— Ну, нехай і бабій.
— Коли так, од цього разу я з тобою не знакомий!
— Ну і добре.
Так виникла суперечка на принциповому грунті: посварилися.
Розбившись на гуртки, хлопці пішли з гаю різними дорогами. В гаю давно вже стемніло.
— Я не за те серджуся, що він мені ухо розсік, — казав дорогою Якову Грицько, — то байдуже, плював би я на теє, а мені жаль, що він товариша зміняв на бабу!
Непомітно для школярів потекли дні за днями, тижні за тижнями; одні школярські події змінялися на другі, переплітаючись в одне довге школярське свято. Смутні осінні дні минали, прийшли морози, випав сніг, зайшла інша робота: на льоду зашуміли ковзани, надворі закипіли снігові войни. Непорозуміння, що сталось між Андрієм та Грицьком за Галю, не пройшло марно: вони довго були «не знакомі», хоч злості один до одного вони й не мали. Вдавати з себе ворогів — це особлива школярська, часом дуже цікава, гра; «вороги» поводяться один з одним чемно, роблять одно одному дрібні послуги, намагаються непомітно вчинити «ворогові» що-небудь приємне.
Грицько знав, що найкращим дарунком для Андрія будуть вірші про Андрієве з Галею кохання. Одного дня він просидів над папером скілько годин, і вірші були готові. Вірші були в прихильному до Андрія тоні: списували вечірнєє за ворітьми стояннячко їх з Галею й починались так:
Зайшло сонце за лісок, Надворі смеркає, Галя вийшла за порота, Його дожидає.
Далі у віршах розповідалося про те, як прийшов Андрій, як давав їй списані на папірець задачі, як вона дарувала його за це каблучкою.
Отакая у нас в школі Новина настала: За задачі Андрієчка Галя покохала, —
закінчувалися вірші. Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.
Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможного і дуже сімейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахмітті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти здібності до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі ж забувалися домашні злидні, сумні розмови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з найкращих школярів, між хлопцями — найкращим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала іноді гостей свого сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ласощі.
Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходило й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так турбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі інші лекції на завтра були готові, в кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого ж більше йому? І, збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гордовиті погляди.
Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані крамариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну, — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчився на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речі він буде гнутися переднею? Хіба не доволі того, що мати гне перед нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. «Я с вами не знаком!» — одріже він, та й край. Думає, що коли по-панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає ж вона хоч, що то за географія? Чи знає періодичні дроби, граматику?
«Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться».
Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася «чиста» публіка.
«А я, мабуть, не насмію піти туди!» — майнула в його думка.
«А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?..»
Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задиркувато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутився між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько сміливо глянув на його, немов хотів сказати:
«Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї даси? Дудки, брат — права не маєш!»
Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.
«Мало тут усякої наволочі буває!..» — здавалося, казали його прищурені очі.
«Тож-бо то і є!» — подумав Грицько і заспокоївся.
Потім трохи постояв, пом’якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:
«Ну, бог з тобою — я вже і піду собі… ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся».
Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблискувала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзвеніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. «Здається, циганка там», — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.
З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, певне, наймичкою.
Грицько підійшов і поздоровкався.
— Здрастуйте, Музиченко! — впізнала його Галя. — А ми спускаємося… ходіть і ви до нас!
Грицько став, не наважуючись підійти ближче.
— А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? — спитала Галя.
— Зразу вийшла. Пустяк — не задача! — збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.
— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся… Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. — Ось ходіть-но сюди — ловко, аж дух забиває!
Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
«Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз можна», — подумав він.
— Ану, сідайте, я розжену санчата! — промовив він, підходячи до дівчат…
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії… Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє…
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню… Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби… Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух… Санчата скриплять і перекидаються.
Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчатами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: «Може, це сон?..»
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав «бабам» у класі руки, — тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя. — Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Андрій…
Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм услід.
«Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміхаючись. — Тільки ні: я тобі не Андрій». На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
«Ну що ж — і зайду!» — подумав він.
«Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе».
Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очі, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь, і дивляться звідтіль. «Та що це вона прив’язла до мене!» — осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини виглядало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: а вгадай, що я тобі хочу сказати, Грицю?
«Стій! Це я вже бачу, куди діло гнеться! — сперечається слабо Грицько з якоюсь силою. — Тільки ні…»
Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Грицькові лице, голову, уші, Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колоду, що лежала під лісою, й закрився руками. Через який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: «Ну, значить, закохався!»
Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграшки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців, — зринуло і сховалося.
«Прощайте, хлопці, — тепер уже я не ваш!» — подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.
Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школярки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся одежа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття, — все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як колись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайомі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.
«Ну, от призналися ми, що ж далі? — думає собі Грицько. — А далі, — придумає він, — ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо…» Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їхньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими варіаціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.
«А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? — думав він, ковзаючись і уважно дивлячись собі під ноги. — Чого ж, він гарний хлопець, мене, здається, дуже любить… Візьмемо!» — звертається він думками до Галі.
Грицько спинився і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він посередині, з одного боку Галя, з другого — Піхтір. Малюнок вийшов ефектний, і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.
Пригадався Піхтір — такий, який він є: от-от щось скаже.
«Ні, мабуть, не візьму я з собою Піхтіра, — думав він, ідучи по льоду, — він, бісової пари Піхтір, має погану звичку — при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо…»
Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько насторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.
— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу навперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й коротко виснула, звернула вбік і подалась швидше. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою. Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.
«Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну що ж його робити, може, того… — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може, поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись… ні, стидно». Чогось позіхнулося.
«Полинули ми, та й полинули, та й полинули… — думає він і почуває, що під грудьми починає його щось ссати, — і от захотілося нам… їсти». Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не вирядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось незручно було, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до батьківської будки; очі помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали…