Степан Петрович розвів руками.
— Ну, от! “Гидота”. А я ж хто? Не сексот?
— Ти — сексот осназ! Ти виконуєш особливі доручення уряду, велику службу, ти виловлюєш ворогів соціялізму, ти захитаєш Радянський Союз від…
— А Дуняша хіба робить не ту саму службу? Вона слідкує за нами, вона так само охороняє Радянський Союз від зради, від змови .. .
— Так ми ж — комуністи, ми ж не вороги Радянського Союзу, ми самі…
— О, це не має значення. І Зінов’єв, і Троцький були немов би комуністами, а стали зрадниками й ворогами народу. Ну, та годі про це. Я пішов.
І Степан Петрович, широко обнявши Катерину, ніжно труснув нею й попрямував до передпокою. Відчинивши двері, він трохи не звалив з ніг Дуняшу, яка тримала в руках карафку з водою.
— Ой, вибач, Дуняшо, я, здається, вдарив тебе? І Дуняша, почервонівши аж до шиї, поспішно поставила карафку на столик і кинулась до кожуха товариша хазяїна. Катерина Семенівна закинула торс назад, немов узявши тачку, і багатозначно подивилась на чоловіка. Але він весело засміявся й пішов назустріч домробітниці, яка спішила до нього з розгорненими обіймами кожуха.
До міністерства було недалеко, і Іваненко рішив іти до нього пішки. І на вулиці він так само весело ступав тротуаром, навіть не застібаючи хутра. Та й вечір був не дуже морозний, березневий, з подувом якихось незримих весняних зідхань. Ліхтарі горіли теж бадьоро й сміялися згори колючими стрілами, надто як приплющиш на них очі. З різних боків випинались угору велетні-будинки; вулицею з криком сирен пролітали автобуси та авта; тротуаром сунула вечірня юрба, вертаючись з роботи чи поспішаючи до неї. Жваві, переважно молоді, сильні, веселі пики, пики людей, що жили, мовляв, у “совєтському пеклі”. Хе-хе, дивне пекло, в якому чути такий заразливий сміх на вулицях, такі вибухи пісень, такий повний завзяття рух.
А праворуч поважно, масивно темніли стіни Кремля, того храму, в якому тут на землі, а не десь там, на небі, перебував усемогутній, усегрізний, усекараючий бог. Степан Петрович широким жестом застібнув хутро, вирівняв струнко, по-військовому, тіло і, косячи очі на мовчазні стіни, надав ходи. Високий, широкоплечий, у високій шапці, з-під якої назустріч усім дивились блискучі, навіть у присмерках, очі, він звертав на себе увагу зустрічних, вони часом аж оглядались на нього: ач, мовляв, якийсь переодягнений у цивільне генерал.
І з тим самим певним, військовим виразом очей, посмішки, всієї постаті він увійшов у парадні двері Міністерства Державної Безпеки, з ним проходив усі процедури перевірки його особи, з ним же сидів в ізоляційній чекальній кабінці, дожидаючи своєї черги.
І як майже щоразу, коли він сидів у такій кабінці, він з деякою навіть гордістю думав про таке дотепне вирішення проблеми: як прийняти десятки “клієнтів” і не дати їм змоги бачити один одного. Для цього служили оці халабудочки. Довжелезний коридор був розділений на дві половини проходом. По обидва боки його були два ряди малесеньких кабінок, немов телефонних. “Клієнта” заводили в кабіну й замикали за ним двері. Кого приводили після нього чи виводили, він бачити не міг.
Дожидання своєї черги цього разу було довге, але Степан Петрович ані трішки не нудився й не нетерпеливився. Дурненька Катря, ніколи вона, мабуть, не буде в стані пройнятись тими думками й почуттями, що виникають тут у тих, які можуть думати й почувати не по-сбивательському. Бідний обиватель тремтить, коли проходить повз будинок міністерства, і завмирає, коли мусить увійти в нього. І, розуміється, йому несила уявити собі, яка могутня, фантастична, казкова сила скупчена в оцих високих стінах, за тією м’якою тишею, з якої тільки іноді, як вихлюп на тихій річці, пробивається приглушений людський голос. Десятки, а то, може, й сотні тисяч людських існувань лежать там у шухлядах і можуть бути перевернені помахом пальця он тієї істоти, що так немов би просто й привітно дивиться з портрета на стіні (який був у кожній кабінці). Та більше, мільйони, а той десятки мільйонів людських існувань зареєстровані на просторі всього ^велетенського Союзу, занесені в картотеки, і кожне з них під доглядом і керуванням отого бога й оцих його священнослужителів. Кожний рух, кожна затаєна думка відома їм, і кожне шкідливе існування може бути знищене в одну мить. Де, коли, в кого на землі була чи є така сила? А з другого боку: який бог може дати більшу певність і силу тим своїм щиро віруючим, які не мають чого ховати перед богом? Який жалюгідний президент республіки може викликати таку побожність у своїх поклонників, якою пройняті вірні сини “Великого Батька”?
Нарешті Степана Петровича закликали до “Колечки”, чи то пак тут: Миколи Сидоровича Бєлуґіна, начальника секретного відділу МДБ*) (МДБ — Міністерство Державної Безпеки). Микола Сидорович, як звичайно, тільки підвів очі з паперу, над яким водив рукою з червоним олівцем між пальцями, і мовчки кивнув лицем на стілець по другий бік столу. Степан Петрович сів і чекально наставив на Бєлуґіна очі, з яких не зник блиск піднесення від сидіння в кабінці. Перед вступом до кабінету начальника він ще раз зачесав своє золотаво-жовте волосся і воно відблискувало проти світла настільної лямпи теж ніби в піднесенні. Гарне, моложаве лице тепло, схвильовано рожевілось.
Бєлуґін не переставав водити олівцем над папером та іноді черкав ним або ставив якісь знаки. У Степана Петровича мимоволі злегка завмирало серце: що міг значити цей значок: в’язниця, заслання, концтабір?
Світло лямпи матово лежало на горбкуватій лисині, на випнутих місцях чола, вилиць, підборіддя Бєлуґіна, таких рівносірих, неначе з усієї голови було випомпо-вано кров, і вона жила і рухалась тільки сірим мозком. Навіть уста були сірі й здавались подібними до розрізу в опуці з сірої ґуми. Щоки були широкі, м’які, злегка одвислі, так само як ніс і підборіддя, ніби все це було зроблене з замазки, яка від високої температури в кімнаті розм’якла на кістках і опадала.
Степан Петрович одвів очі від лиця начальника і повів ними по кабінеті. Від абажура лямпи вся горішня частина величезної кімнати, заставленої шафами та картотеками, була в зеленкуватому присмерку. Але обличчя портретів Сталіна ( над самим столом) і Леніна (трохи далі) якось дивножовто випинались у ньому.
— Так! — несподівано рипнуло з сірих уст Бєлуґіна, і він відклав папір на купу подібних до нього аркушів. Степан Петрович зараз же швидко з поштивою, привітною готовістю наставив на нього своє лице. На диво, очі Белуґіна були не “сірі”, не “безкровні”, як усе обличчя, а темні, глибокі й живі, неначе вся кров і життя скупчились у них. І це знову, як і раз-у-раз, вразило Степана Петровича й штовхнуло думкою: як очі можуть міняти лице людини і як аж немов трохи моторошно бачити ці такі живі очі на такому мертвому обличчі.
— Ну, Степане Петровичу, сьогодні ти матимеш трошки інше, ніж звичайно, доручення, — прорипів Белуґін. (Голос теж був немов би без крови і життя, без голосової дзвінкосги, а з матовістю ґуми).
Степан Петрович злегка, з усміхом готовости нахилив голову наперед до Белуґіна і, як піонер, відповів:
— “Завжди готовий” до всяких доручень! Белуґін узяв з купки паперів ліворуч невеличкий аркуш і, продивившись його, почав усе тим самим “сірим” неживим голосом:
— Ми одержали з трудового табору, де перебуває твій брат, Марко Іваненко, повідомлення, що він дуже хворий і хоче тебе бачити.
Рожевість на обличчі Степана Петровича зблідла, а очі здивовано, навіть вражено поширились, як у хлопця, перед яким раптом виникла якась загроза. Але він мовчав. А Белуґін, дивлячись то на папірець у руці, то на Іваненка, байдужим, сірим голосом говорив далі:
— Та річ, розуміється, не в побаченні й не в хворобі злочинця, а в тому, що він хоче перед смертю немов би переказати тобі якийсь секрет, “секрет великої державної ваги”, як він сказав начальникові табору. В чому має бути цей секрет, він навіть натяком не дав зрозуміти. Він пише тобі листа, але головне хоче сказати на словах. Ми постановили, що тобі треба поїхати. А тому що він може швидко померти, то ти полетиш завтра рано-вранці літаком і, гадаю, по обіді будеш у найближчому від табору аеродромі. Звідти до табору буде кілометрів сорок, і тебе відвезуть туди автом. Так, що ще перед вечором зможеш говорити з братом. Маршрут, потрібні документи, точні вказівки й усе інше ти дістанеш зараз, усе вже приготоване для тебе. Начальника табору вже попереджено про твій приїзд. Ніяких особливих інструкцій не можу тобі дати, не знаючи, що за секрет. Більше нічого. Ти можеш іти.