Отже, як, на вашу думку, Олено Вікторівно, поставляться радянські люди до цієї концепції, коли я буду їм викладати її, га? — з тим самим усміхом чи то легкої насмішки, чи хвилювання в устах і очах спитав Степан Петрович.
— Не знаю … — сухо і стомлено сказала Заболотова. — Звідки я можу знати? Довідаєтесь самі. Я тільки знаю, що ви… — вона хотіла сказати: “наївний ідеаліст” і сказала, щоб сказати щонебудь приємне: — …ви взяли на себе велику й, може, корисну справу.
— Правда? — щиро зрадів Степан Петрович і з радости взяв її руку й поштиво, мало не побожно поцілував її. Олена Вікторівна не противилась і не відняла руки, яку, правда, бідний ідеаліст зараз же з тою самою поштивістю випустив.
— А тепер давайте спати, — сказала Олена Вікторівна, — я почуваю себе трошки сонною…
— З охотою, з охотою! — поспішно згодився Степан Петрович і зараз же погасив велику лямпу на стелі. Там зосталось невеличке фіолетове світло, яке ледь-ледь розсівало густу тьму. Іваненко виліз на свою кушетку і навіть не глянув униз, щоб не бачити, як буде роздягатись “грецька богиня”. Скинувши піджак та черевики і поклавши їх на полицю, він обережно, щоб не рипіти пружинами над головою богині, ліг і прикрився ковдрою.
А “богиня” вже лежала горілиць і дивилась широкими очима в фіолетову темряву купе. Лежала й уперто силкувалась розгадати загадку, піднесену їй емґебістом Белуґіним і кореспондентом Зінчуком. В чому тут річ? Що має значити ця нещасна анкета? Адже малій радянській дитині повинно бути ясно, що це — справа підозріла, що бідного наївного кореспондента “ті” ловлять у свої прокляті сіті. “Мир, свобода, знищення експлуатації, найманої праці, влада робітників, трудова колектократія”. Де? В царстві насилля, гніту, експлуатації, влади деспотів? Лено, що коли цей наївник буде провадити цю анкету і провадити її так, як він це робить,, то він сам на себе дасть стільки доказів своєї “контр-революційности”, що його в перший же день, ЯК ВІН вернеться до Москви, розстріляють або в найкращому випадку, зашлють на вічні каторжні роботи. Бо кожний же анкетований ним так перелякається цих страшних питань, що наклепає на нього, щоб себе врятувати.
Добре. А що їй робити? Що вона повинна сказати Бєлуґшу? Переказати так, як було, себто переказати той тон, той блиск очей, ту ледве приховану симпатію Зінчука до тез анкети, — це значить подати МДБ перше кільце того ланцюга, який сам собі кує нещасний наївник і який його потягне до Сибіру або до “етєнки”. А не подати, сховати, це ж те саме питання мук і смерти матері, сина й самої себе. О, Боже, що ж робити? ?
Ну, добре: закохати його в себе, закохати так, щоб готов був життя своє віддати за неї, і вимагати імгнем того життя, щоб кудись утік, сховався, зник? Але куди ж він може втекти від МДБ? Це — так само неможливо, як киненому в море втекти від води. Його за кілька днів знайдуть і тоді вже будуть мучити так, як тільки “вони” вміють це робити.
Крім ТОГО: ВІН ні разу не сказав “ніч”, і їй не довелось одповідати йому “ранок”, як наказував Бєлуґін. Але добре це, чи погано для Зінчука? І що мають значити ці два слова? Що це пастка, то це ясно. Але в чому саме ховається небезпека? І як попередити його, щоб він нікому не казав тих страшних слів? І взагалі, як їй бути, як? ?
Олена Вікторівна в тузі переверталась з боку на бік і так стомилась, що нарешті аж здивувалась сама собі: “Та чого я, Боже мій, за цього так турбуюсь?
Чим він мені такий … не байдужий? Мало я їх передала їм? Ну, хай ще одне злочинство лягає на мою душу. І хай цей провадить собі свою анкету, не дитина ж він,, справді, повинен же він розуміти, хто і для чого йому дав її. Але хто, дійсно, дав?”
І це знову була загадка. Цей бідолаха каже, що дала, редакція “Правди”. Але ж редакція сама, без доручення вищої інстанції не могла організувати таку страшну, “контрреволюційну” анкету. Про неї повинно знати Політбюро, себто Сталін. Отже, виходить, сам Сталін проти себе таку пропаґандивну анкету затіяв? Який абсурд! Але що ж у такому разі вона має значити, що?
Невже Сталін, чи Політбюро, справді хоче довідатись,, як поставились би радянські люди до таких небезпечних питань? Чи щоб знати, як реаґувати, коли б висунулось на світовому форумі питання референдума всіх народів про колектократію? Невже це можна припустити?
І Заболотова знову переверталась на другий бік, знову думала, знову намагась перестати думати й заснути^.
А над нею так само з розплющеними на пітьму очима лежав “нещасний наївник” і теж намагався розгадати, загадку: хто власне була ця жінка? Коли перед ним не було того милого, хвилююче гарного лиця, тієї зворушливої дитячо-жіночої губки, він міг тверезіше, спокійніше думати.
Ну, так: що вона не сексотка, не партійна, не агентка. МДБ, це — ясно. Але що вона і не безпартійна, то й це ясно. Та більше: вона — термітка. Може, не організована, не втягнена в їхню банду, але духом вона — термітка. Принада зробила свою дію: з якою ненавистю-й огидою казала про неможливість згоди капіталістів на колектократію. І яке наївне, “кричуще” мовчання про Сталіна і комуністів. Бідненька, вона й досі не знала, що мовчання іноді говорить більше, ніж слова.
Але чи, дійсно, вона — термітка? Коли б була справжньою терміткою, вона б не турбувалась за нього, комуніста, партійця, її активного ворога. А то навіть радила бути обережним. Чи, може, особиста симпатія виникла? Мила, люба жіночка!
Але, Господи, що ж з нею тепер робити? Невже ставити її на список термітів? Невже віддати її на страждання? Ні, це — неможливо. Насамперед, вона нічого такого термітського не сказала. Навпаки: вона виявила ненависть до нацистів, капіталістів, узагалі до ворогів трудящих. Мовчання її? Але його можна різно трактувати. На щастя, якась сила стримала його сказати їй термітський пароль. Вона, розуміється, його не знає і на “ніч” не відповіла б “ранок”. А все ж таки, хто знає, може конструкція його фрази за словом “ніч” так склалась би, що вона просто машинально відповіла б “ранок”. І тоді що? Термітка? Казати їй другий раз? Провокувати ще раз? А потім тягти її на список страждання?
Ні, ні, вона — жодна термітка! Вона — проста радянська, безпартійна, невинна, льояльна громадянка, і годі про це. Спати, спати, спати!
Але сон не йшов. Потяг воркітливо гуркотів колесами; гойдалась іноді, як дитяча колиска, кушетка; внизу десь давно вже спала мила, чиста богиня, а йому сон не йшов. Замість нього, знову налізали думки про анкету, Бєлуґіна, Дев’ятого, про родинне драматичне засідання, знову тривога й страх стискували серце. І під цим тиском навіть образ грецької богині блід, одсувався вбік, робився звичайним образом людини, яка при відповідній ситуації, при її наляканому егоїзмі може як не схопити тебе за горло, то віддати тебе тим, які теж через наляканий егоїзм закатують тебе. Які ж тут1 можуть бути ніжні сентименти? Себе рятуй, от що.
І знову, як майже щовечора, з якихось закапелків мозку висунувся образ сивої страшної голови з гострим поглядом лютої ненависти й нечутно зашепотів: “Замучимо, замучимо, замучимо” …
Степан Петрович, боячись зарипіти пружинами, повернувся на другий бік і вперто став слухати ритмічний гуркіт вагона. І не зчувся, як заснув. Але образ брата й у сні не зникав. Іваненкові снилось, що він у якомусь зоологічному саду ходить од клітки до клітки й дивиться на звірів. Ось зебра. Шкура в неї в таких смугах ніби вона в старовинному купальному смугастому костюмі. Вона простягає до нього голову й шепоче: “Придивись, придивись, придивись!” Він швидко відходить од неї, переходить до другої клітки. Там двоє зелених папуг з жовтими шапочками на головах і крючковатими дзьобами, подібні до двох містечкових євреїв у жовтих ярмулках. Вони повертають до нього голови й теж шепочуть: “Замучимо, замучимо, замучимо”.
Степан Петрович прокидається від такого чуття жаху, яке буває тільки у снах, і лежить, не заплющуючи очей, боячись заснути.
Надранок він усе ж таки знову заснув і прокинувся тільки тоді, коли в купе вже було багато сонця, а посеред нього стояла “богиня” й докінчувала упорядковувати своє ніжно-каштанове волосся. Помітивши його здивоване, підведене лице, вона засміялась і весело сказала: