— Е, який же ви — сплюх! Хутко вставайте, я голодна, підемо снідати. Злізайте з вашої височини, не бійтесь, я не буду на вас дивитись, я буду розглядати українські пейзажі, бо ми ж уже, здається, в’їхали на, територію України.
І вона сіла на кушетку лицем до вікна. Степан Петрович, слухаючись її, швиденько вдягся, вихопив із валізки несесер з приладдям до вмивання та гоління,’ легко стрибнув з кушетки й перейшов до вбиральні. Коли він поголився, умився, припудрив шрами на щоці і вийшов у купе, Заболотова все так само вірно сиділа лицем до вікна і повернулась тільки тоді, коли Іваненко, сховавши свій несесер, привітався до неї. Вона живо й радісно простягла йому свою руку й сказала:
— Доброго ранку! Як спали?
— Чудесно!
— Зразу заснули після нашої розмови?
— Моментально. А ви?
— Так само. Такі розмови дуже корисні проти безсоння, коли воно в кого є. Але дивіться, дивіться: дерева в цвіту! Це ж весна. Це ж усе таки весна, що б там не було. Правда? І ми, очевидно, вже на Україні. Бо тільки на Україні так рано цвітуть дерева! Як прекрасно!
Степан Петрович подивився не на дерева, а на неї, і відчув просто вибух захоплення від вигляду цього чудесного обличчя. Воно тепер було ледь-ледь рожеве, як ніжний білий мармур при ранішньому сонці, а очі були такі чисті, невинні, привітні, а нижня губка така лукава, що Іваненкові треба було зробити над собою велике зусилля, щоб не вхопити її в обійми. Вчорашньої, втоми, нервовости, дражливости й сліду не лишилось. Навіть ЇЇ чорна сукня не була помітна, (правда, ту чорність жалоби зм’якшувало біле мереживо жабо).
— Ну, ходімо снідати? — вхопила вона його за руку вище ліктя й потягла з купе. Степан Петрович: знову аж скорчився всередині від зусилля стримати бажання притиснути її до себе всім тілом.
У вагоні-ресторані вони сіли біля вікна одне проти одного і, дивлячись то на себе довгими поглядами, то на пейзажі, що розсотувались, як на екрані, поза потягом, говорили про все зовнішнє, зверхнє, що підверталось під погляд чи думку. А вчорашнього не торкались.
Говорили вони й сьогодні по-українському і Степан Петрович один раз, коли на них озирнувся пасажир і майже вголос сказав своїй сусідці: “Українці!”, помітив, що він говорив весь час по-українському і, головне, не помічав цього. Коли б він не їхав з такою місією на Україну, така демонстрація мови могла б бути для нього небезпечна. Але тепер вона, ця бідна мова, була йому дозволена, законна, потрібна, чорт забирай!
Та коли вони вернулись у своє купе, а надто, коли в пейзажах з’явились білі хатинки, білі, чистенькі, рідні, давні-давні, Іваненко раптом притих, замовк, немов би аж похмарнів і декілька разів навіть не розчув, що казала “богиня”. Вона скоса, з деяким непорозумінням зиркала на нього й нарешті перестала звертатись. А він сидів і все так само мовчки водив очима по розсотуваних за вікном вагона картинах фільму. І нарешті, криво посміхаючись, тихим, рівним, майже безживним голосом, проговорив, чи то до Заболотової чи про себе:
— Україна.
Заболотова повернула до нього лице і він додав у її великі, розгорнені на нього очі:
— П’ятнадцять років не бачив…
Він не додав їй ще того, що серце йому так дивно завмирало і тілом проходили хвилі такого чудного почуття, що хотілось одвернутись і заплющити очі, в яких гаряче накручувались сльози. Сльози в нього, комуніста, антинаціоналіста! Це було безумовно глупо й смішно, але цей стан був такий і болючий, і солодкий, і несподіваний, що він нічого не розумів.
Він підвівся і, удаючи, що чогось шукає в кишенях пальта, одвернувся від Олени Вікторівни і сильно, сер^ дато витер ребром руки очі. Коли він знову сів і обоє закурили, той стан трохи притих. І раптом йому згадалось, що щось подібне в нього раз сталось у молодості, коли він після дворічного сидіння в одиночці царської тюрми, вийшов під час революції на волю й почув у товариша в хаті гру на бандурі й пісню “Зоре моя вечірняя”. Тоді так само стало гаряче очам, так само грудьми пройшла болюче-солодка хвиля. Тільки тоді він одверто, сміючись і не соромлячись, заплакав. Та тоді сльози були зрозумілі і йому і його товаришам: два роки він не чув голосу близьких людей і музики. Та й нерви були вимучені тюрмою. А тепер? Комуніст, сек-сот-осназ, друг Дев’ятого, в доброму здоров’ї. Чого раптом розкис? ?
Він знизав плечима, випростався і весело заговорив до Олени Вікторівни. Вона, все так само пильно й непомітно зиркаючи на нього, відповіла теж весело й майже безжурно.
Та от знову, дивлячись у вікно на знайомі давні-давні картини, він потроху почав затихати й зовсім замовк. А хтось за нього знову не думав, а якось бездумно дивувався й питався: “Та невже, справді, це Україна? Невже це той загублений, заборонений рай, де було колись щось невимовно-ніжне, запашне, хвилююче, рідне-рід-не? ? І невже він, справді, їде туди?”
І тільки тепер якось одразу виразно “побачилось” йому, що він за всі ці п’ятнадцять років ніколи не допускав до себе от такої як тепер уяви України, вона була в ньому заборонена ним самим, вона була замкнена, небезпечна, ворожа всьому його новому існуванню після отої катастрофи з Марком.
І раптом йому, невідомо як і через що, виринула з підсвідомости картина: Маріїнсько-Благовіщенська вулиця; ранній ранок; троє жандармів і він посеред них. Вони садовлять його в тюремну карету. А на тротуарі стоїть якийсь сільський хлопець з розрізаним жовтогарячим кавуном у руці й злякано-роззявленим ротом, спрямованим на жандармів. Чого неодмінно цей маленький епізод, цей хлопець і кавун?
Але за цим друга картина. Липень. Поле. Паперовий сухий шелест вівса. Фіолетові колючі чашечки-келішки будяка. Овес — рябий, як лице у віспі. А там далі позачісувані чуби копиць сіна. Баньки конячого гною в кодіях межі. Телеграфні дроти, як нотні лінії без нот. І пекуче-пекуче сонце.
А за цими картинами почали розсотуватись інші та інші, неначе розірвався мішок, у якому їх було затиснено, і вони тепер одна по одній вислизували й вислизували. Щоб спинити їх, він затикав дірку поглядами на богиню, розповіданнями, навіть легесеньким фліртом. Але, на біду, сама богиня, чи то навмисне, чи ні, почала ту дірку розривати своїми запитаннями: а з якої він области України? А чи любить він українські пісні? А чи любить він запах конопель у леваді? А чи… І так без кінця. І за кожним запитанням знову набігала болюче-солодка хвиля, і сексотосназ робився маленьким, маленьким. Це було і смішно, і глупо, але ні сексот, ні член Верховної Ради, ні навіть друг Дев’ятого з тим ідіотством уже не могли боротись. Це була якась просто фізіологія, як, наприклад, згага в пустелі, з якою ніякими філософуваннями, умовляннями, соромленнями й загрозами ніякі комуністи, сексоти й члени Верховних Рад нічого вдіяти не можуть.
І коли вони надвечір під’їздили до Києва, і здалеку так само заблищали проти вечірнього сонця вікна високих будинків, як вони блищали двадцять років тому, в Степана Петровича вибухла така ніжність, що він ухопив руку Олени Вікторівни й покрив її поцілунками. Вона другою рукою ніжно гладила його волосся і чудно, не то сумно, не то зворушено посміхалась.
Розділ 7
Миколі Сидоровичу Бєлуґіну випав Іваненківський день. Спочатку з самого ранку несподівано, без ніякого запрошення, сам собою заявився Євген Іваненко. Микола Сидорович був настільки здивований і зацікавлений, що навіть не довго примусив чекати “попа” в чекальній кабінці. Бідний “піп”, видно, був такий схвильований, що спочатку навіть не міг говорити. Він весь час якоюсь синенькою ганчіркою (замість хустки) витирав червоНо-іржаве лице, і очі його злякано, витріщено не відривались од начальника, а нижня губа безпорадно, мокро звисала.
Щоб підбадьорити його й показати, що в ньому, Бєлуґіну, нічого страшного нема, він запропонував Іванен-кові цигарку. Той тремтячими пальцями взяв її й покірно, невміло закурив, хоча сам тютюну ніколи не вживав.
— Ну, я вас слухаю, громадянине, — сказав Бєлуґін. Отець Євген раптом закашлявся від диму й винувато крізь кашель посміхнувся до Миколи Сидоровича.
— Вибачте, я зараз …
І, держачи цигарку далі від лиця, він напружився і трудно проговорив:
— Я прийшов, товаришу, до вас, щоб зробити вам заяву … Я й мрї брати… — він на якусь мить зупинився, і нижня губа його знову безсило одвиела. — Вибачте, я… Одно слово, ми всі вважаємо, що наше священство не є послідовне, що… Не всі, розуміється, а декотрі священослужителі. Коли ми молимось за нашого Богом посланого нам вождя, то повинні… захищать його всіма силами. Так ми думаємо. Охороняти його від усяких замахів і навіть злих, гріховних помислів, пресікати їх у корені…