— Ні, справді, яка чудесна метаморфоза! Ви вибачте мені, але я не ради компліменту, а від щирого серця дозволяю собі висловити вам мій подив і, коли хочете, радість. Правда, правда! В житті так рідко доводиться відчувати радість од лиця й посмішки людини. Ви не сердитесь на мене за мою… за моє зухвальство? ”
Жіночка засміялась і, трішки замішана, відповіла:
— Ви так це … дійсно, щиро сказали, що ніяково, сердитись на вас…
— А власне за що сердитись? — м’яко, майже ніжно сказав він і трішечки перехилився до неї. — Коли це — вислів безпосереднього почуття без жодного прихованого наміру, то, правда, за нього не можна сердитись. Хіба ні?
Дама раптом споважніла, сухо кинула: “Не знаю” й заплющила очі. І знову вираз її обличчя й усієї постаті став такий сумний, що Степан Петрович щиро зщулився. І мимоволі знову здивувався: яке, справді, мінливе і по-різному гарне обличчя! От воно тепер було вже майже суворе. І які клясично-правильні риси! Цей тонкий ніс, цей обточений овал, це бездоганне підборіддя. От тільки нижня губа трішки занадто для клясичности була повна, пристрасна (зате жива!). І те, що очі були заплющені, що повіки закривали їх, надавало ще більше клясичности, — неначе скульптура без очей. Сумна і строга голова якоїсь грецької богині.
А сум “богині” був тепер, дійсно, щирий, не удаваний, як спочатку. І сум, і втома. Ох, яка втома: знову грати цю тяжку, брудну ролю! Знову удавати кохання, знову павучине обсотування жертви, знову витягання з неї найглибше схованого і потім… спорожнену віддавати на страшний кінець. І як у кошмарі, не мати волі ні крикнути, ні остерегти, ні навіть виявити сором і огиду до самої себе. А надто, коли попадається отакий як цей об’єкт. Ну, як можна такого… хорошого, такого… гарного, такого щирого так брудно, так підло нищити? А його ж, очевидно, вже призначено на знищення, це — доля всіх, кого їй було давано на обсотування. І що ж їй робити? Остерегти його? Не виконувати даного завдання? Але значить: віддати себе, свого сина і стареньку матір на знищення? Або він, або вони.
Потяг м’яко вибивав такт коліс, м’яко похитувались тіла й хилиталась штора на вікні. В купе було затишно, інтимно, так віддалено від усіх тих клопотів, прикрощів, страхіть, що лишились десь там позаду. Степан Петрович одхилився на спинку кушетки й заплющив очі. Нарешті можна було віддатись цьому спокоєві й побути хоч кілька годин без напруження, без нападання, підкрадання, удавання. Ця жіночка напевне була не термітка й не сексотка, вона була собі проста, мила, колишня людина, яка, Бог його зна як, збереглася на радянській землі. Отже можна було бути з нею трішки самим собою, як колись-колись.
Він обережно встав, зняв з полиці свою маленьку валізочку й вийняв з неї плескувату пляшку та два. срібні келішки, подібні до великих наперстків. Богиня трішки розплющила очі й непомітно слідкувала за своїм “об’єктом”. Е, нема чого розводити сентименти! Одним більше, одним менше. їх, отаких нещасних, щодня десятками трощать кулями в потилицю по всіх неоглядних просторах СРСР. Не вона, так інша підведе його, оцього засудженого, до “стєнки”. Тільки інша, може, зробить це брутально, гидко, не давши йому за. те нічого. А вона хоч устелить цей останній шлях його квітами найкращого, що є в житті бідної людини. І, може, в цьому й є її роля в житті? Хто знає? Коли є Бог, то, може, він її на це умисне призначив?
Богиня зовсім розплющила очі й зупинила їх на. Іваненкові. Він помітив це й несміливо звернувся до неї:
— Можу вам запропонувати мале-е-сеньку чарочку лікеру? Запевняю вас, це—не отрута і не сонна рідина. А я — не гангстер і не безнадійно закоханий у вас. Я собі кореспондент “Правди” й їду на Україну, до Києва. Моє ім’я і прізвище: Андрій Васильович Зінчук.
І він покірно схилив голову над келішком і пляшкою, що їх тримав у двох руках.
— Дуже приємно. А я — Олена Вікторівна Заболотова, удова по офіцеру Червоної армії, працюю в Москві в шпиталі лікарем. І їду теж на Україну, теж до Києва, у справі маленької спадщини по батькові.
Заболотова взяла чарочку з руки Іваненка. І зараз же з ясною посмішкою додала:
— А ви, здається, українець, якщо судити з вашого прізвища?
