Микола Вінграновський - Манюня (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.docx)Mykola_vingranovsky_manunya.docx90 Кб1352
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.fb2)Mykola_vingranovsky_manunya.fb2199 Кб1171
Поки Орлик поволеньки підростав, Султанчик перебрався до мене й поліз під руку поластитись, щоби тоді, як я його приголублю, лизнути в щоку і потім гавкати усю ніч, коли треба й не треба… Я погладив Султанчикову вже схолоднілу на вечір голову, аж його притишені вушка раптово стислися, як пружини. Кого він почув — їжака чи лисицю? Він виковзнув з-під долоні, передніми лапками зіперсь на облавок воза, намірився гавкнути, та не гавкнув. Щось його стримало і він оглянувсь на мене. Я придивився: де по коліна, а де по груди в тумані з бурякового поля по одному й по двоє просто на нас коливалося дев’ятеро сотворінь. Що то не люди, не звірі і не чорти — я здогадався одразу, хоча подібні вони були до перших, других і третіх. Коли ж я придивився пильніше, то зрозумів: то туманіли привиди. Тьмяно й гойдливо поміж біластими купами буряків вони чвалали кудись на південь — переселялися з півночі в теплі краї від насуваючої зими. На їхніх спинах горбилися клумаки з харчами. Пригнуте тими своїми клумаками-горбами, теплолюбиве привиддя совгало ніби навпомацки і мов невидюще. А ще біля нього з боків маячіла сторожа — в її невидних мені руках над туманцем гостріли хитливі списи…

Не знати чому й для чого, та я звівся на ноги, одяг кожуха й поміж возовими дугами застовбичив і сам, як стовп, як темно-буре примарище… А привиди наближалися. За хвилину вони вибредуть на дорогу, де і світліше й твердіше, і можна буде передихнути… Тож треба було їм так тяжко цурпелитися степами, аби саме на цьому акацієвому місці вийти на мого воза? Та і мені з Манюнею стати якраз на їхньому прошкуванні.

Вони вигреблися на обочину й, не скидаючи зі спин клумаків, позбивались до гурту перепочити, коли, глянувши вгору, покам’яніли: з-під пазуристої гілки акації зверху над ними стояв і дивився в кожусі я. Темно-бурого та кошлатого, вони прийняли мене, очевидно, за якогось свого привида-начальника, якого вони боялися, бо їхні лиця зробилися ще бідолашніші. Навіть туманчик, що ним вони дихали, завмер на їхніх вустах, мов неживий. Вклякла й сторожа. Ще як вона миготіла в примар списами по боках — то були воїни. Тепереньки, зблизька переді мною жалісно мекаючи, ті вояки перетворилися на звичайних сільських задрипаних кіз й замість правдивих списів з їхніх козячих голів стирчали гострі, як списи, роги.

— Дівчата! — звернувсь я до кіз, чи то пак, до примар. — Вам часом качок не треба? Ось вам по качечці! — й нагнувшись, взяв кілька за лапи і замахав над собою. — Гляньте, які ловкенькі!

І тут сталося те, що могло би хіба приснитися: мертві качки в моїх руках несподівано крякнули…

Тепер онімів уже я. Бо чи міг я тоді в гарячкуванні збагнути, що од махання в качинім пір’ї з’явиться вітер, а з їхніх зів’ялих ший видихнеться повітря, яке вони задихнули іще тоді, коли їх решетили над Кодимою?.. А ще — заскрекотіла сорока. Почувши її, на цвинтарний її голос позліталося з лісосмуг ціле сороче кодло. Аби сховатися десь від його базарища, Орлик забіг під Манюню. Султанчик шугнув під сидіння… У верещанні сорок, з піднятими над головою качками, я, мов заведений, не переставав ними мотати. Примари сахнулися і разом з козами кинулися навтьоки. Тепер їхні горби-клумаки не гнули їх до землі, а пхали вперед. Клумаки вже самі котили примар по жовтотуманній дорозі вниз, коли одна примара-привидиха, та, що бігла останньою, посковзнулася на опалому листі, зойкнула і простелилася на землі. Мішок, що горбився на її спині, пропащо розлізся і з нього на неї й довкола неї покотилися… буряки.

Я скочив з воза і поспішив до лежачої серед буряків чи жінки, чи, може, дівчини — невідомо, бо в тій одежі, в якій вони прибрели з поля і коли я їх побачив, всі вони були однакові — сіріші від сірого! — а що одежа, а що лице…

Не ворушачись, горілиць, вона лежала посеред свого нещастя і вся, як була, — диміла. У тім низовому туманчику вона диміла тепер сама, бо і її напарниці з клумаками, і кози вже розтали у присмерку, що темно-сизо вивищувався край ледь видимого села. Пристелена туманцем, вона відчувала, що хтось чужий до неї підходить і, як і досі, з заплющеними очима почала біля себе намацувати мішок. Вона скоренько його налапала, запнула ним груди й обличчя і так від мене сховалася… Але від того, що я вже тут, сиджу біля неї навпочіпки, волохатію кожухом біля її плеча, — по ній пробіг дрож. Мішок на її грудях задихав хапкіше і вона закусила його зубами. Там, де вона його прикусила, в нім утворилася ямка, і поки я лиш збирався, як і про що з нею заговорити, в ту ямку з акації впав листок. Від його доторку вона під мішком напружилася, втислася у дорогу, а коли той листочок крізь мішковину ворухнув іще й хвостиком на її вустах, не витримала й запросилася:

— Ой, не душіть мене! ой, задихаюся… ой, мамо, спасіте!

Я схопив той листок, відкинув його на буряк, що біля її голови лежав на дорозі, й почав заспокоювати:

— Та ніхто вас не душить. То вам таке здається. Де вам болить — рука, чи нога, чи спина? Я вам поможу. Але вона не чула мене. Вона знала своє:

— Не забирайте мене! відпустіть… я, товариш начальник, більше не буду! я каюся, товариш начальник!

Тепер вже не витримав я. Мене взяла злість і я мало не крикнув:

— Гляньте на мене. Я такий самий в чорта начальник, як ви. Я питаю, де вам болить? І як вас звати, бо ви лежите під мішком, мені вас не видно, то хоч би скажіть, з ким я говорю?

— Шо, шо? — сіреньким мишачим голоском проскімлила сіра ямка, і було невідомо, чи в неї такий голос з дитинства, чи він у неї таким став тепер од беззахисности і страху.

— Мене звати Ма-а-ги-ги…

— Як-як?

— Ма-а-а-га-га… я боюся…

— Кажіть і не бійтеся. Й не заїкайтесь. Ви можете не заїкатися?

— Можу… — продихнула вже повна туману ямка. — Мене звати Магдою, а за паспортом — Магдалина…

— Тепер не бійтеся і скажіть, де вам болить?

— Я болю вся… кожна кісточка… так забилася…

— Дайте мені ваш пульс.

— Нате, беріть…

— Беру, — сказав я і взяв її ближчу до себе руку. Вона під мішком і я з її рукою в своїх — затихли. Через хвилину я їй сказав:

— На цій руці, Магдо, у вас пульса нема.

— Як це нема? — знову злякавсь її голос.

— Бо нема. Не чути.

— То, може, я вбилася і мене вже не стало?

— Дайте мені вашу другу руку.

— Ось, — прошепотів з ямки туманчик. — А як і на цій не буде? Ми знову примовкли і цього разу я їй сказав:

— На цій руці — є.

- Є? Тахкотить?

— Пострибує.

- І ваш живчик скаче. Я його чую крізь ваші пучки… Лупить, наче копитцем коник, — раз-два-три і ще один раз… То ви не з міліції? Ви — лікар?

— Лікар, — відповів я. — Професор. І саме по таких, Магдо, як ви. Я — по-жіночому. По жінках.

— Обманюєте? Забожіться!

— Чого б то я мав божитися, коли я іще й ворожбит. Хочете, поворожу?

— Я боюся…

— Що ви все боїтеся та боїтеся?

— Бо я боюся усе життя… все життя в мене моя душа в п’ятках…

Я глянув на її кирзові чоботи — і мені уявилися в них онімілі од страху п’яти. Від чобота до чобота, з п’яти у п’яту там кидалася і просила помилування зловлена мною, як мишка, її душа… Обидві ж її руки вже лежали в моїх, і наші долоні, притулені мимовіль, поза нашою волею почали наливатися обережним вогнем…

Я розгладив її долоню й сказав:

— Почнемо з того, що вам тридцять п’ять років… Вгадав?

— Пошти… — зітхнула туманом ямка. — Позавчора, якраз в неділю, мені стукнуло тридцять один…

— Там, де, Магдо, тридцять один, там на нього дивляться усі тридцять п’ять. Чи ви не згодні?

— Згодна, бо куди дінешся… А вам скільки років? — несподівано запитала вона.

— Вгадайте.

— Вам, як по голосу, стільки, скільки й мені. Вгадала?

— Пошти, — відповів їй і я. — Хочете мене побачити?

— Наче хочу, а наче й ні… Раптом ви все-таки якийсь міліціонерський начальник — прихопили мене з мішком на гарячому і мені зараз буде капець.

— Вам, Магдо, і справді капець. — і я потихеньку почав стягати з неї мішок. По тому, як я тягнув його вниз, мені відкривалось її лице: з-під сірої байкової хустини затемнілися рівні, як очеретяні качалочки, брови, а попелясті очі дивились на мене приречено і, мов намальовані, не мигали… Все в ній було продовгувате і довге — навіть шия під розщібненою куфайкою йшла поміж грудьми прямо до чоботяних ніг…

Тепер ми одне одного бачили. Ми вглядалися одне в одного чіпко і жадібно, бо і вона, ще лежачи під мішком, вже уявила мене з мого голосу, так само, як з її голосу я уявив її…

Все ближче та нижче моє обличчя само починало нахилятись над нею, коли вона раптом загородилася руками і, мов рибина з води, — сіра, туга, довга рибина — усім своїм тілом відштовхнулася від дороги, скинулася і опинилася на ногах! Вона кинулась бігти, та один її чобіт наступив на мокрий буряк, нога підломилася і, скособочивши, вона западала на дорогу. Я встиг підхопити її, мої руки замкнулися в неї на спині і ми задихали подих в подих.

— Пожалійте мене. — простогнала вона. — Дайте мені від вас утекти, бо як раптом мене з вами угледять, то я — пропала.

— Магдо, Магдо, що ви таке говорите?

— Бо ніякий ви не лікар і не ворожбит. Ви, ви — американський шпійон. У вас он американський прапор на голові — і її очі вкипіли в мій кеп.

Не розмикаючи на її спині рук, я, вже не лікар і не ворожбит, а американський шпигун, зашепотів:

— Я, Магдо, справді американський шпійон. Вчора вночі мене скинули з літака парашутом.

- І воза з конем, і цуцика, і лошатко? — здивувалась вона.

— Аякже! І їх. Лише коли ми викидалися з літака, то я з голови забув зняти оцього американського картуза.

— Ви, мабуть, молодий ще шпійончик, коли такий необачний. А парашут ваш де?

— На возі в задку лежить. Де б мені його діти? Чи закопати?

— Спаліть. — посовітувала вона. — І парашут, і прапор з лоба спаліть, бо як спіймають, то тоді не одхреститесь, все вам тоді пришиють — і прапор, і парашут.

— Спалю їх цієї ж ночі, бо завтра зранку маю прийматися за роботу: я мушу втертися у котрийсь із колгоспів, стану колгоспником, щоби все про колгоспи розвідати.

— Ой, не смішіть! Що там про них розвідувати? Коли хочете, я вам про них все розкажу за одну секунду, бо я у колгоспі змалечку. Жити-дихати, як у нас скрізь, у колгоспі можна! Як правда і те, що ми, як вдається, все з нього тягнемо і несемо по хатах додому. Боїмося, трясемся, серце сьопається у горлі, а ти чи сама, чи, як сьогодні, з дівчатами, а несеш: коли клумачок кукурудзи або гороху, або, як оце, буряків. Звісно, нас ловлять, трусять, страмлять, можуть запроторити і до тюрми, та все одно носиш, бо у нашім колгоспі як щось і заробиш, то дадуть тобі твій заробіток, як наче милостиню. Це називається: у що вб’єш — у те і в’їдеш. Тільки ж нікому про це не скажіть, бо я боюся. Ось кого в цю минуту я не боюся, то це тільки вас — шпійона. Мені навіть чудно, що я вас ненашого бачу і що від вас не по-нашому пахне.

— Від мене, Магдо, попахує віскі, що в перекладі на мову цукрового буряка називається самогоном.

— Колись буду згадувати, як мені пахло від вас американською самогоночкою.

— Тоді дихніть нею ще. — й не рознімаючи рук, я підпідняв її над дорогою…

Наше дихання стало сухим. Магдині брови, — а вони від туманного моросіння зробилися вогкими, — опинились на рівні моїх. Підпідняту від землі, я тримав її перед собою, коли кожух на мені заворушився, став зсуватись з плечей і — розстелятися на дорозі…

Сіру, сумну, я поклав її на кожух — вона важко здригнулася і притихла…

Пошук на сайті: