Власні слова трохи підбадьорили о. Євгена, а надто схвальне похитування головою товариша начальника. І він навіть ще далі від себе відвів руку з цигаркою і вже складніше продовжував:
— Ми думаємо, товаришу, що треба зобов’язати всіх священиків використовувати свою духовну … (він трохи не сказав “владу”)… свій духовний вплив над віруючими і викривати у заблудших їхні тайні злі наміри супроти Богом посланого нам вождя і його помічників. Наш обряд сповіді повинен бути у захист нам і для поборення лукавих. І я вам заявляю, товаришу, що я не пожалію рідного брата чи сина, коли він на сповіді перед самим Богом виявить мені свій гріховний задум проти нашої Богом посланої влади. Я не буду умовляти його, я просто не дам йому розгрішення гріхів його і видам його в руки законної влади яко страшного злочинця проти волі самого Бога.
— Оце мова справжнього радянського священика! — навіть жвавіше, ніж звичайно, сказав Бєлуґін і аж посміхнувся, розсунувши синюваті губи й показавши занадто білі зуби. (“Це буде великий козир проти Клімова!”) — Я неодмінно доведу вашу пропозицію до відома нашої влади і будьте певні, товаришу (він сказав не “громадянине”, а “товаришу”!), що вона буде оцінена за її вартістю, а авторів її визначено як вірних синів радянської СОЦІАЛІСТИЧНОЇ батьківщини. Спасибі, товаришу!
І він аж підвівся, аж вийшов з-за столу й простягнув руку о. Євгенові. Той хапливо поклав цигарку в попільничку на столі, схопився й гаряче потиснув простягнену руку. Бєлуґін урочисто сказав:
— Радянська влада ніколи не була й не є проти релігії. Вона була й є тільки проти тої релігії, яка не виконує приписів Бога, яка йде проти його посланців, яка повстає проти законної влади. “Несть власті, аще не від Бога”, говориться в самій Євангелії. А надто така влада, як радянська, яка встановила в себе рівність, братерство, любов між людьми, яка творить соціялізм, себто щастя на землі.
Отець Євген схвильовано, згідливо і радісно хитав головою. І коли Бєлуґін навіть ще раз потиснув йому руку й подякував, він вийшов із кабінету в страшний коридор з кабінками без того підгинання колін, з яким ішов до кабінету. А вийшовши після всіх процедур охорони з будинку МДБ, він ступав твердими певними кроками асфальтом тротуару й поглядав на небо, на людей, на дерева в весняних буруньках оком майже переможця і власника, — тепер йому ніщо не було страшне, тепер бідна, хвора, замучена страхом і хворобою Клав дія зможе не тремтіти ночами, ждучи арешту; тепер можна буде викласти з наготовленої до нальоту “чорного ворона” валізки сорочки й штани, які так уже були потрібні для зміни. І синові до Ленінграду можна буде написати шифром, що небезпеку відсунено, хай бідний не труситься там. І спасибі любому Степанові за пораду!
Потім, після прийому інших “клієнтів”, настала черн га Катерини Іваненкової. Микола Сидорович сам її викликав (наказавши їй, розуміється, ні одній душі не казати, куди її кличуть).
Він мусів енергійніше взятися за цих проклятих Іва-ненків. Клімов уже використовував проти нього справу Марка і Степана. Його, Бєлуґіна, уже потихеньку, пошепки, натяками виставлялось “там”, вище, трохи не протектором цих людей, а ще більше цих ідіотських “термітів”. “Там”, треба думати, розуміють цей абсурдний наклеп. Але Клімов має своїх протекторів, і йому вже давно хочеться посісти його, Бєлуґіна, місце. Отже що йому коштує в слушний момент щдкинути ‘йому, Бєлуґіну, під ноги лушпайку дині, на якій би він посковзнувся? А справа цих Іваненків та зв’язаних з ними “термітів” і може послужити за ту лушпайку.
Такі ідіоти як цей, наприклад, піп і тисячі інших, що проходять через його руки, трусяться від страху й думають, що енкаведисти чи емґебісти то якісь нелюдські істоти, якісь з природи своєї жорстокі, тупі, жадні до крови й мук людей потвори. А того ці ідіоти й не1 знають, що ці потвори самі щоночі тремтять і ждуть “чорного ворона”. Ідіоти не знають, що “потвори” м у с я т ь бути жорстокими, безмилтсердними катами, коли хочуть, щоб їх самих не катували такі самі потвори. І що більша небезпека для потвори, то більша його жорстокість і нелюдськість.
Так само вони не знають того, що й емґебісти мають свої прикрощі, страждання. А коли б ідіотам сказати, наприклад, що він, Бєлуґін, має язву шлунку, що жінка, його зраджує, що діти його півкретини, що він нещасніший за всіх радянських ідіотів, то вони просто не повірили б. Вони не можуть зрозуміти, що енкаведист чи емґебіст ризикує своєю свободою й життям, коли виявить якесь милосердя, що ці почуття для нього злочинство і грізна небезпека. От вияви він, Бєлуґін, якунебудь м’якість, поблажливість, навіть якунебудь крихітну жалість до якогонебудь “клієнта”, і вже йому самому велика загроза. Бо звідки він може знати, хто цей “клієнт”? А може, він підісланий таким самим іншим начальником секретного відділу МДБ сексот, провокатор, який зараз же донесе на нього, Бєлуґіна, про його поблажливість, слиняйство, ухил?
І тому, коли до кабінету було впущено Катерину Іваненкову, Бєлуґін зустрів її з тим самим холодним, безживним виразом біло-сірого лиця, з яким приймав усіх покликаних.
Катерина Іваненко не виявляла такого тремтіння, як. брат її чоловіка. Навпаки, здавалось, що вона ввійшла з якимось викликом, бо вся її висока постать в сірому пальті, наче в шинелі, була сильно, по-солдатському випростана, голова закинена назад і з-під синього незграбного капелюшка якось загонисто стирчали на обидва боки чорні підгорілі на кінцях і теж по-солдатському закучерявлені пасма волосся. От тільки очі якось чудно, застигло ходили в орбітах з боку на бік як попсовані й не кліпали. Навіть коли вона сіла на показаний їй стілець, вона не зразу почала дивитись нормально.
Без усяких передмов Микола Сидорович зараз же почав:
— Я викликав тебе, товаришко, в дуже важливій для нас усіх справі. Як тобі напевно відомо, ми одержали від брата твого чоловіка, Марка Іваненка, листа, адресованого братові Степанові. Ти знаєш про це?
Катерина Семенівна, немов нарешті вхопивши, про що йде мова, швидко захитала головою:
— Так, так, знаю.
— Так от, у тому листі є згадка про те, що ви ніби даєте поміч якимось термітам, себто контрреволюціонерам, зрадникам, ворогам народу.
— Але ж то лист божевільного! — з криком вирвалось у Катерини.
Бєлуґін зробив невиразний рух бровами:
— Ну, це хто зна, чи був він божевільний, коли писав того листа. Божевільний не міг би так послідовно писати про свою організацію.
— Та в нього жодної організації немає! — знову скрикнула Катерина.
— А ти звідки маєш таку інформацію? — зараз же вхопився Бєлуґін. — Хто тобі дав такі дані про них?
— Ніхто не давав жодних даних. Просто думаю, що ніяких термітів узагалі немає.
— Ага, тобі, може, хочеться навіть, шоб ми й жодних розслідувань не робили?
— Ах, горе! Що не кажу, то все не так! Я зовсім не це хотіла сказати. Та в тій же справі мій чоловік поїхав робити це розслідування, ловити цих проклятих термітів, якщо вони є . . .
— Ага, ловити? Як же можна”ловити те, чого нема?
— Та я ж хотіла сказати: ловити, якщо вони є. Правда, товаришу, ви говорите зо мною так, наче я чи ми в чомусь завинили… Ми — старі партійні робітники, ми більше двадцяти років працюємо в партії, мій чоло^ вік є…
— Так, так, я все це знаю. Але я знаю й такі приклади, коли люди працювали в партії більше сорока років і все ж виявились нашими лютими ворогами, провокаторами, зрадниками, запроданцями буржуазії. Мій обов’язок бути на сторожі, пильнувати. Ти, як партійна людина, повинна це розуміти й не пирскати на мої запитання, а помагати мені розслідувати цю справу. Так само ти, як комуністка, повинна розуміти, що в питанні охорони радянської влади, як борця за світову революцію, не може бути жодних родичів, братів, чоловіків, дітей, батьків. Революція і СОЦІАЛІЗМ повинні бути вище за все.
— Я цілком згоджуюсь, і ми це доказали, коли п’ятнадцять років тому видали нашого родича радянській владі.
— Знаю. І хвалю. І тому радянська влада й виявила та й виявляє вам свою прихильність. Здається, ви не можете ні на що скаржитися. Ви живете так, як на Заході буржуазні міністри не живуть. Але тепер на вас кинено тінь. Треба цю тінь усунути. Так, — товариш Степан поїхав на Україну в цій справі. Йому це дозволено і доручено. Але як на ньому лежить тінь, то треба, щоб круг нього все було чисто й ясно. Він складе справоздання про виконання доручення, але треба, щоб ми з інших джерел мали підтвердження цього справоздання. І з таких джерел, яким би могли вірити. Ти е одне з них, товаришко Катерино.