– Тарасе, що, ти робиш?
– Який я Тарас? Я – гайдамака!
– Що ж ти тут робиш?
– Не заважай! Бач – панам голови рубаю.
– І я! І я!
– Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. – Бере, цілиться в будяк.
– Бу-бух!
– Трах! бах! рубай! бий!
В бур’яні закипіла війна – тихий відгук далекої гайдамаччини.
– Оксаночко, я розкажу тобі казку.
* * *
Звенигородщина – співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі (співав), тітка – про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої:
Як же тепер сватать,
Що ти тепер гірше ката, –
Що ти тепер гірше ката, –
Отруїла свого брата…
Сестра Катря – на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного, потім виросли цвітами:
Підем, сестро, горами,
Розвіємось цвітами.
Ой ти зійдеш – синій цвіт,
А я зійду – жовтий цвіт…
Будуть люди цвіти рвать,
Будуть з нас гріхи знімать.
Прийде вечір – всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній – про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій – про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному – не то співають, не то вичитують тягучим голосом – сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею:
Не вибрала льону, не пішла додому,
У чистому полі заночувала.
До білого світу тополею стала…
Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:
Та нема гірш нікому,
Як бурлаці молодому.
А почнуть грати в селі весілля – ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку – всяких… Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев’ять – з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть.
А часом коло воріт заведуть з Катрею, – обоє голосні – луна на все село іде:
Іще сонце не заходило,
Наступила темнота…
Ішов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старі люди казали – на запорожця скидається, спинився, слухає:
– Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш – хлопець чи дівчина? – питає людей, що сидять на призьбі.
– То так виводить мій Тарас, – обізвався Григор Шевченко, що сидів у гурті. – Малий, ще оченашу не знає, а до пісень, як старий.
– Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, – гомонить до людей дяк. – Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.
– Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче… Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу.
– А скільки йому на роки?
– Уже дев’ятий.
– Ого! Пора. Вже давно слід було посилати.
* * *
А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон. В школі тільки його й чути. Стрінувся якось на хрестинах із дяком Тарасів батько. – А як там, пане дяче, мій Тарас?
– І не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене – не помагає. Нащо краще: кладу під різки, а він просить: звеліть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.
– Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре – він удвічі добрий. Тонкослізний – що жалісне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?
– Грамота йому – в руку. Пам’ять добра. Коли б смирніший – кращого б і не треба.
– Та й я так гадаю, що грамоту він поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?
– А що ж із нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що – буде видно колись. Побачимо, який він буде в письмі.
* * *
Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував інстинктом, що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня наука – ясна, радісна… і цей чарівний світ, мов магнетом, тягнув до себе крізь убогі грати дяківської школи. Цікавіша для учнів ставала наука, коли після часословця і псалтиря в школі починали учити “скоропису” – писанню. “У сусіда хата біла”, – напише дяк на таблиці, – переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка після довгої і нудної церковщини це була справжня утіха. Папір був тоді дорогий, а кріпаки бідні, отже, грамотіям залишались для науки стіни, ворота, двері для шкільного писання.
Одного разу, прибираючи дякову “світлицю”, Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші… Сидів над ними хлопець, мов прикипів, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів… Потяг непереможний, жагучий… Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, у яку він по своїй вподобі уписував вірші. Коли ж мрію захотів реалізувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справді, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка і з абиякого, та й того де візьмеш? Прохав дома – не дають, мати захворіла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хліба, то повеземо до Буслав’я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут – нетерплячка жити не дає. Аж помарнів. Ходить з потуманеними очима, і одна в нього думка – де б узяти тих кілька копійок, хоч на один аркуш… Згорнкв би його вшістнадцятеро, і була б хоч невелика, а все ж книжечка. І раптом йому пригадались в суднику за мискою дякові мідяки. Аж жарко стало. “Красти?! Ніколи в світі! Що це я?” А йому ніби хто нашіптував: ну то що, як красти, – зате буде книжечка, бо інакше де ж дістанеш? “Ні, ні, я не хочу!” – крутив головою і махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця і, як руками, турляла на крадіжку, і не було сили в малого змагатися.
І ноги тремтіли, і серце билося, як не вискочило, як ліз малий Шевченко до дяка у вікно, як той пішов до вечерні. Лице горіло од сорому. Ніби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. “Злодій! Злодій! – докоряв він себе. – Ось зараз упіймають, поведуть до розправи”. І все навкруги, здавалось, гукало: “Злодій! Злодій! Схаменися, що це ти робиш!” Проте невблаганна, деспотична сила одчинила сміливо вікно і швидко й рішуче пхала його в хату. “Дарма! Хай і злодій, а книжечка буде-таки!” Мов у сні все те діялось… Добре опам’ятався тільки тоді, як, щасливий і радісний, сидів з маленькою книжечкою в бур’яні, виспівуючи і вписуючи в неї слова колядки:
Шедше тріє царі
Ко Христу со дари, –
Ірод їх пригласі,
Куда ідуть іспросі…
Про свою крадіжку навіть забув… Одмучився, – є за що!
Згадав він про неї через довгі роки, пробуваючи в неволі. Згадав і зворушливо каявся перед всім світом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п’ятака, що вкрав він на мережану книжечку у дяка…
* * *
Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться. Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ.
Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, – злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач – пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх – сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір’ю – сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому перепадало найбільше. У хаті якось трапилась крадіжка – в перехожого москаля вкрадено 45 копійок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем – попрохала одного з діверів. Довідавшись про це, Тарас утік з дому. Днів зо три ховався він, ночуючи по тих же густих бур’янах під зорями, читав вірші в своїй книжечці, малював у ній квіти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.