– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, – каже йому одного разу мати, – тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
– Ну, так і женіть, коли пора! – озвався з-під печі Василько.
– От такої!.. – сміється, дивуючись, мати, – а до школи ходити вже й не хочеш?
– Що мені та школа – хліба дасть? – старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
– Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять, – старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
– Тільки котрого б нам з трьох женити? – міркує батько далі. – Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ…
– То як ти скажеш, Василю? – вдався вже до його батько. – Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
– Ги!.. – засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
– Ну, то чого ж там сміятися! – промовляє поважно батько. – Кажи: коли женити – будемо женити, коли ні – підождемо.
– Кажи, Васильку, – то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, – обізвалася й мати. Василько оглянув усіх – ніхто не сміється. “Чому б і справді мені не женитись?” – подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: “Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..”
– Ну, то як же? – казала мати. – Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
– Хо-чу!..
– Ну, от і гаразд! – каже батько. – Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна – ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
– Ганну хочу, – промовив Василько сміливіше.
– Ганну то й Ганну, – згоджується батько, – тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова… та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
– Ну, то не будемо ж і гаятися, – каже далі батько, – будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матері.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса – кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, – то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
– Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, – каже до його батько. – Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити – Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже й не до душі йому…
– А де ж я грошей візьму? – спитав він.
– Як де грошей візьмеш? – дивується батько. –
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити… Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
– Е-е!.. – протяг Василько з непевністю.
– Будеш уже сам усе робити – себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? – перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
– Я не хо… – промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
– Ну, а як же, сину? – ласкаво й тихо казав батько. – Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали – робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою…
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
– Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
– А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
– Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
[1911]
ПРИБЛУДА
Із життя дитячого будинку
…Гу-гу! – трубить над ним вітер, бляхою гримить… Гу-гу!.. А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його – смітник, кругом бур’яни сухі свистять, кругом дереза.
І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний…
Гу-у! – вітер над ним…
Та – шелесь! бур’янами, та – брязь! вікнами, та – гур-гур! трухлими дверима. “Одчиняй!” – “А чого тобі, губатий?” – “Мчу із поля мале покотиполе… одчиняй”!
Курява, темрява, дим…
В їдальні коло дверей – натовп: діти, завідуюча, якась чужа людина в окулярах – чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять – голісінькі! Чоловік і завідуюча люто змагаються, махають руками, кидають одне одному у вічі папірець. Діти слідкують – уважні, зацікавлені.
– Нащо, кажу, ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.
– Це позичене. Ви мусите одягнути їх.
– Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.
– А я де їх діну? Де? – озвірився чоловік. – Третій день вожуся з будинку в будинок… У мене сили вже немає.
– В наросвіту ведіть! – завідуюча.
– Ведіть уже самі – я водив!
– Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ – у мене їх дев’яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт… У мене хліба – ні кришки!
– Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!
– І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!
Дівчатка винувато і злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна – в плач, друга – в плач. Завідуюча зирк на їх – позгиналися, аж посиніли, – не втрималась – у сльози!
Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець – на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували, – в регіт!
… Завідуюча, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: – Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.
Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців – співають:
На городі качата –
Роди, боже, дівчата.
А хлопців не роди,
Бо то самі іроди…
За гомоном та стукотнявою – нічого не чути; за курявою – нічого не видно. В кутку коло груби – низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав – холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні – очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирскнув од сміху, другий – і цілий вибух реготу… Трохи згодом – другий, ще дужчий.
Підходять до гурту інші.
– Що таке?
– Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав. Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.