І потягла Марусю вперед. Буйне, кудлате волосся нічим не прикрите; якась сіра, куца, солдатська кохтина; лице рум’яне аж по вуха; загонисто задертий догори носик; очі вузюсенькі, лукаві, прудкі; і ці оголені, червоні ясна, утикані маленькими зубами, за якими червонів при сміху кінчик язика.
Вони вийшли на Червону площу перед Кремлем.
— Уй, Марусю! — раптом скрикнула Фенька й навіть зупинилась на мить. — Яку анекдоту я вчора чула!
І озирнулась в обидва боки й назад. Поблизу нікого з перехожих не було. Перед ними грізно сіріли височенні, як круг тюрми, стіни Кремля і, як величезні розмальовані цибулини, стирчали бані церкви Василя Блаженного. Біля стін ходили вартові з рушницями. На площі ніхто не зупинявся, це було заборонено, і рідкі перехожі йшли швидко. Фенька зараз же майже побігла вперед, тягнучи за собою Марусю.
— Швидше, швидше! А анекдота, Марусю, така: приїхав якийсь дядьо до Москви та забрався, як оце ми, аж під самі стіни Кремля. Йому, бач, казали, що за стінами Кремля живе Сталін та його Політбюро. От дивиться на ті стіни селянин та й сильно дивується. А по-г тім підходить до вартового й таємниче питає: “А на що це, товаришу, такі високі стіни в Кремлі? А товариш вартовий йому суворо відповідає: “Так треба. Щоб грабіжники через них не перелізли”. А селянин питає: “А звідки: звідти чи звідси?”. Ти не дуже смійся, бо отой зразу догадається, про що ми говоримо.
Маруся прикусила губу, бо їй, дійсно, хотілось засміятись. Вона взагалі дуже любила дотепні анекдоти, а кирпата Фенька знала їх невимовну кількість і могла розповідати цілий день, надто про Сталіна. І коли вони завернули в бічну вулицю, Фенька зараз же прихилила свою голову до голови Марусі й забурмотіла:
— У громадянина спитали: “Хотів би ти побачити вождів?” — “З великою радістю”, каже той. — “А кого більш усього?” — “Та більш усього хотілось би побачити вдову Берії на похоронах Сталіна”.
І Фенька, вже не стримуючись, голосно засміялась. Але Маруся раптом згадала “сіру машкару” й озирнулась. Позаду йшло двоє солдатів у довгих шинелях.
— Ти сказилась, Фенько! — тихо сказала вона. — Позад нас ідуть кремлівські емґебісти.
— Хай собі йдуть хоч на той світ, я плювала на них з височенного дерева.
— Ну, знаєш, так не можна.
І Маруся звільнила свою руку з-під руки Феньки. Та аж свиснула.
— Фі-і. яка боязка стала! Боїшся, чи не сексотка я? Чи не побіжу доносити на тебе, що слухаєш непоштиві анекдоти?
Марусі раптом згадались слова дядька Сергія: “А ти знаєш, що я — не сексот? Нікому не треба вірити” І тут же сама собі додала: “А я хіба вже не сексотка? А що, як Фенька, справді, теж сексотка і розповість про що ми балакали? А я втаю? І, значить, я — термітка, ворог народу?”
Вона пильно, скоса глянула на Феньку. Та безжурно йшла собі й кокетливо поглядала на всіх чоловіків без різниці віку, — всі повинні були милуватись нею.
“Ні, яка вона там сексотка!”
І Маруся раптом узяла під руку подругу й голосно прошепотіла їй на вухо:
— Ти — просто дурненька, от ти що!
Фенька засміялась і задоволено труснула кучерями.
— Ну, от і помирились! А вони мене, падлюки, таки тягли в сексоти, то правда. “Ти, — казав мені наш районний пес, — послужи нашому великому Сталіну”. “Добре, кажу, я йому послужу. От тільки почекайте, поки я виросту, бо я ж іще маленька”.
— І не згодилась?
— Та ти сказилась?! Бути сексоткою?! Оце ще такої ганьби не мала! Та ще ж і страх який: на все життя ти їхня. Поки я не записалась, я ще можу викручуватись, не донссити, мовчати. А зробилась сексоткою, пропало: донось.
— А як я не маю на кого доносити? — злякано скрикнула Маруся.
— Як не маєш? Та круг тебе стільки таких, що тільки те й треба робити, що доносити. Он той студент не кричав “Слава Сталіну”. А той професор сказав, що діямат не вічно існував, що були часи, коли люди ще не знали ні Маркса, ні Леніна, ні Сталіна. Хіба це — не злочинство? І хіба на цього професора не треба зараз же донести? І всяка порядна, розумна сексотка зараз же доносить. А як не донесе, то її вмить ліквідують, бо, значить, зрадниця. Тільки от таких дурних, як я, покищо не чіпають. А куди, наприклад, ділась Ніконова, або Велика Варвара, або Афонька Григорун та й десятки інших наших однокурсників? Га? Ліквідовані за зраду!
— Були сексотками?
— Та розуміється! Одні за гроші, другі зі страху перед “чорним вороном”. І я їх, сексотів, зразу впізнаю: як тільки тікає, коли я почну анекдоти розповідати, значить, сексот або сексотка.
— А чого’ ж тікають?
— Того, щоб не чути, щоб, значить, не доносити. Котрі порядні, розуміється. А котрі продажні падлюки, ті ще й підбивають, щоб розповідала, бо за доноси їм платять. Та я й таких умію в шори вбрати. І розповідаю, але після анекдоти кажу: “А хто на мене за цю анекдоту донесе, то я на нього скажу, що він при мені назвав Сталіна смердючим грузином.” А Сталін цього титулу найбільше не любить і хто його так величає, тому не— , одмінно концтабір десять років, хоч би він був найвір-нішим сексотом. От вони й мовчать досі про мене. А тобі ще не пропонували записатись у сексотки?
— О, ні! — з жахом покрутила головою Маруся.
— Ну, так бережись. Ні за що не згоджуйся, — пропадеш навіки. Ой, уже одинадцята година, запізнились на лекцію. Біжімо!
І кирпата Фенька кинулась бігти, тягнучи за собою Марусю. Маруся теж бігла, але очі в неї були застиглі, повні страху й одчаю.
І коли вони сиділи на лекції, цей вираз не зникав із них. Навпаки, що далі, то немов би згущувався в душі, як туман восени. І тепер, дивлячись на обличчя авди-торії, вона з жахом думала: невже всі вони — сексоти? А чому б ні? Чому Бєлуґіну не взяти в с і х на службу Сталіну, чому тільки її, Марусю, та ще кількох? Коли можна купити чи налякати п’ять, десять, то чому не можна тисячі й мільйони?
І при слові “мільйони” Марусі стало моторошно. Отже, в такому разі, всі-всі сексоти в СРСР?! Всі доносять на всіх, усі за всіма шпигують, продають, тримають у такому жаху, як оце в неї? І так само, як вона, вони не кричать, не деруть на собі обличчя з сорому й огиди? Ось вони так само, як вона, слухають лекції, учаться, їдять, п’ють, посміхаються, навіть кохаються. І невже отой професор теж? А чому ж ні? А коли так, то й усі академіки, письменники, міністри, політбюри-сти? І її тато, і мама, і дядьки Сергій та Євген? Ні, це — неможлива, це — нестерпний жах! Боятись навіть матері, батька, брата? Але ж тоді у всіх повинна бути страшна самотність на світі! Тоді всі, всі що тут і там, за цією авдиторією, всі мільйони самотні-самотні?
Марусі стало так нестерпно, що вона схопилась і поспішно через ноги слухачів пішла з авдиторії, не звертаючи уваги на штовхани їй у спину обурених товаришів.
Вибігши на вулицю, вона стала під стіною, немов когось чекаючи, і почала думати: Що ж робити? Як же жити тепер далі? Кому можна довіритись? А як Бєлуґін якимсь диявольським способом справді вміє довідуватись, дізнається про її “зраду”? Що тоді? “Ліквідує” і її, і маму, і тата як ворогів народу?
І раптом вона з жахом і з цілковитою певністю подумала:
“Фенька — термітка! І я пропала. Сексоти там, в авдиторїї бачили мене з нею і донесуть. І коли Феньку забере “чорний ворон”, то з нею і мене.”
І тут же з другого боку мозку вистрибнула з іншим жахом інша думка:
“А що як Фенька — сексотка? Що як вона оцими своїми анекдотами провокує на вияв себе термітів? Бо чого ж її не арештовують, чого вона так сміливо розповідає ті анекдоти? Чого деякі слухачі зараз же тікають, як вона починає розповідати? А може, зовсім не того, що вони “порядні сексоти”, а що вони — терміти? Хто може сказати? Господи, хто ж може сказати? Кому довіритись? Мамі? Але ж вона на смерть перелякається, захворіє. Ах, Боже, а тата немає, він сказав би, він усе знає. Леонід? Ах, він — безумний егоїст. А його Нінка й так труситься за нього, за себе, за дітей. Подруги? Боже, борони, — напевне сексотки. Дядьо Сергій? …”
“Так! Дядьо Сергій. Він штовхнув у сексотство, так нехай же він і витягає. Вирішено!”
І, сердито насунувши на кучері зелений беретик, тісно стуливши широкі, соковито-дитячі уста, вона рішуче пішла додому.
* * *
І, нарешті, четвертий “клієнт” у справі цих проклятих Іваненків: Вася Сємячкін, власний небіж Миколи Сидоровича. Цього клієнта він прийняв привітно, навіть тепло: це був свій “на всі сто”, цього не треба було боятись, що зрадить, захитається, злякається.