– Уперта, бісова кров, як тур. Уже ж я його і учив добре – не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав – були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити… Ану, Кирику, чого замовк? – Очі налились кров’ю, взялись склом, зціпив зуби, почав підборами, одгинаючись, вибивати в долівці ями. Стовпом стала курява.
Од села до села
Танці та музики –
Кури, яйця продала,
Маю черевики…
Ходив до дядька радитись: “Ну, що ж, про мене, хоч і в малярі! – запихається. – Коли нагодився на обід – сідай до гурту”.
Надвечір Тарас знову навідався до школи. Надумав твердо: “Заберу халявки і завтра зранку в Лисянку”. В школі гуло, як і раніш. Ще чути було якісь жіночі вискливі співи. “Та й угаву на них немає”. Зазирнув У вікно: вештаються якісь п’яні молодиці. “Ну, тепер і в хату краще не заходить. Піти спати? Ні, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди”. Сів на призьбі… Увечері школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур’янах. Сама облупана, немазана, вікна побиті… Призьбу порили свині – підрили дірку в кутку під ікони.
Коло вікна мізерна вишенька, обтріпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи німо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. І вишенька, і бур’яни, і вся школа… Пізно полохливі люди бояться мимо неї проходити; дівчата – біжать.
Хтось ішов мимо, глянув, обзивається.
– Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.
А Тарасові чогось зовсім не смутно. Така ясна зійшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарілися тихим світом лупані стіни в школі і зазолотіла трухла стріха. Глянув, мимохіть спало на думку, заспівав:
Ох зійди, зійди, зіронько та вечірняя…
Потім почав мріяти; “Як прийде-скажу: ти моя зіронька”. Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою.
– Оксано, це ти?
– А то ж хто.
– Проти череди?
– А то ж куди.
– Ось іди сюди, щось скажу.
Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.
Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає.
– Ну, що?
– Та йди ближче.
– І звідціль почую.
– Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.
– А чого? – затурбовано, – не помирили?
– Ні, не те: буду там учитися на маляра.
– О? Так уже годі на кобзаря – підеш на маляра? – осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі. Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.
Тарас з гордощами:
– Років за два буду маляр!
Ступнула раз ближче.
– А що вже, як маляр? – хвиськає лозиною об дорогу.
– А як що? Що схотів, те й намалював: схотів – дерево, схотів – хату, а схотів – козака. Зароблю грошей – поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях… козака змалюю на стіні. – Тихіше: – Тебе змалюю та й приб’ю в хаті. Хочеш?
Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками.
– Таке ти й вигадаєш! – А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна:
– А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала – а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? – Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п’яні вигуки, пісні.
Нехай буде отакечки,
Сидіть, діти, у запічку,
А я піду до дяка…
– Тарасе, бідний ти – у тебе сорочка не біла.
– Де там буде вона біла – третій тиждень як надівана.
– Немає кому випрати, бідний ти! – Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.
– А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про “зірочку”, хотілось
почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,
таємниче:
– Знаєш оту пісню: “Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя”?
Нишком:
– Ну, то що?
– Зіронька – то це ти!
– Як же це?
– Зіходить, як ти виходиш проти череди.
Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:
– Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?
– Така гарна.
Загорілась:
– А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.
– Немає кращої за тебе! – авторитетно і гаряче промовив Тарас.
– На всю Кирилівку? – зраділа Оксана.
– І на всю Кирилівку, і на весь світ!
Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.
– Коли так, то за це я тебе, Тарасе…
Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.
… І-гу –
Загнув батько дугу,
А мати супоню… –
з виском вигукували п’яні молодиці.
Раптом Оксана скривилась – зверх одного рум’янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.
– І як їм не сором? А ще жінки! – з огидою промовила вона і додала: – Ти, Тарасе, не ходи туди…
Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.
– Моя матінко! Це ж мені буде! – Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.
– Ти коли думаєш у Лисянку?
– Скоро. Діжду неділі і піду…
– Ну, то ще побачимось.
Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:
Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,
Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.
Тарас сидів і думав: “Ще й краще, що я сирота, що хочу – роблю, куди хочу – іду. Хоч я сирота – сирота щасливий…”
Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.
Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі – гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.
В дяка співали:
Копав, копав криниченьку
В зеленім саду, –
Чи не вийде дівчинонька
Рано по воду…
Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: “Чого мені боятися – здачі дам! Після – піду!” В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п’яний кобзар. Коло його ніг – поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.
– Ага! Прийшла-таки коза до воза! – промовив Бугорський, углядівши Тараса.
– Заспокойтесь, я зараз піду! – одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом:
– Це хто ж у моїй скриньці одбив замка?
В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.
– Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар?
Один з гостей, сільський п’яничка Іона, тоненько зареготав:
– Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску!
Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:
– Страму вам немає – оддайте мій товар!
Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки:
– Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав?
– Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете.
Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
– Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій!
– А ви – самі злодій! Украли в мене…
Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці.
Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку.
– Ану ще?
– Що? Мало? На тобі ще! – Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості.
– Та й нащо це? Краще – миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
– Пустіть!.. Сокрушу, акі… Який-небудь попихач… раб… Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає – панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками… Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто… ні, двісті…
Тарас як зціпив кулаки, так і стояв нерухомо, як камінь. Здається, щось думав. Далі глибоко зітхнув, вголос: