— А супроти радвлади це не буде зрада? Вона дає тобі, як і всьому православному священству, їжу, приміщення, одежу, гроші — за що? Щоб ви покривали ворогів її? І ти думаєш, що інші священики не переказують секретів сповіді? Ти думаєш, що сам патріярх цього не робить? Ти думаєш, що їм життя не миле і вони воліють посилати на муки й смерть своїх невинних близьких і самих себе, замість злочинців? Повторяю, Євгене, не виключено, що тобі для перевірки тебе самого і всіх нас буде підіслано на сповідь аґента таємної поліції. Особливо тепер, після доносу на нас Марка. Отже треба попередити таку можливість, треба паралізувати можливе нещастя для всіх нас. Треба, голубе, завтра ж іти до Белуґіна і робити ту заяву, що я тобі сказав. Нічого не зробиш. Рятуймося.
Євген сидів непорушно, дивлячись собі на руки. Степан терпляче ждав і, курячи, тепер пускав дим убік од брата. Нарешті отець Євген підняв голову й глухо сказав:
— Я подумаю.
— Думати нема чого, брате. Над нами —занесено меча. Кожна хвилина дорога. У всіх нас е діти, онуки. Ми несемо відповідальність за них. Твоя заява поможе нам триматись, поки я не зроблю з свого боку чогось, що поможе нам одсунути того меча від себе. Я для цього їду у велику подорож. Мені теж не легко. Я їду на великий риск. Треба, треба тобі зважитися на цей крок. А коли ти будеш робити цю заяву Белуґіну, не забудь сказати, що ми, всі брати, згодились на тому, щоб ти запропонував владі отаку свою послугу. Це посилить дію твоєї заяви.
Отець Євген ще якийсь час посидів непорушно, потім трудно, як важко хворий, підвівся і, стоячи, ледве чутно сказав:
— Добре, я завтра піду.
— Спасибі, брате. Іди.
Євген, так само трудно ступаючи, помалу вийшов з кабінету, забувши попрощатись.
А в другій кімнаті, в їдальні так само тяглася дія інерції засідання. Там, стоячи одне проти одного, мати й син теж дивились на навислий меч тривожними напруженими очима й гарячими придушеними голосами сперечалися:
— З якої речі? ! — шипів у саме лице матері Леонід. — Чим ми винні, що п’ятнадцять років тому ваш паршивий брат, ідіот проклятий, робив якесь злочинство? При чому тут я, моя жінка, мої діти? ! “Потроїти, показати”! Чим я можу потроїти? Написати не один, а три романи? Що показати? Що мої діти ніякого злочинства не робили й нема за що їх карати? Як же я можу це показати? Як? ?
— Тш, не кричи! Нас можуть почути. Леонід глянув на двері й притишив голос:
— Чому батько нічого не робить, щоб захистити нас? Як він може тепер їхати в якесь там фінансове відрядження? Він — член Верховної Ради, він — друг Дев’ятого, він може до самого Сталіна …
— Тшшш, тихше говори. Батько робить усе, що може. Але й нам треба робити.
— Та що? V Що ж я можу робити? Чим я можу доказати, що ні я, ні моя родина нічим не винні перед Ста-ліном і владою? Чим? Я не бачу, я не бачу ніяких засобів! Жодних! !
І Леонід швидко заходив цибатими ногами від дверей до вікна і назад. А мати стояла непорушно і очі її тривожно, невидючо ходили з одного боку в другий. Нарешті Леонід зупинився біля матері й знову зашипів їй у лице:
— Тепер я розумію, чого Кривцов сьогодні так “чудно” повівся зо мною.
— Який Кривцов?
— Ну, та наш парторг, ну, той, що я тобі казав, який може помогти мені одержати премію за роман.
— Ага, так. То що він?
— Він сьогодні “не помітив” мене, пройшов повз мене Й удав, що страшно уважно розмовляє з якимсь типом. Це значить, що йому вже щось відомо про нашу історію. Уже, може, має якийсь наказ щодо мене, може, щоб усунути мене, арештувати, ліквідувати…
— Ну, ну, ну! — злякано зашепотіла Катерина Семенівна й ухопила його за руку. — Не кажи таких страшних слів, не кажи!
— А хіба не правда? І чим я можу врятувати себе й своїх дітей? Чим? Я досі робив усе, що сила моя була, але все моє життя нічого не доводить, бо якийсь божевільний суб’єкт написав, що мій батько немов би помагає якимсь там термітам.
— Але ж це не батько винен, сину, що так є, що вірять більше божевільним суб’єктам, ніж нам.
— Хто винен, я того не розглядаю і не хочу розглядати. Я розглядаю тільки одне питання: яким способом я можу врятуватися. Яким? Тим, очевидно, яким ви самі колись урятувалися: зробити донос на своїх рідних і тим довести свою невинність і відданість владі.
Катерина Семенівна злякано виставила проти нього руки, немов захищаючись.
— Ради Бога, Льоню, ради Бога, що ти кажеш!
— А що мені казати, що?
І Льоня почав сліпо швидко ходити по кімнаті. Потім раптом зупинився проти матері й гарячим шепотом заговорив:
— Ось зараз прийде Ніна з зібрання й спитає, що говорилося у нас. Що я їй скажу? Хіба я можу сховати від неї? Га? А раптом мене сьогодні вночі арештують, а вона й не знатиме за що. Навіть валізки з речами для тюрми не буде мені приготовано.
— Та чого тюрма, чого?! — трохи не закричала Катерина Семенівна в одчаю й жаху і, впавши на стілець усім тілом, схилилась головою на стіл. Леонід подивився на неї вниз, кашлянув і злегка торкнувся рукою до її голови.
— Вибач, мамо. Я трохи знервований, я сам не розумію, що кажу. Звичайно, це все перебільшено в мене.
Катерина Семенівна, не підводячи голови, вийняла хустку з рукава, витерла очі й тоді підвела голову.
— Батько робить усе потрібне, щоб одхилити від нас небезпеку, — сказала вона рівним голосом, дивлячись кудись убік… — Він не в фінансову місію їде, а… в іншій справі, яка повинна нас захистити. Ти Ніні нічого про це все не кажи. Вона — твоя жінка, але все таки… це наша, Іваненківської родини, справа. Та й на що її турбувати? І хто його знає, як би вона поставилась до цього всього.
Вона встала, поправила синові розкуйовджене у хвилюванні волосся й сказала:
— Іди до дітей, посидь біля них, може, яке чого потребує. Я потім зайду до тебе.
Леонід поцілував матері руку й помалу пішов із кімнати.
* * *
Коли дядько Євген вийшов з батьком до кабінету, а мати до їдальні, Маруся якийсь час сиділа немов заціпеніла, потім раптом схопилась з місця і перебігла до дядя Сергія, який сидів на коротенькій кушетці, розглядаючи “Крокодила”. Взявши з його рук журнал, вона кинула його на килим і сердито сказала:
— Але що ж це таке, дядю?
— Що саме, Марусино, що саме? — швиденько обізвався дядьо Сергій.
— Та вся історія. Чого ми повинні так непокоїтись, що якийсь там божевільний чоловік написав про нас ідіотський донос? Я не розумію.
Дядьо Мишка куснув мишачим гостреньким поглядом рожеве від хвилювання, гарне лице небоги й шамотливо, своїм звичаєм, забігав очима по кімнаті.
— Так треба, маленька, так треба. Так, так, так, без цього не можна. Не можна, дівчино.
— Треба, щоб ми непокоїлись з приводу всякого ідіотства?
— А ти так не кажи, не кажи. “Ідіотства”. Хто ідіот? Той, хто завдає нам неспокою? Значить, радвлада? Чи твій батько? Чи хто?
— Мені байдуже, хто! — сердито кинула Маруся.
Я вважаю, що це — ідіотство, щоб ми доводили щось там через те, що на нас зроблено доноса.
Дядько Сергій швиденько оббіг очима кімнату, потім перебіг ногами до дверей і щільно причинив їх. Сівши на старе місце і знов куснувши небогу поглядом, він тихо й повчально сказав:
— Треба, дівчино, обдумувати, що кажеш.
— А що ж я таке сказала? І кому? Тобі, моєму дядькові?
Дядько хитро примружив очі.
— А ти знаєш, хто я? А як я — сексот?
— То ти на мене донесеш?
— Коли я — сексот, то я мушу донести. Мушу, хочу чи не хочу.
— Чому так?
— А тому, що всякий вірний комуніст повинен доносити на всякого, хто б він не був, коли той каже чи робить щонебудь проти нашої влади. Чекай, чекай, дівчино, не спіши кидати на мене необдуманими словами. Ти от тут на зібранні, будучи, видно, зовсім недосвідченою, кидалась такими словами, а воно й погано. Звідки ти знаєш, хто між нами сексот, а хто ні? А, може, я? А, може Леонід? А, може, дядьо Євген? І кожний мусить переказати твої слова, де треба. Не зо зла до тебе, а щоб себе захистити. Бо, коли він не скаже, то, значить, затаїв твої слова. Га? Затаїв? А ти знаєш, чим це йому пахне?
— І навіть, коли я з тобою наодинці говорю, то й то ти доніс би на мене? — з цікавістю і трохи з страхом сказала Маруся.
— А мабуть. Бо звідки ж я знаю, що ти не сексотка? І що ти не розповіла б, про що ми говорили? Га?
— О, знаєш, дядю, це вже таку мерзоту ти кажеш. . . Я — сексотка? ! І всі ми — сексоти? ? Ффу, гидота!