– Моє маленьке! Скучив? – Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз.
– Їстоньки хочеш? – Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі – вона одна розуміє її мову.
– Що? Що, мій, цвіточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Іди собі геть, погана паця. А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля. – Пішла з дитиною за село, сіла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком – верби аж до води попускали віти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, сміється із-за гілля. Катря гомонить до малого безперестанку:
– Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, – починає сама наспівувати:
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч із ребрами.
А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама – одкриє очі: ку-ку! Знову закрив – нема…
Таке ж радісне, тепле, червоне.
От тільки біда, що на світі є ще паця… Ну, та ми їй!..
І дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..
ІІІ
Минає рік, і два, і п’ять років… Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу… А бур’яни несходимі! Залізе – до вечора не вибереться… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур’янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там – край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту…
А надворі й темніє…
– Світ не родив такого волоцюги! – скаржиться мати. – Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба – і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там:
випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.
* * *
Раз було так.
Невесела у Шевченка зимою та восени хата – стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід, од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата, як хата – суму мов не було того… Сад темний, густий, бур’янами зарослий. За садом ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх, як обілений льон, очі, як квітки льону, – сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря – морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:
– Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
– Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, – мати. Розповідає. – Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали – як упав у воду.
– Догляділи! – сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз сині винуваті очі.
– Нічого, знайдеться, – розважив сусід, – може, заснув десь у бур’яні. Проспиться – прийде. – І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в’яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець?
Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір.
– Ну й де б їй дітись, вражій дитині, – не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. – Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.
Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.
– Що воно?
Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:
А вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають.
А попереду атаман
У сопілочку грає.
Всі забули на часину про хлопця, заворушились.
– Чумаки!
В селі бігли з дворів назустріч чумакам дгвчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було:
– Чумаки! Чумаки!
Сусіди почали угадувати – звідки, аж поки чумаки замовкли.
Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито:
– А ось і наш волоцюга! – Всі повернулись в один бік.
За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою – темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.
Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.
– Де це ти був?
– Де тебе носило і досі?
– Де ти волочився?
Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату – не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.
– Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш? – почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:
– Був у полі та заблудив.
– Бачили таке?
– Хто ж тебе привів додому?
– Чумаки!
– Хто? – Всі стовпились коло хлопця.
Хлопець розповів: “Стрінувся з чумаками, питають: “Куди ідеш? Мандруєш?” А я кажу – в Керелівку!
А вони й кажуть: “Це ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, каже, з нами, ми довеземо”. Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти…”
– Бачили такого! Чумакувати надумав уже!
– І як воно згадало, що з Керелівки?
– Я ж казав, що знайдеться, – обізвався і сусід. – Такий лобатий не пропаде.
– Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти, – сказав батько. Хлопець тільки того й дожидав.
– Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? – допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:
– Як мотає! Наче три дні не їв. – Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого – Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків:
– Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповіда, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?
– Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, – промовив сусід.
– Що вийде? – жартом обізвався батько, – розбіяка великий вийде – ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.
– Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?.. Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.
Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.
IV
І знову минає рік…
Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом куткові молодиці та баби, посідають на призьбі, почнуть гомоніти. Сяде тута ж, коло матері, бігаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тільки він не наслухається – все про тих же панів та їх економів: і як людей били – кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злидні… Ясний надворі день. Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається, – то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться – осмутніє… Аж раптом заграє в ньому якась радісна сила, буйна й непокірна. Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жеребчиком, іржучи й фицаючись… І весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далі біжить до сусідиного двору, од воріт якого летить йому назустріч, радісно розставивши руки, вірний і постійний товариш хлопців, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустріч, радіє, хвастає: