– Та що ж це за хлопець?
– Ай справді: у нас такого немає. Слово, друге – на допит хлопця:
– Ти наш чи не наш?
– Ні, я чужий.
– А чого ж ти прийшов сюди?
– А я до вас гулять прийшов.
– Може, тут є в тебе товариш або брат?
– Ні, немає нікого.
Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:
– А ти ж не “голодающий” часом? Хлопець швидко й злякано:
– Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо – на Глибокій.
Не ймуть віри.
– А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
– Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна – все мама поховала.
– А як тебе звуть?
– Мишка.
Привітніше:
– Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.
Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь заблищала:
Ой, Морозе-Морозенку,
Ти славний козаче…
З усіх кутків так і гунули всі до гурту.
– І, де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!
– Ану ще!
Мишко знову гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; прихитують та тільки зирк-зирк один на одного – шукають, хто б почав.
– Ну й Мишко!
Мишко тягне книжку із стола.
– Ти й читать умієш?
Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві:
– Братіє…
Та як почав, як почав…
Регочуть, аж хитаються.
– І де він там вичитав таке?
Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову – регіт.
– В його й книжка догори дригом.
– То ти не вмієш іще читати, Мишко?
– Цієї зими папа найме мені губернатку, буде вчить мене. І фортеп’яно купить… Я буду музикант. Усі серйозно перезирнулись:
– Он як… – Далі й собі:
– А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей – інженер, а оця і оцей – це будуть артисти.
Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину.
Потім хвастались:
– Еге! У нас неабиякий будинок – ми й французьку-німецьку мову учимо!
Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:
– Ось дивися, Мишко, оце – дер штуль, а це…
… Почали вибивати кописткою у битий чугун – дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як на галич, з вереском, з криком ринули в столову:
– Обідать!
Мишко стояв на порозі.
– Мишко, іди й ти до нас обідать!
Мишко затурбувався:
– Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.
– Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп – без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.
Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той “der Suppe” вперли цілий коров’ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.
Кличуть:
– Іди, Мишко!
Мишко тихо:
– Я вже обідав.
Хтось цікавий:
– А що ж було у вас на обід?
– Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою в накладку і…
Мишко ковтнув слину й замовк.
…Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо – короткий виск, і знову до роботи.
Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.
Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами…
– Гріться! – Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски…
Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло – зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною…
За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:
– Гляньте, Мишко і досі в нас!
– Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один – ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
– Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
– Я без-при-тульний…
Всі од каміна, обступили, дивляться:
– От тобі й папаша з мамашею!
– От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою.
Старші суворо до його:
– Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль:
– Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди…
– Що ж його робити?.. – Почали щось між собою шепотіти.
Хтось із дівчат голосно запротестував:
– Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув:
– Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?
Галя спохватилась:
– Та я ж не на його, я так тільки…
– “Так тільки”… “босяк”… А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
– Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорівся якийсь жаль:
– “Босяк”… Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
На раду. зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча – на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили – днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, – покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
– Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
– Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
– Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо.
Мишко:
– Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, – дві кістки лежать.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
– Ось тобі, Мишко, барахло – замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба – гукни. Сам не вилазь.
– Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря…
Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить – кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
– Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесено? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
Влетіла в спальню, світить каганцем:
– О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід… Черговий!
Спинилась посередині, дослухається. Далі люто:
– Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий? Вбігає черговий.
– Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.
– Якого собаку? Тут собак немає у нас.
– Не базікай – роби, що велю! “Тут собак немає”, – а ото ж хто кістку під ліжком гризе? Черговий прикусив язика, почухав голову. Далі певніше:
– Та то вам, мабуть, почулось.
“Собака” якась була розумна – замовкла.
Один по одному – на допомогу черговому збігся гурт:
– То почулось! Почулося! То, може, так що…
– Та то, мабуть, пацюк! – догадався хтось. Всі в один голос:
– Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!
Дивиться на дітей, віри не діймає: чогось поблискують тривожно очі.
– Хм…
Далі рішуче:
– А на лиш каганця, посвіти мені.
Нагнулась – до одного ліжка, до другого. Далі повертає суворе лице до дітей: