Степан Васильченко - Циганка (сторінка 5)

    Учитель поволі розправив папірець, прочитав і прищурив око.
     —      Умгу, — протяг він, — чи ти бач, які ніжності! — Потім зробив суворе лице. — Ах ти ж шмаровоз, шмаровоз! Шмаркатий купидон, амур ти сопливий!.. Бач, що йому в голові! — Потім витріщивши страшно на Грицька очі, він трохи помовчав і різко кинув: — До вечора в курник!.. Там скоро прохолонеш од любощів. — Потім поволі став повертати голову в той бік, де сиділа Галя.
Галя зразу встала, ні жива ні мертва.
     —      А ви, судариня, — на «ви» учитель звертався до школярів тільки в особливих випадках, — чого ви ходите до школи? Ну, та за вас ми будемо мати розмову з вашою мамою, а тепер поки що сідайте, мадмуазель, — додав він.
    В класі стало тихо, мов після грози. Пройшовшись скілько разів мовчки по класу, вчитель став розказувати перервану лекцію.
    Грицько сидів у класі осоромлений, вражений, нічого не чув, не бачив, холодний піт виступив у його на лобі.
Над його головою перший раз прошуміла буря.
    І зігнувшись, блідий і пригнічений, сидів Грицько до кінця лекції, мов підбитий птах.
    Після лекції в класі було тільки й мови, що про недавню подію. А на подвір'ї Андрій розшукав Якова, одійшов з ним осторонь і казав:
    — Ну, що ти скажеш?.. Яку штуку батько впалив! Ну, батько! От батько, так батько! — Більш Андрій нічого не міг і додати.
    — Здурів на старість старий біс! — перемовчавши трохи, промовив Яків байдуже. — Я давно помічав, що у його отут щось неладно. — Яків покрутив пальцем коло лоба. — Так... — додав він трохи згодом, — пропав батько ні за собаку, а шкода... другого такого батька вже й не знайти — гарний був батько...
    — А все, брат, циганка наробила: вона й мене причарувала, їй-богу! — роблячи серйозне лице, сказав Андрій.
    — Положим, Андрій, ти брешеш, — задумливо казав Яків, — ти все ото більш «дурака валяв», ну, а за батька, то я й сам уже не знаю.
  
    На горище шкільного будинку, куди заганялися на ніч учительські кури та індики, з шкільного коридору вели дерев'яні східці. Не одному школяреві після гарячого вчинку приходилося прогулюватись на гору по тих східцях і вертатись звідтіль через який час, зовсім прохолонувши.
    Коли після лекції шкільний сторож прочинив перед Грицьком двері курника, холод і жар пройшов по всьому його тілу. Перший раз за п'ять років доводилося йому йти в це місце, і він почував себе так, як почуває свіжа людина, коли перед нею прочиняться тюремні двері. Коло курника збіглася ціла купа школярів з усіх класів. Грицькові було надзвичайно, невимовно соромно, і він, закриваючись руками, як можна скоріш поспішав по східцях у курник.
     — Не журися, батьку! — крикнув услід йому Піхтір, який стояв тут і бачив, що його товаришеві тяжко; він залюбки згодився б тепер одбути кару за Грицька, йому, Піхтіреві, невдивовижу це, а інше діло Грицькові.
    Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ перевертається перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.
    «За віщо він так осоромив мене? — думав Грицько. — Що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі — шмаровоз! сопливий!» Краска сорому зачервонила знов йому лице.
    Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лампи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвішані були низки узвару; кругом виднілося пір'я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори як на долоні.
    «Шмаровоз», — пригадалися йому слова вчителя. «Може, в тім і біда моя, що я шмаровоз, — думав він, — яка вона й справді мені пара?.. У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люди, а вона панянка... Ну і бог з нею — нехай шукає собі іншої пари».
    Пригадавсь Грицькові гімназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. «Ото їй скорій до пари, — думав собі Грицько, — панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кишені, — а я що? Коли б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там... матері он нема за що навіть чобіт купити.
    Та нехай би й нову свитку справили батько, вже ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. «Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку», — пригадались йому слова Некрасова. Завтра ж треба написати їй, щоб мене забула. — Грицькові стало шкода себе. — Нехай шукає собі другого, а моя дорога інша. Я собі потихеньку буду вчитися... Ех, і вчитись буду я! Поступлю в технічну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом... Приїду коли-небудь додому — Галя тоді зовсім забуде про мене, — буду собі гуляти де-небудь, вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь: чий то такий молодий студент? А їй скажуть: хіба ж ти не впізнала? То ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люди, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде».
    Замарився Грицько, незчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.
    «А може, я й екзамену не здержу в технічне! — подумалося йому. — Ні, хіба ж я дурніший за других?.. Інші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч би взять історію — чого я там не знаю? — У пам'яті Грицьковій одна за другою встав ряд історичних подій, царів, полководців. — Зараз усю історію од палітурки до палітурки розкажу! — подумав він. — Арихметики, може, не знаю?.. Чи була ж у задачникові така задача, щоб я не зробив? Ех, ви! Давайте мені найтруднішу задачу в світі — зроблю! Валя з блискучими ґудзиками довіку не зробить тих задач, які я можу зробити!.. От хоч би, наприклад, оту...»
    Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вираховувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.
    Далі якось географія почала змішуватися з історією та граматикою, і стади зринати в голові якісь давні малюнки...
    Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.
     —      За віщо це тебе? — спитав сторож. — Хвалили, хвалили Музиченка, а то на тобі: зразу в курник!
    Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підступили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.
  
    На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.
     —      А я мало не проґавила вас! — несподівано почув він за спиною знакомий голос.
    Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його наганяла Галя.
     —      Ви на мене сердитеся? — просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.
 —          За віщо мені на вас сердитися? — одповів Грицько.
     —      Знаєте, мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. — Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою. — їсти хочете? Нате! — промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. — Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очі.
    Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.
    — Ви думаєте — боюся, що ото він мамі розкаже? — казала Галя. — Нехай розказує: анітрішки не страшно.
    — А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що... — Тут Грицько згадав про «Огородника» і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.
       І зовсім нічого, — казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, — я сама колись розказувала мамі про вас.
І що ж вона? — зацікавився Грицько.
       А нічого. Тільки каже, — Галя соромливо осміхнулася, — каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько — найкращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився! — казала інтимно Галя про вчителя. — Скільки витерпіла я, бідна, од його!..
     —      І я не думав, що він такий... грубий, — промовив Грицько.
    Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:
 —          Чорт носатий!
 —          Руда собака! — таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді —
хай йому враг — і на екзамени не з'явлюся.
    Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.
 —          Куди ж ви тоді думаєте? — спитав він.
— Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.
    — Напишете мені листа, як будете в городі? — спитав він.
    — Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?
    Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові — до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.
   «Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» — подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.
    «Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» — думав Грицько.
    Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.
    Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.
    Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.
    «Це ж вона поцілувала мене!» — подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.
Що ж, немає без колючок рож...
  
    Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.
     —      Яків! — після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.
    Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.
— Яків! Хочеш говорити? — спитав Грицько.
— Н-не хо... — ліниво протяг той.
    Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.
 —          Яків!.. Про що ти думаєш? — спитав знов Грицько.
    — Ось глянь сюди! — промовив Яків, дивлячись на небо. — Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?
— Там інші зорі.
— Ну, а за іншими?
— Там знов зорі.
— Зорі, та й зорі, та й зорі... а краю немає?
— Немає краю.
— От штука!.. — Яків зітхнув і замовк.
    Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.
   За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.
     —      На гуляння побігли, — трохи помовчавши, промовив Грицько.
Умгу... — буркнув Яків.
— Цілуватися будуть...
— Нн-да...
   Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.
    Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:
Чорнії очі, чорнії очі,
Темні, як ночі, нені, як день.
Ой очі, очі, очі дівочі.
Де ж ви навчились зводить людей!..
    Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.
    — Знаєш, що я скажу тобі, батьку! — обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. — Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!
— Та ну! — здивувався Грицько.
    — Брехав — вибачай! Маю сам гріх — і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш — поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!
Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:
    — Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! — ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. — Галя — то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.
— Ну, а що ж? — тихо спитав Яків.
    — Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки! — прибавив він, зітхнувши.
    — Колись був у нас на станції жандар, — після паузи задумливо казав Грицько, — він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда... Все за бідних людей стає, а сам — пан! Каже — заховали правду та й держать під замками!
— Яка ж то правда? — тихо-тихо спитав Яків...
    Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ...
  
    Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.
    Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз'їхатися по школах: по фельдшерських, по семінаріях, по технічних.
    Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.
    Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.
    Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгодник, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.
    Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.
    — Ну, батьку, годі вже нам сердитись — може, я винний трохи, може...
    — Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. — Що було, те минулося...
    — Але ж, батьку, признайся, — осміхаючись, казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..
    Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.
 

 

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Stepan_vasilchenko_tsiganka.docx)Stepan_vasilchenko_tsiganka.docx60 Кб1027
Скачать этот файл (Stepan_vasilchenko_tsiganka.fb2)Stepan_vasilchenko_tsiganka.fb2125 Кб920

Пошук на сайті: