На горище шкільного будинку, куди заганялися на ніч учительські кури та індики, з шкільного коридору вели дерев’яні східці. Не одному школяреві після гарячого вчинку приходилося прогулюватись на гору по тих східцях і вертатись звідтіль через який час, зовсім прохолонувши.
Коли після лекції шкільний сторож прочинив перед Грицьком двері курника, холод і жар пройшов по всьому його тілу. Перший раз за п’ять років доводилося йому йти в це місце, і він почував себе так, як почуває свіжа людина, коли перед нею прочиняться тюремні двері. Коло курника збіглася ціла купа школярів з усіх класів. Грицькові було надзвичайно, невимовно соромно, і він, закриваючись руками, як можна скоріш поспішав по східцях у курник.
— Не журися, батьку! — крикнув услід йому Піхтір, який стояв тут і бачив, що його товаришеві тяжко; він залюбки згодився б тепер одбути кару за Грицька, йому, Піхтіреві, невдивовижу це, а інше діло Грицькові.
Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ перевертається перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.
«За віщо він так осоромив мене? — думав Грицько. — Що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі — шмаровоз! сопливий!» Краска сорому зачервонила знов йому лице.
Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лампи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвішані були низки узвару; кругом виднілося пір’я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори як на долоні.
«Шмаровоз», — пригадалися йому слова вчителя. «Може, в тім і біда моя, що я шмаровоз, — думав він, — яка вона й справді мені пара?.. У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люди, а вона панянка… Ну і бог з нею — нехай шукає собі іншої пари».
Пригадавсь Грицькові гімназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. «Ото їй скорій до пари, — думав собі Грицько, — панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кишені, — а я що? Коли б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там… матері он нема за що навіть чобіт купити.
Та нехай би й нову свитку справили батько, вже ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. «Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку», — пригадались йому слова Некрасова. Завтра ж треба написати їй, щоб мене забула. — Грицькові стало шкода себе. — Нехай шукає собі другого, а моя дорога інша. Я собі потихеньку буду вчитися… Ех, і вчитись буду я! Поступлю в технічну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом… Приїду коли-небудь додому — Галя тоді зовсім забуде про мене, — буду собі гуляти де-небудь, вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь: чий то такий молодий студент? А їй скажуть: хіба ж ти не впізнала? То ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люди, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде».
Замарився Грицько, незчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.
«А може, я й екзамену не здержу в технічне! — подумалося йому. — Ні, хіба ж я дурніший за других?.. Інші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч би взять історію — чого я там не знаю? — У пам’яті Грицьковій одна за другою встав ряд історичних подій, царів, полководців. — Зараз усю історію од палітурки до палітурки розкажу! — подумав він. — Арихметики, може, не знаю?.. Чи була ж у задачникові така задача, щоб я не зробив? Ех, ви! Давайте мені найтруднішу задачу в світі — зроблю! Валя з блискучими ґудзиками довіку не зробить тих задач, які я можу зробити!.. От хоч би, наприклад, оту…»
Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вираховувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.
Далі якось географія почала змішуватися з історією та граматикою, і стади зринати в голові якісь давні малюнки…
Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.
— За віщо це тебе? — спитав сторож. — Хвалили, хвалили Музиченка, а то на тобі: зразу в курник!
Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підступили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.
На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.
— А я мало не проґавила вас! — несподівано почув він за спиною знакомий голос.
Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його наганяла Галя.
— Ви на мене сердитеся? — просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.
— За віщо мені на вас сердитися? — одповів Грицько.
— Знаєте, мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. — Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою. — їсти хочете? Нате! — промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. — Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очі.
Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.
— Ви думаєте — боюся, що ото він мамі розкаже? — казала Галя. — Нехай розказує: анітрішки не страшно.
— А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що… — Тут Грицько згадав про «Огородника» і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.
І зовсім нічого, — казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, — я сама колись розказувала мамі про вас.
І що ж вона? — зацікавився Грицько.
А нічого. Тільки каже, — Галя соромливо осміхнулася, — каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько — найкращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився! — казала інтимно Галя про вчителя. — Скільки витерпіла я, бідна, од його!..
— І я не думав, що він такий… грубий, — промовив Грицько.
Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:
— Чорт носатий!
— Руда собака! — таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді —
хай йому враг — і на екзамени не з’явлюся.
Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.
— Куди ж ви тоді думаєте? — спитав він.
— Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.
— Напишете мені листа, як будете в городі? — спитав він.
— Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?
Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові — до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.
«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» — подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.
«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» — думав Грицько.
Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м’якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.
Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.
Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.
«Це ж вона поцілувала мене!» — подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.
Що ж, немає без колючок рож…