Степан Петрович хапливо налив у свою чарку лікеру, поставив пляшку на стіл і радісно відповів:
— Так, — я — українець! Чистісінький. А ви, може, теж українка? — несміливо кинув він.
— Чистісінька! — вже по-українському відповіла вона і простягла до нього чарку. — В такому разі перьшу чарку вип’ємо за нашу Україну, за нашу соняшну, прекрасну, щедру Україну!
Степан Петрович схопив свій келішок, цокнувся ним об келішок Олени Вікторівни і трішки театрально проголосив:
— Хай живе родюча, багата, щаслива!
Обоє випили до дна, як те личить при врочистому побажанні, і поставили келішки на столик. Степан Петрович глибоко зідхнув.
— На жаль, ще не загоїлись її рани від війни. Я п’ятнадцять років не був на Україні. Люди, що приїздять звідти, розповідають страхітні речі про руїни майже всіх великих міст. Ви бачили Київ після війни?
— Ні. Кажуть, що страшенно зруйнований.
Вони помовчали якусь мить, як при спомині про тяжко хворого спільного родича. Степан Петрович стріпнувся й запропонував Заболотовій цигарку, і вони мовчки закурили. Він пильно поглядав на неї: розуміється, ця жіночка була не термітка, не сексотка, навіть не партійна, а, дійсно, проста собі трудова людинка. Але все ж таки цікаво, як би вона поставилась до його принади?
— А от готується війна,… — сказав він, дивлячись на кінчик своєї цигарки. — Нові руїни, нові страждання, нові смерті. Та які: в десять, якщо не в сто, разів більші, ніж минулі. А сама атомна чи воднева бомба, що принесе людству? А бактерії, а епідемії?
— Все це настільки страхітне, що люди просто не вірять, що воно може бути, — тихо сказала Олена й струсила попіл під столик. А Степан Петрович сердито знизав плечима.
— “Не вірять”. Не хочуть вірити! Не хочуть навіть думати, малодушно ховають голову в пісок буденщини. А треба думати, треба! Кожному треба!
— Що ж він, той бідний “кожний”, може придумати?
— Щонебудь, може, й придумає. От, наприклад, в Европі деякі такі “кожні” придумали один спосіб, як уникнути війни, як створити вічний мир на землі.
Олена Вікторівна швидко повернула до нього голову.
— Ви смієтесь?
— Ні трішки. Правильний він, чи не правильний, сказати тепер трудно. Але ці люди принаймні думають. Вони шукають, вони не хочуть ховати голови в пісок. І це вже багато.
— Що ж це за спосіб? Можна знати? Іваненко ще раз обгорнув її пильним поглядом.
— Добре, я вам скажу його. Ці люди французькі демократи і соціалісти. Спішу попередити: я тільки переказую їхній спосіб, а це ще не значить, що я його поділяю. Так от: вони кажуть, що світ виразно розбився на два табори, капіталістичний і комуністичний, і обидва вони скажено готуються до війни. За що ж має бути та війна? Відповідь: за той чи інший спосіб господарювання народів. Кожний табір запевняє, що тільки його спосіб добрий, корисний людству, справедливий, моральний. І кожний (так кажуть французькі соціалісти, а не я, прошу пам’ятати!), і кожний обвинувачує іншого, що той хоче силою накинути світові свій спосіб і встановити своє панування на планеті. Ми, радянські люди, знаємо, що це обвинувачування нас неправильне; ми знаємо, що такий намір має тільки американський імперіалізм, а комунізм прагне миру. Крім того: ми знаємо, що наш великий вождь на весь світ заявив (і його найближчі товариші повторюють), що комунізм не збирається силою накидати свого способу хазяйнування, що, навпаки, обидва способи можуть любенько співіснувати на землі. Але, це, звичайно, не спиняє американських капіталістів і вони не перестають готувати війну. Чи розуміють це французькі демократи, чи ні, це не має ваги. Суть у тому, що вони пропонують інший спосіб розв’язання суперечки між Америкою і Радянським Союзом, чи інакше кажучи: між Заходом і Сходом.
Вони кажуть: час уже людству розв’язувати соціяльно-економічні та інтернаціональні суперечки без тих примітивних, жорстоких і страшно дорогих засобів, як війни. І Захід і Схід, мовляв, заявляють себе приклонниками демократії. Прекрасно. Отже чи не можна розв’язати це питання демократичним шляхом? Чи не можна запропонувати цим двом суперникам шляхом мирного трудового змагання довести кращість свого способу господарювання? Конкретніше: чи не слід було б організувати, так би мовити, міжнаціональний чи, коли хочете, інтернаціональний планетарний соціяльно-економічний матч, конкурс. Розуміється, під доглядом і контролем інтернаціонального вищого органу, себго Організації Об’єднаних Націй?