрібних. Дружина Барабашева, побачивши чоловікові знаки і

відаючи про обов'язки Писаря Генерального, до котрого справи письмові особливо

приналежні, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий

рескрипт Королівський та інші важливі акти, до народу Руського та його прав стосовні,

забрав їх і вирушив з Чигирина прямо на Запорозьку Січ і прибув туди7-го серпня року

1647-го.

На Січі Запорозькій Хмельницький знайшов готових і здатних до зброї Козаків лише

трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах та ловитвах

рибних та звіриних. До них прикликав і зібрав Хмельницький реєстрових Козаків, котрі

лишилися були від командування Гетьмана Гулака та по зимівниках запорозьких проживали,

три тисячі сто п'ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську як дозвіл на оборону

вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти Поляків, спільних своїх супостатів. Козаки тії,

не діждавшись майже закінчення слова Хмельницького, одноголосно виявили готовність

свою на всі його заміри на користь вітчизни, і тоді ж прикрили Хмельницького шапками

своїми на знак вибору його в Гетьмани; та він, одхиливши вибір до загальної військової та

всіх чинів згоди, визвався бути в них на чолі в колишньому своєму чині і скоро після того

вирішив оволодіти містом Кодаком, наповненим Польськими військами, щоб цим поновити

давню сполуку Малоросії з урочищами Запорозькими. Наступ на Кодак вчинив

Хмельницький нагло, і штурм, зроблений ним несподіваним чином, сприяв його намірам

дуже вдало. Козаки піхотою, одною половиною, робили приступ фальшивий зі сторони

степової і, здійнявши стрілянину і ґвалт, лежачи на землі, звернули до себе всю увагу і

оборонні заходи війська Польського; а друга половина піших Козаків підповзла берегом

Дніпровським під саму фортецю і водною брамою увійшла до неї з малим спротивом; а

всередині фортеці вдарили Козаки в тил Польських вІзськ з усією відвагою і вчинили серед

них страшенну різанину. Поляки тоді вже повірили у захоплення недругом фортеці, коли

ним переможені були. Діючі од степу Козаки, дізнавшись, що товариші їхні б'ються

всередині фортеці, змінили фальшлвий наступ свій на дійсний і вдерлися у фортецю при

слабому спротиві і там довершили поразку військ Польських дощенту, так що не лишилося з

 43

них жодного, хто б сповістив родові своєму про їхнє винищення. Залишена в місті військова

амуніція з багатьма всілякого гатунку запасами дісталась переможцям як здобич і значно

допомогла озброїти армію Козацьку.

Після здобуття міста Кодака Хмельницький призначив його збірним місцем для війська

Малоросійського і послав до навколишніх міст та сіл окружні листи з повідомленням про

замір свій на оборону вітчизни з прописашіям наступної на те письмової згоди Королівської і

щоб війська Малоросійські, одкинувшись Наказного Гетьмана Бара баша, знаного зрадника і

запроданця отчизняного, що контрактує потаємно і явно з Поляками на погубу народну,

збирались до нього в Кодак для подальших нарад та заходів. Скоро за сим оповіщенням

прибули в Кодак три тисячі чоловік реєстрових Козаків: Полтавський, Миргородський та

Гадяцький і частини інших полків, що одійшли від Барабаша в ту пору, коли він знову

приводив до присяги війська свого командування на вірність їхньої служби при пошуках

Хмельницького та його спільників. Барабаш, скоро довідавшись про заходи та успіхи

Хмельницького, відразу дав знати про те Коронному Гетьманові Павлові Потоцькому, а він

також якнайскорше послав на допомогу Барабашеві сина свойого Стефана з дев'ятьма

тисячами Польських військ, які, об'єднавшись з Барабашем в місті Черкасах, зробили тут

розпорядження до наступу на Хмельницького. Барабаш, бувши тоді проголошений від

Короля Гетьманом Малоросійським, мав при собі п'ять тисяч реєстрових Козаків, котрі

заприсяглися йому у вірності, сіли з ним у байдаки та човни і вирушили Дніпром донизу з

тим, щоб обложити Хмельницького в Кодаку і з ріки зробити в місто висадку; а Гетьманові

Потоцькому з тринадцятьма тисячами реєстрових і Польських військ обложити Кодак од

степу і унеможливити Хмельницькому та його військові всіляку ретираду.

Хмельницький, знавши про намір Барабаша і розпорядження його з Потоцьким, зробив і

свої розпорядження стосовно оборони. Він для флотилії Барабашевої набудував на одній косі

Дніпровській, що виступала далеко в ріку, потужну батарею і, забезпечивши її важкою

артилерією та піхотою з довгими списами, приховав усе те насадженим навколо батареї

очеретом та чагарником. А в Кодаку залишив невелике число піхоти, наказавши їй завжди

стовбичити на валах та батареях міських і, походжаючи з місця на місце, побільшувати

кількість свою; сам же зі всім кінним та пішим військом сховався в байраках за декілька

верстов перед Кодаком. Війська Польські йшли степом врівень з Барабашевою флотилією,

що пливла Дніпром, і щойно зблизилась і насунулась флотилія тая на батарею, то дано

звідтіля сильний залп з гармат, вельми вдало наведених на судна, з яких багато розбито і

пошкоджено, а решта, обтяжені бувши людьми, що навалились в них з розбитих суден, стали

приставати безладно до берегів. Хмельницький по першому з гармат пострілу вийшов зі всім

своїм військом із байраків і вдарив по флангах і в тил військ Польських, що не очікували

такого нападу. Битва була тяжка і кривава. Хмельницький, врізавшись зі своїми військами в

середину Польських, перемішав їх і відняв всю артилерію ворожу, а опісля, вражаючи

недруга своїми пострілами та списами, супроти яких Поляки завжди трусяться і вистояти не

годні, загнав їх поміж містом і Дніпром у вузьке місце і тамо простих драгунів і жовнірів

Польських винищив упень, а урядників їхніх і всіх реєстрових Козаків змусив покласти

зброю і здатися в полон; і тих урядників зосталось сорок три чоловіка, а в тому числі і

Гетьман Потоцький.

Після винищення Хмельницьким Польских військ кинувся він до реєстрових Козаків, які

припливли з Барабашем на флотилії; він застав їх на березі Дніпра, влаштованих до оборони.

Хмельницький, не нападаючи на них, звелів виставити супроти них біле хрещате знамено з

гаслом: «Мир Християнству». Згодом запросив до себе під знамено всіх старшин і багатьох

Козаків, які відклали від себе зброю, і так казав їм: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і

розсудіть, супроти кого ви озброїлись\ і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і

нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша

братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підняли

зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Istoria_rusiv.docx)Istoria_rusiv.docx860 Кб2345
Скачать этот файл (Istoria_rusiv.fb2)Istoria_rusiv.fb21435 Кб1950
Скачать этот файл (Istoria_rusiv.pdf)Istoria_rusiv.pdf1770 Кб2573

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: