Циганка – Степан Васильченко

Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з’являлася на дверях — таємничий ліхтар піднімався знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, — чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, — звичайно, більш за школярські справи — вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою — і більш нічим; коли ж він не бачив її або дивився тільки здаля — образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися незвичайно ніжними, недосяжними. Одначе завжди від усіх таїтися з своїми думками було нелегко: бажалося довіритися з ними перед яким-небудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю радістю. Коли ж з ким?
Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яковом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.
Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, — зате прийме близько до серця його справу.
І він постановив усе розказати Піхтіреві.
Одного дня, коли надворі почала вже показуватися з-під торішнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхтірем, як тільки розвиднілось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йому в вічі й тихо сказав:
— Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.
Піхтір насторожився.
— Тільки ж ти нікому не скажеш? — спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.
— Нікому в світі! — гаряче одповів той, почуваючи, що зараз дізнається про щось дуже цікаве.
— Забожись!
Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.
— Ну так знай же: я люблю Галю!
Очі Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.
— Та брешеш? — придушеним шепотінням всилу вимовив він.
Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.
— Ну що ж — і вона тебе? — не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.
— Не знаю… хто її знає… Ти ж знаєш, що коло неї Андрій…
В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджолами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу неуважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, коли один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і спідлоба дивився на неї довго і серйозно.
«І що він, що він знайшов у їй! — думав Піхтір. — Смаглява, як циганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки — що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед товариством і признатися, що баба взяла над ним верх!» І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!
Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.
— Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався? — спитала Галя.
Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.
— Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!
— На! — промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи плечі.
— Отже хоч що, а люблю!
— Два, — одлічив Піхтір дужче.
— Хоч бий, хоч ні, — а люблю!
— Три! — гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.
— Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то ж болить! — лагідно промовила вона, трохи скривившися.
— Знаєш, за віщо це? — спитав Піхтір. — Не знаєш? Догадайся! — І Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце.
Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.
Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, смутний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько підійшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і питала:
— Ти щось знаєш, Піхтірчику, — скажи, що ти знаєш? Піхтір мовчки одвернувся од неї й поволі одвів її голову
од себе.
— Не лізь! — сказав він.
— Піхтірчику, голубчику, скажи — я завтра тобі шоколаду принесу, — улесливо приставала до його Галя.
Через невеличкий час Піхтір забув уже свою двойку, добродушно на весь рот посміхався й, хитро прищуривши очі, базікав, позираючи знизу на Галю:
— А ти, мабуть, і справді відьма — в тебе й очі якісь циганські. Ой і хитра ж ти!..
Потім їх голови стуляються і розмова робиться тиха, таємнича.
Галя, боязко озираючись на всі боки, нишком казала щось Піхтіреві на ухо. Піхтір раптом схопився і строго насупив брови.
— То ти мені кажи, їй-богу, кажи, — це ти правду кажеш?
Галя ще нижче схилила голову й зашепотіла тихо-тихо.
Через який час Галя, вирвавши клаптик паперу з зшитку, писала щось на йому, закриваючись хусткою, а Піхтір уважно дивився через плече. Потім Галя згорнула папірець і оддала Піхтіреві. Ударив дзвоник, і хлопці розсілися по своїх місцях. Мугикаючи щось собі під ніс, Піхтір з байдужим виглядом пройшовся разів скільки мимо лавки, де сидів Грицько.
Улучивши час, він непомітно для товаришів сунув папірець Грицькові в руки й тихенько промовив:
— Од Галі… вона тебе любить.
У Грицька зачервонілися щоки, уші, заблищали очі.
— Та брешеш, Піхтіряко! — радісним голосом прошепотів він.
— Хай мене вб’є золотий хрест!
З тим же байдужим виглядом Піхтір пішов на своє місце.
Немов який дорогоцінний камінь, держав у руці Грицько той папірець. Читати його зразу не зважувався, бо рядом сиділи товариші. В клас увійшов учитель і розпочав лекцію по історії; школярів він не питав, а став розказувати сам; хлопці сховали книжки, зложили руки на лавках і стихли. Деякі слухали вчителя, інші думали собі свої думки. Грицько, озирнувшись кругом, тихенько розгорнув під лавкою папірець, положив його собі на долоню і, схиливши голову, став читати. На папірці нашвидку було написано: «Що скаже Піхтір, усьому тому правда, а Андрія я не люблю і не любила, тільки я боялася признаватись вам, бо ви гордий і ненавидите женщин. Прошу отвіт або через Піхтіря, або в дуплі сухої груші, що коло станції. Л… в… Галя».
Серце Грицькове радісно стукало, і щоки палахкотіли.
Перечитував знов і знов.
Звернув увагу на літери, що стояли вкінці, — л… в…
«Це, мабуть, означа любяща вас», — догадався він і навіть засовався од радощів по лавці. Всю цидулку знав уже він напам’ять, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йому такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, розглядав плями якісь на ній, цифри на другому боці, де колись, певне, робилася задача.
— Чим ти тут бавишся? — почувся за плечима у його спокійний голос учителя.
Замарившись, Грицько не помітив, як затихло в класі, як давненько вже у його за спиною стояв учитель і приглядався до папірця.
Грицько зразу зскочив з місця, мов підкинутий якоюсь силою, і міцно зім’яв у руці цидулку; спершу він почервонів, потім зблід, потім знов почервонів.
— Ану, дай мені, що там у тебе за цяцька! — промовив учитель, простягаючи руку.
Грицько навіть нестямивсь, що робить, механічно подав йому зім’ятий папірець.
Увесь клас звернув на його зацікавлені очі. Піхтір, глянувши на Грицька і зразу догадавшись, у чім діло, тихенько завив, заплющив очі, закусив губи і так закам’янів. Галя затулилась хусткою, прищулилась коло стіни, немов пташина перед бурею.
Учитель поволі розправив папірець, прочитав і прищурив око.
— Умгу, — протяг він, — чи ти бач, які ніжності! — Потім зробив суворе лице. — Ах ти ж шмаровоз, шмаровоз! Шмаркатий купидон, амур ти сопливий!.. Бач, що йому в голові! — Потім витріщивши страшно на Грицька очі, він трохи помовчав і різко кинув: — До вечора в курник!.. Там скоро прохолонеш од любощів. — Потім поволі став повертати голову в той бік, де сиділа Галя.
Галя зразу встала, ні жива ні мертва.
— А ви, судариня, — на «ви» учитель звертався до школярів тільки в особливих випадках, — чого ви ходите до школи? Ну, та за вас ми будемо мати розмову з вашою мамою, а тепер поки що сідайте, мадмуазель, — додав він.
В класі стало тихо, мов після грози. Пройшовшись скілько разів мовчки по класу, вчитель став розказувати перервану лекцію.
Грицько сидів у класі осоромлений, вражений, нічого не чув, не бачив, холодний піт виступив у його на лобі.
Над його головою перший раз прошуміла буря.
І зігнувшись, блідий і пригнічений, сидів Грицько до кінця лекції, мов підбитий птах.
Після лекції в класі було тільки й мови, що про недавню подію. А на подвір’ї Андрій розшукав Якова, одійшов з ним осторонь і казав:
— Ну, що ти скажеш?.. Яку штуку батько впалив! Ну, батько! От батько, так батько! — Більш Андрій нічого не міг і додати.
— Здурів на старість старий біс! — перемовчавши трохи, промовив Яків байдуже. — Я давно помічав, що у його отут щось неладно. — Яків покрутив пальцем коло лоба. — Так… — додав він трохи згодом, — пропав батько ні за собаку, а шкода… другого такого батька вже й не знайти — гарний був батько…
— А все, брат, циганка наробила: вона й мене причарувала, їй-богу! — роблячи серйозне лице, сказав Андрій.
— Положим, Андрій, ти брешеш, — задумливо казав Яків, — ти все ото більш «дурака валяв», ну, а за батька, то я й сам уже не знаю.