Микола Вінграновський - Манюня (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.docx)Mykola_vingranovsky_manunya.docx90 Кб1357
Скачать этот файл (Mykola_vingranovsky_manunya.fb2)Mykola_vingranovsky_manunya.fb2199 Кб1177
— За безкорисливу відданість трудовому народу і солідарну йому допомогу знімаю з вас гауптвахту і нагороджую премією та медаллю. — і, нахилившись на днище воза, відімкнув сундучок, де з-поміж рибальського причандалля в мене валялося кілька, схожих на Магдину, сувенірних срібних медальок. Я накупив їх у котромусь з кіосків Об’єднаних Націй, аби переробити на блешні для спінінга й на час відпустки возити з собою. Взявши одну таку миловидну медальку-блешеньку з гачком-трійчаком, я приколов її до сірої роби Дузя. Дузь покосився на невідому йому відзнаку й зніяковіло закліпав.

— Вітаю, мічмане, й поздоровляю.

— Радий старацця! — видихнув він.

Затим я дістав з діжечки пляшку віскі і вклав її Дузеві в ліву руку, бо права його рука, віддаючи мені честь, посмикувалася на скроні біля мічманського з крабом кашкета. — А на закуску вам — дичина! — й зійшовши з воза, відв’язав від акацій шпагат з качками і всі дев’ять штук лапами догори почепив на Дузя.

Тепер з медаллю Організації Об’єднаних Націй та із розкішною в’язкою вітчизняних качок на шиї мічман Микита Дузь був готовий для подальшого пошуку ввіреного йому колгоспу «Шлях до Комунізму».

— Обсвіти мене з маршалом, аби нас бачили й чули всі! — гукнув він своєму напарнику-гикавці, і той з даху амфібії всмалив прожектором по Дузю й мені, що ми з ним одразу ж перетворилися на смолоскипи.

— Товариші моряки! — з облитого світінням мене свій смоляний погляд мічман перекинув на прищухлі машини. Краснофлотці! Вам шле привіт і вітання маршал Радянського Союзу! Ось він стоїть поруч зі мною і піднімає руку. Я підняв руку.

— Привітаймо ж його і ми — натиснемо на сигнали. І моряки натисли: з темних кабін галаснули клаксони. І не по одному, а скопом вони гуданули так, що від їхнього гудища сонна сорока дременула з гнізда, а за сорокою все, що вже примостилося на ніч у лісосмузі й на баштані, придрімало на лапах і животах, порснуло врозтіч — залопотіло, побігло і поповзло!.. Я навіть не думав, що навкруг мене жило стільки і земляного, і трав’яного, й акацієвого народу. Але ще був один народ — буряковий! У глибині поля, розпиваючи чарочку за капустяними столами, він, як тільки почув моряцькі сирени, то їм у відповідь вжарив марша «День Буряка».

— Де ото марш і де блимають фарами трактори — ото і є ваш стопроцентовий «Шлях до Комунізму». — розтолкував я Дузю.

— Так він же зовсім близесенько. Він, Йосип його на кобилі, у нас під носом. А ми блукали.

— Поганяйте прямо на оте блимання — там вас чекають зранку!

— То розвертатися і пекти прямо туди?

— Розвертайтеся і печіть.

— Бажаю вам, товаришу маршал, щасливої на природі відпустки. — потишивши голос, сказав на прощання Дузь і, посмутніло дивлячись мені в очі, вже зовсім сумно додав: — І вам, і тій баришні, що вас відвідає…

У бушуванні прожектора моряцькі машини розвернулися в ряд й приготувалися до наступу на бурячище. Попереду них, ніби вилитий з чавуну, з даху своєї броньованої колісниці Дузь віддавав накази:

— Вилізай!

І моряки ожили: одні застрибали з кабін вантажівок, а, пригинаючись, інші, ніби з пекла чорти, обмахуючись безкозирками, полізли із чрева амфібії.

— Не роззявляти ротів і не ловити гав! — командував Дузь. — Музику-марша чуєте? Це нас вітають палкі степовички солодких ланів. Не вдаримо перед ними у грязь.

— Ура! — хитнули небом його послушники й накинулися на, бурякові купи, що буряки з їхніх рук, наче град, забарабанили по днищах автомобілів. Там, де проходили Дузеві мореходці, поле ставало, як вилизане. За моряцькими безкозирками не лишалося жодного бурячка. Дузь торжествував. Одухотворений маршем, облагороджений віскі, натхненний жагучою близькістю з жагучими степовичками, він сотворив навіть віршика, і, притоптуючи на своїй панцирній красотулі невивихнутою ногою, сам його й заспівав:

Гоп! Топ! Гуп!

Ідуть моряки — лежать буряки!

Лежать буряки — нагинаються моряки!

Гоп! Топ! Хоп!

З морської руки летять буряки

В грузовики,

І помішані на моряках,

Закотивши під лоба очі,

Морякам віддаються

Божественні женщини!

— Слава матросам-ослобонителям! Слава синам морських безодень і пучин! — з теміні перед амфібією вигукнув чийсь захеканий голос, і коли Дузів напарник-гикавка навів на нього прожектор, той засапаний голос виявився дідком-шугачком.

Він добігав до амфібії й, простерши перед собою руку з розхлюпаним гранчаком, волелюбно волав:

— Доблесні приборкувачі морів! Дозвольте потиснути вашу морську правицю. А колгоспну правицю мою подати вам навзаєм.

— Кого на обмєн? Мене? На колгоспну телицю? — не зрозумів дідка Дузь.

— Ласкаво просимо! Вельми ласкаво!

— А чи не пішли б ви, папашо, знаєте куди?! Крутиться тут під ногами всяке.

— Слава партії і правительству!

— Га? — насторожився Дузь.

- І партії, і правительству! — не відступав дідок.

— Залазьте! — Дузь нахилився, висмикнув дідка з теміні на амфібію під прожектор і вже поштивіше запитав: — Ви, бува, не того, не колгоспний партійний секретар?

— Ні! Я — жук-гнойовик! Дідок-гнойовичок. Все життя гній на поля вожу. Вивезу, а тоді вилами розкидаю. Грижу на них нажив. Ось вона в мене тут під куфайкою, збоку на животі висить точнісінька, як буряк. Скорчився через неї і погибаю. — з гордістю доповів Дузю дідок.

— За безбережну любов до ордена Червоного Прапора воєнно-морського флоту награждаю вас подарунком. — і мічман Микита Дузь зняв зі своєї шиї мої качки і почепив їх на шию діду.

— Слава підводним човнам і наземним амфібіям! — дихнув на собі качками дідок-шугачок-гнойовичок і обійняв Дузя — прихилився щокою до його на грудях медалі й коли вколовся об неї, об її гачок-трійчачок, то не лише не відчув уколу, а раз, і вдруге, і втретє, — тричі! — поцілував медаль.

— Ура! Ура! Ура! — так само тричі гойднули небом сини штормових морів і свою сухопутню флотилію підвели до святкових столів дядьків і тіток.

Фіолетовими губами оркестранти врізали гімн, і поки дядьки та тітки відкладали виделки і вслід за начальством підіймались на ноги, бідашко Гикавка звузив прожектор до кинджального струменя й з даху амфібії всадив його в миску з тушкованою капустиною. Миска з капустою, а біля неї гранчак і недопита пляшка заіскрилися й засіяли. Гикавка загикав гикіше й під бухкання бубона пострумував від миски до миски.

— Що ти лазиш по тарілках. Ніяк не можеш наїстися. — наскіпивсь на нього Дузь і, як стояв, — вся увага на гімн! Навитяжку перед ним! — не змигуючи, звелів: — Начальство шукай, начальство! Йосип його на кобилі!

Гикавка шморгнув носом й від лоскітливих мисок переметнув прожектор на обличчя дядьків — замерехтів по їхніх виструганих вітрами обличчях:

— Воно? Не воно?

— Хіба не бачиш, що не воно! Це — рядові, рядові Івани!

— А ці? А ці? — Гикавка світлонув по дядьках-музикантах, що були вже на середині гімну, додували його з останніх, уже посинілих сил.

— Та на греця мені ці сизопикі биндюжники! — вибухнув Дузь.

Гикавка пострумував праворуч та знову втрапив на стіл! Але на цім окремім столі шикувалися миски не із тушкованою капустою, а з курячими пупками.

— Ти знов, ненажеро, приклавсь до харчів? Пупків тобі захотілось!

— Та нічого мені вже не хочеться! — і Гикавка гикнув, що очі йому підстрибнули, і підстрибнули куди треба: над курячими пупками височіли макінтоші й плащі! І голови, голови, — точнісінькі, як і в Дузя. — на опасистих шиях пудові гирі.

— Воно? Не воно? Воно! — сам себе запитав і сам собі відповів Гикавка й пострумував від гирі до гирі: всвітився в одну і другу, надибав на третю, четверту й п’яту, на шостій затримався, бо та, шоста гиря, посміхнулась йому в прожектор золотими зубами. «Мені б такі кланцаки на показ для баришень.» — подумав пошепки він і не зчувся, як сам разом із отією Золотозубою Гирею став дотягувати слова велеславного гімну.

— Що ти муркочеш собі під нюхало і світиш, як в підземеллі? Зафугуй на повну катушку, щоби й чортів стало видно. — наказав йому Дузь, і Гикавка впалив прожектором так, що стало видно не лише дядьків і тіток, й начальство, але й за начальством, за його спинами, прихованих у темноті, в чорних плюшах-жакетах чотирьох молодих чортиць.

«Мої ж ви любесенькі і коханесенькі.» — знову подумав пошепки він, коли на чортицях гімн догримів і вони, всі чотири, — одна височенька з прапором і медаллю, і друга, хоча й невеличка, зате ладненька, ніби та рибочка-барабулька, з кудлатим буряком на руках, та ще дві чорнявенькі повновиді із транспарантом, рушили до амфібії і, як здалося йому, особисто до нього, до Гикавки-Гикавця.

Гикавка розгубився. Не розгубився Дузь. Він знову піднісся духом — вхопив під вуса повітря, забув про напухлу ногу, хукнув і сплигнув з амфібії. За ним — як з води — виросли його невтомні приборкувачі морів. Вони збили на потилиці безкозирки, вловили ніздрями благодать випивання й, карбуючи крок за мічманом, під несміливі оплески дядьків і тіток, і під поважні очі начальства попрямували до Магди, Валі, Жені і Клави, і перед ними — прапором, транспарантом та Головним Буряком Дня Буряка — урочисто вклякли.

Бубон грякнув і вмовк. Настав великий мовчок. Великий, але недовгий: подібний до бегемота, з темряви на амфібію ледве не налетів чийсь підсліпкуватий автобус. Він насідав на гальма, тис на них й тис, та однією своєю фарою все-таки тицьнувся в броньований борт амфібії, хоркнув й заглох. Сліпенька фара розплющилася, а вже й до цього облуплені його боки облущилися до лусочки, і дощечка з написом «Районний Будинок культури» хряснулася об капот, де з перегрітого радіатора порскала сиза пара. «Ще загориться дурбило й вибухне, і позносе нам голови.» — цим разом вголос подумав Гикавка, коли з автобусових дверей, довжиною і висотою майже як сам автобус, й так само схожий на бегемота, став виходити стіл. Сам. Без нікого. Стіл висунувся й посунув прямо до моряків і з-під його фіолетової, опадаючої до землі скатертини забасюрило:

Гоп, мої гречаники,

Гоп, мої милі,

Зустрічаймо і вітаймо

Чорноморські хвилі!

«Шо за чортє шо?» — вже і пошепки й вголос подумав Гикавка і спостеріг, як те співаюче бегемотисько, похитуючи фіолетовими боками, допливло й зупинилося перед настовбурченими бровами Дузя, і з-під скатертини в сірій солдатській шинельці, з червоним бантом на ній, схожий на зайчика, вигулькнув чоловік. Його заячі очі охопили одразу всіх — і начальство, і Дузевих мореборців, і дядьків та тіток, і, стуливши над головою долоні, той Заячий Чолов’яга проголосив:

— Народ і армія — єдині! Гоп-ля!

Й тієї ж миті з-під скатертини, з-під столу, тримаючи його над собою на витягнутих руках, у веселих, як вогонь, шароварах, постали чорновусі хлопці-орли-басюри.

Гоп, гоп, гопака,

Привітаймо моряка! —

ревонули вони, що тітки та дядьки аж привстали, а Золотозуба Гиря сказав:

— Новітня народна пісня…

— Гоп-ля! — вдруге вигукнув Заячий Чолов’яга і цим разом за його повелінням з-під фіолетового запинала в темновишневих спідницях, в легких лебединних кофтах з’явилося восьмеро усміхнених вишеньок-черешеньок! Четверо з них на лебединих руках тримали перед собою повні гречаних млинців макітри, а четверо на підносах — бутелі з оковитою.

— Ууу! — завили Дузеві морські сіроманці.

— Наші незамінимі гості. — вклонився Заячий Чолов’яга. — Своїм коронним, спеціально для вас підготовленим номером вас віншує тричі лавреат районного огляду художньої самодіяльності, наш колгоспно-агітаційно-інструментальний ансамбль «Бурячок».

Чок, чок, чок,

Вас вітає «Бурячок»! —

Пошук на сайті: