Микола Вінграновський - Манюня (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.docx)Mykola_vingranovsky_manunya.docx90 Кб1358
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.fb2)Mykola_vingranovsky_manunya.fb2199 Кб1179
— … і поголовним, і міжнародним, і інтернаціональним… — знову узявсь несучка.

— … і, і, і! — підказували несучці прокурор та суддя.

— … але-але — і Всесвітнім! — видихнув непримиренець. — Хай живе Всесвітній День Буряка!

Поводирі району і сам секретар здригнулися, бо так достославно не говорив ще ніхто. Після такого тосту годилося б заспівати. Але достойники не заспівали, бо, прибравши споперед миски лікті, над головами дядьків і тіток роздвигнув плечі начальник по заготівлі й засолу помідорів і огірків:

— Нехай же вічно живе наш поголовний і міжнародний, інтернаціональний, а в недалекім майбутньому — двічі на рік Всесвітній День Буряка! Один раз, коли ми його сіємо, а другий — коли збираємо. Двічі на рік Всесвітній День Буряка нехай проживає вічно! — і начальник засолу підняв над собою гранчак.

Магда, дивлячись на ту чарку, піднесла прапор на всю висоту своїх рук.

Гримнув туш.

— Слава партії і правительству! — з іншого краю столів заволав якийсь зашуганий дідок. Вітаючи дідову відчайдушність, вже підпилі дядьки забили в долоні. Заплескав і секретар, і показав правицею на дідка. Оркестр розвернувсь до оратора трубами й просурмив йому туш персонально. Дійнятий до сльози, народний промовець витягнувся по стійці «струнко», а коли нишком присів коло своєї баби, то ще продовжував шепотіти:

— … і правительству… і правительству…

— Тю! — сказала діду глуха його баба.

— Гірко! Гірко! — закричали до них вже злегка помаковілі молодиці. — Поцілуйтеся! Поцьомайтеся, як молоді на весіллі!

— Оркестр, — вальс! — обернувся від столу до музик секретар і перекинувши через лаву ноги, пристукнув підборами перед Магдою, що стояла в нього за спиною з прапором. Від такого — та ще й від кого. — запрошення Магда зніяковіла, проте одразу подумала: а куди знамено? Куди його й де подіти? Та секретар вже обійняв її темний стан, і вони втрьох — Магда, прапор і секретар — приготувались до танцю.

Замовлений вальс дядьки-музиканти ледвечко потягнули! Їхні змуляні трубами губи, що видували марші і туші цілісінький день, порозпухали, мов пампушки. Через те замовлений вальс не полинув, а забуксував. Та для жінок він годився й таким. Жінки вийшли з-поза столів й тримаючи рівно шиї і голови, мов на воді вечорові гуси, повільними парами незаймано попливли… Чоловіки поглядали на них і займались своїм — де сиділи, там і сиділи…

Від небокраю на бурячище напливло павутиння й, вальсуючи в ньому, обгорнені тим павутинням жінки опинилися наче в неводі. Вони кружляли у нім по колу, й мені здавалося, що із такого бурякового невода вони не випливуть вже ніколи… Хто з них була молода, а яка уже старша — я їх не вирізняв: по тому, як вечоріло, їхні зелені голови зливалися з купами зеленої бурякової гички, а чорні плюші робилися чорним полем. Ні їх, ні землі ставало невидно. Темно-синя імла поховала і скіфські могили, що на ніч посходилися на небокраї, і печеречки-села з голосами півнів. Всих покривала пітьма, а заодно вона стала гасити й жінок, як гасить зорі похмуре море…

Але жінкам було хороше. А Магді — найхорошіше. Аякже. З нею вальсує сам секретар районного комітету партії. Від нього пахне його духами. А привітний який і чемний. Наче надрізаний бурячок, що так і хочеться його лизнути. А золоті зуби… Правда, золоті зуби в його усміхненім роті трохи страшненько жевріють, але не страшно. Зате, коли він наміряється кашлянути, то кашляє не як прокурений чорт, а легесенько прикриває долонею рота. А коли ненароком наступить на її бота, то вибачається… Ні, він не такий, як той, що зараз чипіє в лісосмузі. В цього на плечах цілий район, він начальникує над усіма начальниками. А той байдикує степами, живе на возі й від нього віє конем. «Конем, а ще кожухом.» — подумала Магда й кружляючи з жевріючим секретарем, раптом відчула, як під жакетом по її тілу, як по вогню, йдуть мої темні руки…

Від бурякового поля щось мною кинуло глянути на баштан. Я глянув й застиг: до мене бігла Манюня — вся у вогні. Вона горіла. Часом вогонь з неї злітав, але знову наздоганяв, чіплявся і сатанів! Хто підпалив її? Хто обілляв соляркою чи бензином? Кому вона що зробила чи перейшла дорогу? Та що за таке? Що за химерна якась чудасія: той на Манюні вогонь був якимсь дивним — він був холодним. Холодним і неживим. Але ж Манюня у нім палала. Аби погасити його на собі, вона звалилася в мокрий бур’ян і заходилася у бур’яні качатися. Вона нагрібала його на себе шиєю і ногами, шкрябалася об стебла боками, терлася животом, качалася ще і ще, а як потухла, то причаїлась, полежала, а коли зірвалася на копита знову, то загорілася знов. Вдруге той озвірілий вогонь обхопив її всю — від гриви, хвоста й по підкови. Ще один раз вона стала біжучим полум’ям і освітила собою все, що на баштані проживало — від зблідлих од переляку лисиць і до найменшого мишеняти. До мене котилася вже не Манюня, а як буває під час грози, утворена громом й налита розплавленими блискавками, виникає сліпуча сферична куля. Така повна грому й скипілої сили блискавка-куля мовчки пливе над землею, та як тільки вона на щось наштовхнеться, то прогримоче так, що загориться навіть повітря. Тепер та блискавка-куля-вибух-Манюня допливала до мене і коли допливла й черкнулась об воза, то шарахнуло так, що моя голова перекрутилась очима за спину і я побачив: з даху бойової машини морської піхоти — амфібії, що зупинилася біля мене, й шарахнула вихлопною трубою, смалив військовий прожектор. Він смалив по Манюні і, як почулось мені, — реготав! Так ось хто, — сволота. — гнав і палив мого коня. Гнав і палив, і мало не вгробив.

Біля прожектора на амфібії малиновіли цигарками двоє опасистих чолов’яг, і дебеліший з них дебелою голосиною прогуготів:

— Отже-значить, — рубаємо. Потихеньку вночі рубаємо колгоспні акації додому собі на дрівця? — і полоснув прожектором не лише по Манюні, але й по мені, полоснув і раптово вимкнув.

Манюня і я, що осліпли було від світла, тепер осліпли від чорноти. На голови нам хтось ніби накинув чорні мішки і зав’язав на горлі, бо ми ще й стали душитися — косогором тягнулася колона військових машин, й привіяний від них сморід перегорілої солярки був таким в’їдливим, що в ньому задихнулися б і протигази.

— Запрягай свого коника і, поки цілий, рви звідси кігті. — з даху своєї броньованої колісниці прогув басоля і знову ввімкнув прожектор. І знову вимкнув. І знову ввімкнув…

Мною затіпало. Я схопив косу і косанув перед прожектором жовте повітря.

— Черкани нею собі по яйцях! — порадив мені мій амфібійний візаві.

— Присвіти прожектором яйця свої, щоби мені цією косою було видніше зробить тебе євнухом! — порадив йому і я.

— Як, як ти сказав? — він не повірив, що так з ним говорять.

— Руки по швах! Стояти й не ворушитися! — наказав я.

- І шо, і шо? — тепер в його голосі почулася ошелешеність, і він, і його напарник викинули цигарки за спини. — Ну, стою… ну, стою… — Раптом він напиндючився знову. — А хто ти такий, що нами командуєш? Я, ось наприклад, мічман Микита Дузь. А ти хто за один?

— П’ятнадцять діб гауптвахти за непоштиві слова перед маршалом! Я — маршал Микола Вінграновський!

— Слухаю, товаришу маршал! — мічманів голос враз пересівся. Його рокочучий бас зів’яв, і він для себе прошепотів: — І треба ж, Йосип його на кобилі, отак попастися. Погоріти на рівному місці.

— Влипли по самі вуха. — відшепотів Дузю його напарник.

— З прибуттям до частини доповісте командиру!

- Єсть, товаришу маршал, доповісти командиру про п’ятнадцять діб заслуженої «губи». — і разом, удвох, вони пригнули прожектор собі під ноги, від чого їхня амфібія стала схожа на шаленіюче вогнище, а всередині вогню опинились тепер вони — Дузь і його напарник. Тепер горіли вони, як перед тим палахкотіла моя Манюня.

— Товаришу маршал, дозвольте…

— Відставити балачки!

- Єсть, товаришу маршал, відставити балачки й не розмовляти! Та що накажете: наше світило нехай працює, чи його к бісу вимкнути?

— Ваше світило нехай працює, а ви прямуйте своєю дорогою.

— Товаришу маршал. — в голосі Дузя з’явилось благання. — Свою «губу» я відбуду, але дозвольте мені звернутись до вас з інтимним проханням…

— Підійдіть. — згодився я.

Мічман сплигнув з амфібії і заскавчав.

— Що трапилося? — запитав я його.

— Наступив на мокрий буряк ногою. І, мабуть, підвихнув. Пху. — й на другій нозі він підскакав до мене — в ряхтінні прожектора його, ніби пудова гиря, смоляна голова смоляними очима причорніла до мене ближче. Дивитись мені в обличчя мічман не зважувався. Його чинопідлеглий погляд лиш винувато пробіг й не зупинився ні на моїх підковоподібних вусах, що я їх заради Магди рівненько підстриг, ні на моїх ради неї поголених щоках. Не запримітив мічман й американського прапора над козирком мого кепа, якого я, ніби знічев’я, зняв з голови й заховав під сидіння. Зате смоляний його погляд прилип до бронзової блискавки, що була вшита в куртку й таємниче полискуючи, видавалася золотою. Оцінивши її дорогу значимість, він, вже нарешті, зважився глянути в мої маршальські очі і самовіддано дивлячись в них, ще один раз пересвідчуючись, з ким має справу, — багатозначно умгукнув. Тоді, оглянувшись, чи ніхто нас не чує, заговорив:

— Товаришу маршал! Пробачте й простіть мені ті непоштиві яйця. Я, Йосип його на кобилі, здуру бовкнув про них, бо що в мене в ширінці, те в мене й у голові. А все йде від того, що я, відколи на флоті, думаю лише про одне — про баришень. Вдень і вночі я думаю тільки про них. Ось через що я такий аморальний. Розпуста вилазе з мене сама… Ви дозволите мені балакати ще?

— Стривайте! — зупинив я охочого до балачок сексуального морського вовка, бо, дрімливо помуркуючи моторами, до амфібії дотягувалася колона моряцьких машин. Цим разом від них погнало таким духом маринованих оселедців, що в носі мені закрутило і я облизався. Заграли ніздрі й у Дузя, а на його напарника напала голодна гикавка.

— Коли нас, моряків, один раз на сто років випускають на берег провітритися, — продовжував Дузь, — на кілька отих куцохвостих годин на волю, то з кожним із нас на березі відбувається одне й те саме — ми тільки й дивимося, до якої б це баришні підлататися… І підлатуємося. То морозиво з нею з’їси, купиш насіння чи навіть губну помаду й обов’язково зводиш в кіно, бо після кіна вона до тебе уже й сміється. І ти підрегочуєш їй. Тоді, позиркуючи на годинник, аби не спізнитися на корабель, прихиляєш кралечку до плеча й ведеш її через скверик, де густіші кущі. Ложиш її, покірливе золотце, на травичку і вже добуваєш з штанів свого банабаку, коли раптом тобі над потилицею хтось з патруля як закомандує-пожартує: «Марш, злягальнику, на корабель! Твоє увільнення закінчилось!» А тут іще й сам патруль, наче звір, неподалеку стовбичить і точить об тебе очі… Та пропади воно пропадом все і з такою любов’ю, і з отакою волею. Хоч бери та й сказися.

— Тепер ваше море на буряках? — запитав я мічмана

— Ні, товаришу маршал. Наше море — на морі, а сюди, у степи, кинули нас на допомогу трудящим колгоспникам для вивезення буряків на цукровий завод. І зараз ми тут: окремий загін моряків ордена Червоного Прапора Чорноморського флоту з п’ятьма бортовими машинами та при одній амфібії шукаємо ввірений нам колгосп «Шлях до Комунізму» й ніяк не можемо його знайти. Прибуваємо — як і накреслено в нас на карті — у відповідне село, питаємо в голови: «Ви — колгосп “Шлях до Комунізму”?» «Ми». «А ми — моряки. Прибули до вас для вивезення буряків». «Ні, — каже нам голова, — ви не до нас. Наш буряк позавчора вивезли такі ж, як і ви, тільки солдати, їдьте оно за горб, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш». Тягнемося за горб. Приїздимо. Питаємо в голови: «Ви — колгосп «Шлях до Комунізму»? «Ми». «А ми — моряки. Прибули до вас для вивезення буряків». «Ні, — каже нам і той голова. — Ви не до нас. Наш буряк вчора вивезли такі ж, як і ви, тільки танкісти. Туди оно їдьте за косогір, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш», їдемо. На косогорі нам звечоріло і я увімкнув прожектор. Свічу-свічу в присмерку по дорозі, а тоді, думаю, дай, для розваги, полякаю на ніч лисиць. Розвертаю світило в поле, свічу в теміні по бур’янах, коли, бачу, пасеться коник.

— Лошичка, — уточнив я. — Моя маленька. Моя манюнечка. — пожалів Дузь Манюню й нахилився до її вуха. — Влупи мене в зуби копитом, аби в темній моїй голові засвітилося.

— За безкорисливу відданість трудовому народу… — почав урочисто я й церемоніально подивився на Дузя. Він передчув, що зараз має відбутися щось небуденне, і його плечі пішли назад, а голова — вперед.

Пошук на сайті: