Літопис Руський (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Litopys_ruskiy.docx)Litopys_ruskiy.docx259 Кб1797
Скачать этот файл (Litopys_ruskiy.fb2)Litopys_ruskiy.fb2633 Кб2017
І послав Володимир посла свого з жалобою до брата свого Мстислава, кажучи: «Брате! Ти мене ані на війні 377 не взяв, ні списом мене не добув єси, ні із городів моїх не вибив мене єсь, раттю прийшовши на мене, — а так чиниш ти надо мною! Ти мені брат єсь, а другий мені брат — Лев, а синовець мені — Юрій. Я ж із вас трьох вибрав єсмь тебе одного і дав тобі єсмь землю свою всю і городи по своїм животті.  А за мойого ж живоття не вмішуватися тобі ні в що. Бо се я учинив єсмь за гордість брата свойого і синівця свойого, — дав єсмь тобі землю свою».

Мстислав тоді сказав брату своєму [через посла]: «Господине, — скажи, — брате! Земля — божа і твоя, і городи твої, і я над ними не волен. Та я єсмь у твоїй волі, і дай мені бог мати тебе за отця собі і служити тобі зо всею правдою до кінця мойого живоття. Аби ти, господине, здоров був, бо більша мені надія на тебе, — скажи».

І приїхав до Володимира посол його в Каменець, передаючи мову Мстиславову, і Володимиру до вподоби була мова та.

Після цього ж поїхав він із Каменця до [городка] Раю. І коли перебував він тут, то став мовити княгині своїй: «Хочу я послати по брата свого по Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою рідную. Бог бо не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсмь її од матері її в пелюшках і вигодував».

І послав він до брата [Мстислава] єпископа свого володимирського Євсигнія, а з ним [боярина] Борка-таки Олов'янця 378, з такими словами, кажучи йому: «Брате! Приїдь до мене. Хочу я з тобою ряд учинити про все».

Мстислав, отож, приїхав до нього в Рай зі своїми боярами і зі слугами, і з ними — єпископ володимирський і Борко Олов'янець 379. І став Мстислав на подвір'ї, і сказали Володимиру слуги його 380: «Брат твій приїхав». Той же лежав у болісті своїй, [та], почувши про братів приїзд, встав, і сів, і послав по брата. Він тоді прийшов до нього і поклонився йому, і Володимир став розпитувати його про Телебугу, як воно діялося в Ляхах і куди він пішов із Ляхів. Він же розказав йому все по порядку, що було, і про багато інших речей говорив із ним.

Мстислав тоді пішов на подвір'я, а Володимир послав до нього єпископа свого з Борком із Олов'янцем 376, так кажучи: «Брате мій! На те ж я тебе, — скажи, — призвав єсмь, [що] хочу з тобою ряд учинити про землю, і про городи, і про княгиню свою, і про сю дитину. Хочу я також грамоти писати».

Мстислав же сказав єпископу брата свого: «Господине, — скажи, — брате мій! Я сього чи хотів, щоб Мені домагатися твоєї землі по твоїм животті? Сього ні на серці моїм не було. Адже ти [се] мені сказав єси був, коли ми в Ляхах єсмо були з Телебугою і з Алгуєм. І брат мій Лев тута ж [був], і синовець мій Юрій. Ти ж, господине мій і брате мій, прислав до мене, так кажучи: «Мстиславе, я даю тобі землю свою всю і городи по своїм животті». Мстислав сказав також єпископу брата свого: «Господине, — скажи, — брате! 380

Як богові вгодно і тобі, що хочеш ти грамоти писати, — то воля божа і твоя».

А коли єпископ прийшов од Мстислава, передаючи мову братову, то Володимир повелів писцю своєму Федорцю писать грамоти.

 

Князя Володимира заповіт 381

 

«Во ім'я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, даю землю свою всю і городи по своїм животті брату своєму Мстиславу і стольний свій город Володимир. А другу грамоту написав я брату своєму, таку саму. Хочу я також іще й княгині своїй писати грамоту, таку саму».

«Во ім'я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту. Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з даниною; як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я дав єсмь їй і село своє Городло 382 із митом, то люди як ото на мене робили 383, так і на княгиню мою [нехай роблять] по моїм животті. Якщо буде [треба] князю город ставити, то вони [нехай ідуть робити] до города, а побори і подать татарську [нехай дають] князю 384. А [село] Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і монастир свій [святих] Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я купив єсмь у Юрійовича у Давидовича у Федірка 385 і дав єсмь за нього п'ятдесят гривень кун і п'ять ліктів шарлату та броні дощаті 386, і теє село я дав єсмь теж [монастиреві святих] Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в черниці піти — [нехай] піде, [а] якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені is не встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм животті».

А після цього послав Володимир до брата [єпископа свого], так кажучи: «Брате мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти гґо моїм животті не одбереш од княгині моєї нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави-таки, [що] не оддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати».

Мстислав тоді сказав [єпископові]: «Господине, — скажи, — брате! Не дай мені бог того, щоби мені одібрати що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені бог мати свою ятрівку за достойну матір собі і шанувати. А про се дитя, коли ти так мовиш, [то] аби її бог до того привів. Дай мені її бог оддати, як дочку свою рідную». І на тім він хреста цілував. Діялося ж се Феодорової неділі 387.

Урядившися ж з братом, [Мстислав] поїхав до [города] Володимира. А приїхавши у Володимир, поїхав він у єпископію до [церкви] святої Богородиці і скликав бояр володимирських брата свого, і міщан руських, і німців, і повелів передо всіма читати грамоту братову про оддання [йому] землі, і всіх городів, і стольного города Володимира. І слухали всі, од малого і до великого. Єпископ же володимирський Євсигній навіть благословив Мстислава хрестом воздвижальним 388 на княжіння володимирське, бо хотів він уже княжити у Володимирі. Але брат йому не дав, так кажучи: «Міг би ти вже по моїм животті княжити». І Мстислав, перебувши декілька днів у Володимирі, поїхав у свої городи, в Луцьк, і в Дубен, і в інші городи, що про них я не написав 389.

Володимир же приїхав із Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої на лови, бо й сам він був ловець добрий i хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому бог щастя не тільки лиш на одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість. Та ми до попереднього повернемось.

Коли ж настало літо, то почув Кондрат-князь Сомовитович, брат Володимирів 390, що дав [Володимир] землю свою всю і городи Мстиславу 392, [і] прислав він до Володимира посла свого, кажучитак: «Господине, брате мій! Ти ж мені був замість отця! | Як держав ти мене єси під своєю рукою своєю милістю! Завдяки тобі, господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділився єсмь, і грозен був. А нині, господине, почув393 єсмь я, що дав ти єси землю свою всю і городи брату своєму Мстиславу. Тож надіюсь я на бога і на тебе, аби ти, господин мій, послав свого посла з моїм послом до брата свойого Мстислава, щоб мене, господине, за твоєю милістю прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене у моїй обиді [так], як ти, господин мій, стояв за мною у моїй обиді».

Володимир тоді послав [посла] до брата свого до Мстислава, так кажучи: «Брате мій! Ти сам відаєш, як дбав я за брата свойого Кондрата. І шанував я, і обдаровував, а в обиді його я стояв єсмь за нього [так], як і за себе. Аби ти так само задля мене прийняв його з приязню під свою руку і стояв за нього в його лиху». І Мстислав обіцявся Володимиру, так кажучи: «Брате мій! Радо я задля тебе приймаю [його] з приязню під свою руку. А в обиді його дай мені бог голову свою зложити за нього».

І після цього прислав Мстислав [посла] до Володимира, кажучи йому: «Хотів би я зустрітися з Кондратом. Та покладаюсь я на бога і на тебе, як ти мені повелиш». І Володимир сказав: «Зустрінься з ним». Мстислав тоді послав посла свого до Кондрата, кажучи: «Хочу я зустрітися з тобою. Приїдь до мене». І приїхав посол Мстиславів до Кондрата, передаючи мову Мстиславову i Володимирову, і зрадів він цьому.

Після цього поїхав Кондрат до Мстислава і приїхав у Берестій, а потім приїхав у Любомль. [І] сказали Володимиру слуги його, мовлячи: «Брат твій, господине, приїхав, Кондрат». Він тоді велів йому прийти до себе. І Кондрат прийшов до Володимира, де ото лежав він у болісті своїй, тяжко страждаючи, і, ввійшовши, поклонився йому, і плакав сильно, бачачи болість його і упадок тіла його гарного.

Поговоривши ж із братом про багато речей, що про них ми попереду писали, пішов він на подвір'я, а Володимир прислав коня йому свого доброго. І, пообідавши, поїхав він до [города] Володимира, а з Володимира поїхав до Луцька.

500 Коли ж прибув він до Луцька, то Мстислав перебував не тут, а поблизу города, в одному місці, за назвою Гай. Місце ж те гарне було на вигляд і забудоване різними хоромами, і церква була в нім пречудова, що красою сіяла, — тим-то вгодно було князеві перебувати в ньому.

І поїхав Кондрат із Луцька в Гай. Мстислав же зустрів його з боярами своїми і зі слугами і прийняв його з честю і з приязню під свою руку, згідно з братовим словом, з Володимировим, так кажучи: «Як за тебе дбав брат мій, і шанував, і обдаровував, то мені дай бог так само дбати за тебе, і шанувати, і обдаровувати, і стояти за тебе у твоїй обиді».

І після цього стали вони веселитися. І Мстислав, обдарувавши Кондрата кіньми гарними і в сідлах у чудових, і одежами дорогими, і інші дари многі давши йому, одпустив тоді [його] з честю.

А по від'їзді Кондратовім із Любомля примчав [сюди] Яртак лях із Любліна. І сказали Володимирові: «Яртак приїхав». Та не велів він йому перед себе [прийти], а сказав княгині своїй [Ользі]: «Іди 394 розпитай його, з чим він приїхав?» Княгиня тоді послала посла по нього. І він прийшов уборзі, і стала вона питати його: «Князь тобі мовить: «З чим ти єсь приїхав? Розкажи». Він же став розповідати: «Князь Лестько мертвий, — і Володимир, зжалившись, розплакався за ним 395, — а прислали мене люблінці. Вони хотять князя Кондрата. Княжити у Кракові. Тож найборжій я хочу знайти Кондрата, де він буде». І княгиня, увійшовши [до князя], повідала мову Яртакову, а Володимир звелів дати під нього коня, бо його коні пристали були.

І погнав він уборзі, і знайшов його, [Кондрата], у Володимирі, і став мовити Кондратові: «Князь Лестько мертвий. А прислали мене люблінці. Поїдь княжити до нас, до Кракова».

Кондрат, отож, возвеселився серцем і возрадувався душею за княжіння краківське. І поїхав він уборзі, і приїхав у Любомль: хотів бо він поговорити з братом [Володимиром] про це, аби він йому якось порадив. Але Володимир не велів йому до себе прийти, а сказав княгині своїй: «Іди ж поговори з ним та одряди його. Нехай їде звідси, бо в мене йому нічого робити». Княгиня ж, [поговоривши з Кондратом і] ввійшовши [до князя], повідала мову Кондратову: «Брат тобі, господине, мовить: «Пошли зо мною [ свого Дуная. Щоб була мені честь». І поїхав він уборзі до Любліна.

Та коли приїхав він до Любліна, то заперли ляхи город, а Кондрата не пустили до себе. І став Кондрат на горі у монахів, і послав [послів] до городян, так кажучи: «Нащо ви мене есте привели, а нині город єсте передо мною заперли?» І городяни сказали: «Ми тебе не привели і не слали по тебе. А голова нам — Краків. Там же і воєводи наші, і бояри великі. Якщо ти княжитимеш у Кракові, то ми готові, твої».

А після цього сказали Кондратові [слуги його]: «Рать іде до города». Вони бо думали, що [то] рать литовська, і пополошилися. І вбіг Кондрат у башту до монахів з боярами своїми і слугами, і Дунай, [воєвода] Володимирів, із ними. Та коли військо прийшло до города, вони впізнали, що [це] руська рать.

Кондрат тоді запитав ратників: «Хто єсть воєвода в сій раті?» І вони сказали: «Князь Юрій Львович». Він бо хотів собі Любліна і землі Люблінської.

І приїхав Юрій до города, але городяни не оддали йому города і споряджалися сильно на бій. Юрій тоді збагнув обман їх. Вони тим часом говорили: «Княже! Хвацько ти їздиш, [а] рать із тобою мала. Приїде ляхів багато — сором тобі буде великий».

І Юрій, почувши ці слова од них, розпустив дружину свою пустошити. І взяли вони здобичі багато, а хліба попалили і села. І не зосталося [нічого] навіть у лісах, а все спалено було воями. І тоді вернувся він до себе із множеством здобичі — і челяді, і скоту, і коней.

А Кондрат поїхав до себе, діставши собі сорому великого. Ліпше б йому було не жити.

А після цього смута була велика в землі Лядській.

У рік 6796 [ 1288]. Коли ж. після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав, — Белз, і Червен, і Холм, — а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б'ю я чолом i богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було».

Володимир же сказав послу: «Синівче, — скажи, — не дам. Ти знаєш сам, що я не говорю двояко, ні лжею я іще не був. І бог [те] відає, і все піднебесся. Не можу я порушити ряду, котрий я докончав єсмь із братом своїм Мстиславом. Я дав єсмь йому землю свою всю і городи і грамоти єсмь написав». [І] з тими словами одрядив він посла синівця свого.

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: