— Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє? – промовила шинкарка, глянувши на босі, збиті ноги у хлопця.
Той усміхнувся:
– Тоді, тьотю, як у спасівку соловейко заспіває. Далі розповідає:
– Збираюсь я на ті чоботи, як убогий на кисіль. Халяви маю од старих чобіт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю гроші, що перепадає мені за те, що читаю псалтир над мертвими.
– А багато перепадає?
– Де там – десята копійка, а останнє забирає дяк, бо це його дохід…
– Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми.
Хлопець зітхнув, хотів щось сказати, далі махнув тільки рукою і пішов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи ні? Може, краще до когось другого? Блиснули привітні очі. “Зайду!” І повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.
– А-а! Тарасе Григоровичу! – обізвався до нього ще молодий господар хати. – Ну, що будеш казати, пане піддячий?
Озираючи всі кутки кімнати, хлопець в той час казав:
– Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огірків.
– За гроші чи в борг?
– В борг!
– То скажи ж своєму дякові, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижні.
Тарас осміхнувся: видно, він сам не йняв віри, щоб йому дали в набір. Тим часом в хату вбігла, цікавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.
– Ач – то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хаті, то де й узялася, – не то пожартував, не то поглузував батько.
– Який жених? На чорта він мені, – сердито одказала дівчина, – аби що вигадать.
– А чим не жених? Подивилась би на нього, – дядько одступив, ніби милуючись на хлопця.
Вигляд справді був у Тараса не женихівський: нестрижена біла кучма, чорна сорочка, латані білі штани. А замість чобіт – болото на ногах по самі закачані коліна.
А ноги… Зразу не розбереш, що в болоті, ніби в чоботях.
– Знаєш, Тарасе, що я тобі пораджу. Сліпий лірник із Сміли (?) шукає поводиря: якраз робота по тобі. Хоч не в’їжно, так уліжно. Та й псалми співати ти майстер.
Шевченко одчув образу, почервонів, опустив очі.
– Це ви, тату, дурне вигадуєте, – оступилась Оксана, – що це він – ні до чого більш не здатний, що ви його в старці посилаєте?
Батько сердито зиркнув на Оксану:
– Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. – І, звертаючись знов до Тараса, спитав:
– Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?
– Хто вам казав?! – раптом загорівшись, промовив Тарас.
– Люди казали, – невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервоніла і, взявши щось у запічку, вийшла. Господар більше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, ніяково попрощавшись, пішов із хати.
– Так і скажи своєму дякові! – услід почув він глузливий голос.
Казали, люди з нього будуть. Які люди? Як зародився ледащом, так і помре ним. Ще стало гірше на душі в Тараса. То хоч думка була радісна про Оксану, а тепер і Оксана на нього.
– І чого мене понесло сюди, дурний! – Вертався яром помалу, задуманий. – Що ж – вона мені не пара.
Сів під вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо співає. Озирнувся, на тому боці потічка коло криниці стоять чиїсь відра. А далі зоглядів – щось у червоній плахті із жовтою на голові стрічкою. Стоїть, зіпершись спиною на стовбур, мабуть, вичікуючи, поки після дощу вода в криниці вщолочає… Дівчина співала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в світі роду.
У Тараса були пісні, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам’ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспівує – чи гуляє, чи робить що, поки інша пісня не закриє цієї. Пісня про сироту, що поневіряється в людях, зразу сп’янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, він так і прикипів до місця, дослухаючись до кожного слова цієї пісні. Щось у грудях почало битись, у горлі здавило. Зціпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тією могучою і чарівною силою! Народна творча стихія вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертіла ним, як вітер билиною…
Вислухав і запам’ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, наспівуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку.
Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур’янах рясніли блискучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух його мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті.
Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур’яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повною ходою, пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна – дяка.
Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом:
Сирота втомився,
На тин похилився, –
Люди кажуть ще й говорять:
Сирота напився…
Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи;
“Так, так… він упився… а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив… Спитайте…”
Не витримав – сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче:
– Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. – Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув… Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:
Сирота леда-а-що,
Не хоче роби-ить:
Ой, оддамо вражого сина
В москалі служи-и-и…
Не закінчивши, хлопець заридав – зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:
– Так його, так… де ж сироті дітись, куди прихилитись, – в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило…. Ой люди, люди… Бодай вас…
Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– І що це воно співає так гарно та жалісно? – гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. – Дівчина чи хлопець?
– Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере… – голосно обізвалась до першої друга через три грядки.
– Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.
– Которий? Отой головатий Тарас?
Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:
– А ви ж думали хто? Отож забереться в бур’яни та й виспівує. А вже й не маленький.
– Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?
– Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.
– Та людям очі драти.
Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.
А з гори, з бур’янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:
Та виріс я в наймах, в неволі,
Та не було долі ніколи, та гей!..
Шелеснули бур’яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи – насупився, не витираючи довірливо сліз.
– Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.
Шевченко мовчав, не витираючи сліз.
– А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.