– Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? – показує крамну, безносу куклу, що тітка принесла їй з панського двору. – Це моя дитина, а ти будеш кум.
* * *
А на другий день в бур’яні Шевченко будує з булиги та коров’яків курінь. Збудував курінь, заплів його ромашками та глухою м’ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пісочком. Далі порозставляв у курені черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сів, дожидає гостей. А гість не за горами – за бур’яном на колодці сидить Оксана в довгій материній корсетці, з безносою “дитиною” на руках. Діждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко “дитині”, пішла до куреня. Незабаром гості починають гостювати. “А випийте ще, кумо!” – “Не можу! Не можу, хіба трішечки! Ой, яка пекуча!” – “Закусіть, кумо, чим бог послав”. Беруть із порожніх черепків, як із мисок, махають руками, плямкають губами, ніби п’ють і їдять. Планово, церемонно. Далі заводять злободенну розмову:
– Як у вас в полі і в городі, кумасю? Чи обсіялись, чи обсадились?
– Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тією клятою панською роботою світу не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? – Стиха: – Ви не чули – кажуть, у Шандри яконома вбили?
Тут із бур’янів виглянуло зо три червоних од хвилювання й цікавості дитячі завожені личка; уважні, таємничі. Радісний вигук:
– Ось де вони! – І раптом гуртовий, добре зорганізований спів чи декламація:
Молодий – молода,
Як собака руда!
У дбайливого господаря є запас і про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидві жмені печиння, нагнав непроханих геть за бур’яни.
А матерям під хатою все видно і все чути.
– От здружили – і водою не розіллєш.
– Де ви бачили, там – без Тараса і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п’є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас.
– Мо’ колись справді сватами будемо.
– Рано загадувати. Хай ростуть здорові.
Гукає:
– Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.
Оксана:
– Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.
Хлопець у бур’яні сам. Вже вечір, а йти небезпечно: розвалять “вороги” хатину.
Дожидає. Видно ставок. Із-за верб стиха вліз у воду місяць, почав полоскатись. Як запізнілий косар з пильного поля…
Було стемніло, знову видніє. Із-за чиєїсь клуні визирає повний місяць. Вибравсь вище, мов підпалив бур’яни – засяяли. Світиться, як гадючі очі, люта кропива, синім полум’ям палає гіркий полин, зелено висвічує запінена, скажена блекота. Високі будяки, як злодії, з кіллям… Страшно й цікаво… А що тут діється пізньої ночі? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак під голову, ліг: “Я трошки”. “Тарасе! Тарасе” – і чує й не чує… Може, причувається? Може, за годину, може, за мить – над головою шелест: Оксана?
Сердито й лагідно:
– Ось де він, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! – Катря.
V
А святами – до діда. А тоді – до Оксани. У старого Івана Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті: дід Іван грамотний, і в нього є велика книжка про святих мучеників. Дід Іван надіває олив’яні окуляри і починає повагом вичитувати про великі муки святої Варвари. Хто з бабів слухає, хто куняє, чоловіки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: “Ото, господи”. Вікна й двері поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу – сила, не вмирати ж усім. Чути у вікно – на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче.
– Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, піти послухати, що там вигадує старий дурень.
Кидає набік мінею, виходить із хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гості. Посеред майдану – гурт людей, старі, діти, молодь, обступили кругом старця – то німа тиша, то шалений регіт. Ближче – чути тихий глухий старечий голос сипав якісь немічні жарти. Ще ближче – чути тихий веселий шум струн на кобзі, як живий вітер. Додає словами, аж гуцається:
Ой дівчина-горлиця
До козака горнеться,
А козак, як орел,
Як побачив, так і вмер.
Кінчив, витирає піт полою.
– Бач, старе луб’я, якої затинає! А вмирать! – хтось із старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осміхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає сліпий. Певно, які зібралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашуміли струни… Залунав зміцнілий голос. Урочисто, як святе письмо:
Ой, тисяча сімсот дев’яносто першого року
Прийшов указ од цариці Катерини
З Петербурга-города…
Всі старі обличчя розцвіли, очі засяяли. Перезирались, смутно хитали головами – багато з старшого віку людей добре ще пам’ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Січ.
Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорались очі. Зразу одчувалось, що тут під кріпацькими ланцюгами буяє сила – велика, могуча, що її не задушиш, що тільки стряхнеться вона, то розірве ті ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвіє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панів тих – жменя. Як встане, як вигне спину… Та що й казати… Тільки зараз – цить…
Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце.
Вирядили кобзаря, погомоніли, почали розіходитися. Вертається до своєї хати і дід Іван з своїми гостями. Сідає, зітхнувши, за стіл дочитувати пекельні муки святої Варвари, Євстафія Плакиди. Цікаве життя, аж дух захоплювало. Тільки не ті вже думки в слухачів – видно по гарячих очах. Ще цікавіше. Сидять, як у якомусь сні. Хтось мимохіть перебиває читання.
– Що правда, то правда – мучили й тоді добре, тільки усе ж, мабуть, на палі не садовили.
– Не додумались, – одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий і засміявся.
– Або, кажуть, пекло! – раптом, одсунувши убік книжку, міняє тон сам читач. Святобливий вираз – як вітром здуло з його обличчя. Мов і не він.
Не на тім світі, на цім розвели його пани над нашими душами. Пан – гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки – не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься – хай тоді не просять – не помилують.
Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим:
– Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!
– Еге, про Залізняка та Гонту!
– Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
Дід замріяно:
– Еге ж! Гайдамаки! То були люди! – одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом. Каже:
Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи, –
Будем драти, пани-брати,
З китайки онучі…
І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.
А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.
– Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.
Тарас крутить головою: “Не хочу!”
Дід:
– Хай слухає, виросте – своїм розкаже дітям та онукам.
І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається.
Мати:
– Чого не спиш, Тарасе?
– Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?
Мати злякано до вікна:
– Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць… що це тобі в голову зайшло? Спи!
Перегодя знову:
– Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?
– Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж – ходив?
– До діда…
– Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.
А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур’яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров’яка: “Ти пан Дашкевич?”, – “Я! Прости! Не буду!” Летить голова з пліч. До другого: “Ти пан Висоцький?..” – летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. “А це буде їх цар”. До нього: “Проси! Не хочеш?” – і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька.