— Гм! — гірко посміхнулась Заболотова. — “Свобода, права народу, людини”! Які деспоти й паразити ради цих прекрасних гасел відмовлялись коли од свого панування, від змоги камандувати, насилувати, мучити, убивати? Коли? Хто?
І вона аж перехилилась, бідна рибка, до Іваненка і з такою ненавистю встромила в нього розгорнені очі богині, що в нього в грудях пробіг знайомий холодний, тоскний тьохк і мигнула, як миша, в мозку сива голова Марка. Він не встиг відповісти, як Заболотова, немов схаменувшись, одхилилась і стриманіше продовжувала:
— Таких прикладів нема в людській історії. Але прикладів того, як деспоти в ім’я прекрасних лозунгів, лозунгів і свободи, і права, і щастя людей, завдавали їм і тепер завдають лютих страждань, було і є стільки, що… А, що говорити! Та візьміть хоч би.. ну скажімо, Гітлера. Згадайте його гасла вселюдського щастя. А що він виробляв з нами, га?
Та деспотам мало фізичної влади над своїми підданими. Вони потребують ще й духового упокорення їх, духового зганьблення, духового знищення їх. Вони примушують людей плювати собі в душу, ганьбити найсвятіше своє, робити найогидніші злочинства проти себе й людей — з криком слави деспотам. Я знаю одну жінку, мою близьку приятельку, яка була змушена нацистами бути аґенткою їхньої таємної поліції, ну, по нашому кажуть, їхньою сексоткою. Змушена була страхом за життя своєї матері і сина. Вона була дуже гарна, і нацисти примушували її своєю красою приваблювати їхніх ворогів і потім видавати їм. Вона почувала до самої себе й до своєї краси таку огиду, що в пароксизмі цієї огиди обмазала все лице своє сірчаною кислотою. Вона думала, що, знищивши свою красу, ставши фізично огидною, вона таким чином звільниться від своєї страшної моральної ролі. Але деспоти зрозуміли це й убили її, матір та сина. Так ви хочете, щоб такі владарі світу, ради нашої свободи й якоїсь там трудової колектократії та миру на землі, відмовились від свого… права (— хе! “права!), від своєї влади над тілами й душами мільйонів рабів, від змоги їх катувати й убивати і за це мати ще славу героїв, вождів, добродіїв людства? Так? Так?
І вона знову перехилилась до Іваненка, блискаючи проти світла згори .мокрими від захоплення очима. Степан Петрович аж руку злегка підняв, немов захищаючись і силувано посміхнувся.
— Але ж це не я хочу “якоїсь там” колектократії, а європейські наївні демократи чи соціялісти…
— Вибачте, я захопилась, — бовкнула Заболотова і провела рукою по чолі. Потім ніби аж злякано, допитливо зиркнула на журналіста, кореспондента “Правди”, і з кривим усміхом сказала:
— Ви не подумайте чогось іншого ніж те, що я сказала . .. Дайте мені чарку лікеру й цигарку. Я мушу трохи заспокоїтись. Ці спомини мене раз-у-раз так хвилюють, що я починаю говорити дурниці…
Степан Петрович похапцем налив два келішки й один із них підніс Олені Вікторівні, а другий сам узяв. Вона мовчки зараз же перехилила в рот рідину й витерла губи хусткою. Потім так само мовчки взяла з піднесеного портсигара цигарку, і обоє закурили. І в той же час обоє, стараючись бути яко мога байдужішими, кидали одне на одного непомітні, але допитливі погляди: що саме хотіла сказати одна і що саме з сказаного зрозумів другий.
Нарешті Степан Петрович порушив мовчання, яке вже почало ставати небезпечним:
— Так, так, ці питання хвилюють мільйони людей. І примушують їх не тільки говорити, але й робити дурниці. От, наприклад, ваш “слуґа уніжони”, як кажуть поляки. Я ради цих питань зробив одну дурницю,-з якої не знаю, як вийти. Я прийняв доручення редакції моєї газети проробити одну анкету, а саме: спитати думку різних радянських людей про оцю ідею трудової колектократії, як засобу встановлення миру на землі, миру соціяльного й інтернаціонального. Я зробив першу спробу з вами, але бачу, що взяв на себе дуже трудне завдання.
— Не робіть цього! — раптом гаряче і навіть немов би аж злякано вирвалось у Заболотової. Та вона зараз же схаменулась і поспішно пояснила:
— Вас можуть не так зрозуміти й можуть вийти різні непорозуміння, прикрощі для вас та й для інших. Ви ж бачите, як я погано вас зрозуміла. А таких дурнів, як я, є багато.
Степан Петрович безсило повів руками.
— Вже не можу відмовитись. Пропало. Мушу робити далі. Я дякую вам за вашу … турботу за мене й пораду, але… будемо сподіватись, що я не нароблю дурниць.
Олена Вікторівна нічого не відповідала, тільки часто й сильно затягалась цигаркою. А Степан Петрович, помовчавши, немов би на виправдання необережно взятого на себе доручення, заговорив знову:
— Коли ж, знаєте, спокуслива ідея, і хочеться знати, як наші люди поставились би до цієї чергової фантазії мрійників. Ви ж вдумайтесь, що вони проповідують: знищення на землі війни, навіки знищення цієї страшної хвороби, на яку тисячоліття хворіє людство. Досягти того, щоб на землі запанував мир, але не той “довгий і твердий мир”, про який увесь час говорять світові політики, а просто мир, вічний мир, соціяльний і міжнародний, навіки мир між людьми!
І Степан Петрович напівгумористично, напівурочисто підніс руку догори і потряс нею. І зараз же підхопив сам себе:
— І то ж, мовляв, яким способом: способом визволення сотень мільйонів працівників од залежности, од поневолення, експлуатації, як фізичної так і духової. Способом, як вони кажуть, всебічного визволення людства! Що це — жарт, га? Досягти того, щоб не стало найманої праці! Колись, кажуть вони, поневолення людини людиною мало форму рабства. Людство визволилось із нього. Поневолення прибрало форму кріпацтва, февдалізму. Людство визволилось із цієї форми. Тоді настала форма капіталізму й найманої праці. Невже людство, кричать колектократи, не визволиться і від цієї форми? ? І категорично запевняють: визволиться! Наймит зникне на землі так само, як зник раб. Наймана праця буде вважатися так само за злочинство, як вважається по культурних країнах праця дітей або рабів. І тоді, розуміється, зникне поділ людей на кляси, на держави. Війна стане непотрібна, бо хто ж і за що ж буде воювати? Настане єдина безнаймитська Федеративна Республіка Землі! І тоді тільки зможе бути тільки той Єдиний Плянетарний Уряд, про який так гаряче і так безсило говорять західні політики та інтелігенти, не знаючи, яким способом його можна створити. Його може створити тільки трудова колектократія! От вам перспективочка! Приємна, га?
І Степан Петрович невідомо, чи з гумором, чи з хвилюванням аж вирівнявся весь. А Заболотова мовчки й пильно дивилась на гарне, почервоніле лице кореспондента, мимоволі зачіпаючись весь час на мить поглядом за три червоні шрамки на лівій щоці.
— І ви… чи то пак: і європейські демократи серйозно вірять, що їхні капіталісти так захопляться цією перспективочкою, що віддадуть свої фабрики, банки, лятифундії робітникам? — з неохочим ‘ усміхом спитала Заболотова.
— Колектократи кажуть, що вони не тільки вірять, а знають, що це так буде. Капіталізм доживає свою історичну епоху. Настає нова форма людського господарства. Іде колектократія, трудократія. Ідея її, кажуть вони, носиться в повітрі плянети, і вже то тут то там знаходить свій вираз. Наприклад: деякі робітничі синдикати в Бельгії вже висунули вимогу знищення найманої праці. По багатьох країнах, та навіть у самій Америці, країні приватного капіталізму, ростуть кооперативи, ця початкова форма трудової колектократії. Та що більше, Олено Вікторівно: сам римський папа вже проголошує в загальній формі ідею трудократії чи колектократії, а за ним французькі єпископи. Вони одверго виступають проти капіталізму й проголошують соціяльну справедливість, знищення СОЦІАЛЬНОГО утиску, нерівности, навіть, здається, привласнення продуцентам, себто робітникам, продукту їхньої праці. Сам римський папа! Га? Чого ви більше хочете? Чи не є це 1 доказ народження нової ідеї й росту її в людстві?
— А війна? — тихо кинула Олена Вікторівна.
— А, війна… Так, це така сила, яка уб’є все на землі. Через те колектократи так і виступають проти неї. Поки війну не убито, всі заходи людей на мир і краще життя безсилі. Вся увага, всі заходи, кажуть вони, політиків, учених, поетів і простих смертних кожної країни повинні бути спрямовані на знищення війни навіки.