— Фю-фю! А війна, значить, внесла б лад, збагатила б народи? Оця нова війна, оця страхітна третя атомов а війка, від якої, кажуть самі європейці, можуть загинути сотні мільйонів людей і наша плянета з її цивілізацією переміниться в мертву пустелю?? Ну, знаєш, я навіть од капіталістів не ждав такого! І отака, значить, у них люта, сліпа жадність до своїх капіталів, що вони воліють краще загинути разом з ними й з усіма народами, аніж оддати їх тим, які створили ті капітали, трудовим клясам людства?
— Очевидно.
— І, значить, європейські демократи та соціялісти, які звуть себе представниками отих трудових кляс, теж бояться “безладу”, який внесла б колектократія?
— Бояться, бідолашні. Та ще, кажуть, бояться нас, комуністів.
— Нас??
— Так, нас. Ми, мовляв, коли б вони й прийняли колектократію, не підтримаємо їх, зрадимо, обдуримо. Ми, мовляв, на словах теж приймемо резолюцію Об’єднаних Націй про бажаність переходу господарства в кожній державі на трудову колектократію, а самі на ділі не будемо виконувати, будемо крадькома готувати далі війну, щоб захопити в свої руки владу над плянетою.
— Неправда!! — заревів “запорожець”. — Таку революцію ми всією душею, з усією щирістю приймемо і будемо вірно виконувати. Нехай дають який хоч контроль, на все підемо! Та який же ідіот, сукин син, стерво, не прийме, щоб ми, робітники, були самі собі хазяїнами і володарями своєї праці? Який нещасний може бути за те, щоб усе життя своє бути наймитом, чи то в приватника, чи в держави, один біс? Ти сказав: “Україна без наймита”. Та в мене серце вибухло захопленням. Та цього ж наш народ усе життя своє прагне! За що ж бились запорожці проти польських та московських панів, які брали Україну в неволю? За Україну без наймита! Пам’ятаєш їхнє гасло: “Україна без хлопа і пана”, “Козацька Україна”, себто всі хотіли бути “козаками”, вільними людьми, а не кріпаками чи наймитами у когобудь, у чужих чи своїх панів. Та пусти у нас це питання на референдум по наших заводах, копальнях, селах та навіть канцеляріях: і одного відсотка голосів проти нього не збереш. А хіба в Европі будуть робітники проти? Чи навіть в Америці? Ану, нехай насміляться поставити на голосування людей праці, чи то фізичної, чи духової, за кого вони будуть голосувати: за капіталократію чи за трудократію? Ага, отут і є основа їхніх аргументів, оцього вони бояться, а не нашої непевности. Ми зрадимо! Та ми станемо як один за це! Та ми будемо найкращими контролерами, найкращими охоронцями трудової колектократії, а не — “зрадимо”. Сказав таке! Ххе!
Степан Петрович не переставав обсервувати Горигору і, коли той від хвилювання ухопив цигарку, він обережно вставив:
— Але ж трудова колектократія неодмінно вимагатиме жертв і від нас?
— На всі, без виїмку, жертви підемо! — рішуче махнув у повітрі цигаркою “запорожець”.
— Ну, невідомо. Трудова колектократія це соціяльна й економічна демократія. А коли так, то мусить бути й політична демократія. Вони нерозривно зв’язані. Чекай, чекай! Я знаю: у нас, мовляв, є найкраща в світі, народна демократія. Ми, мовляв…
— Я цього не кажу! Я знаю, що таке справжня демократія.
— Та-ак? Добре. А коли ти це знаєш, то повинен знати, що при справжній, як ти кажеш, демократії наші вожді повинні були б піти на жертви, повинні були б бути готові навіть до того, щоб народ радянський зробив справжні вибори і, може, їх і не вибрав би. Га?
— Наші вожді будуть готові на все, навіть на таку жертву! Аби цим було вбито війну, аби здійснився таки соціалізм. Бо, кажімо ж, чортяка його мамі, по всій щирості: який у нас соціялізм? Соціялізм це є знищення всякого панування людини над людиною, всякої не-рівности соціяльної? Так? Ми це раз-у-раз кажемо у своїй пропаганді. А коли так, то насамперед, значить, повинно бути знищення найманої праці. Бо правду кажуть колектократи (я і сам це нераз думав): там, де е наймана праця, там є оте панування, ота експлуатація, ота нерівність, там жодного соціялізму немає. Нема його й у нас, коли говорити по совісті, бо і в нас с наймана праця. Бо наше становище таке, що ми мусимо он як експлуатувати самих себе. Мусимо мати і злидні, і горе мільйонів. І що ж, наші робітники цього не розуміють, не відчувають? Ми не кричимо, не бунтуємось, ми мовчимо. Але мовчимо не від радости і щастя. “Мовчать, бо благоденствують”, — як гірко сміявся наш Шевченко. Ні, товаришу, цього способу замирення світу й мирного співжиття людей на плянеті ми не зрадили б. “Плянета без наймита”! Ххах.
Горигора сам собі налив лікеру, зараз же випив його і сильно смоктнув цигарку.
—Добре… — тихо, немов у задумі сказав Іваненко. — А що якби, з тих чи інших причин, наші вожді не схотіли не то що прийняти трудову колектократію, а навіть говорити про неї? Що б ми тоді?
Горигора сильно, рішуче покрутив головою, неначе йому було запропоновано огидного, непотрібного ліку.
— Ніколи цього не може бути! Коли капіталісти щиро згодились би піти на жертви ради врятування себе, нас і всього світу, наші вожді відмовились би?! Та за кого ж ти маєш Сталіна?? За світового брехуна, лицеміра, безмежного себелюба, який заради своєї влади готовий був би знищити все людство? Що ти, справді, кажеш??
— Ну, а все ж таки? — тихо й наполегливо повторив Іваненко. — Коли б він і Політбюро відмовились, що б ми, на твою думку, повинні були думати й робити?
— Цього не може бу-ути, я тобі кажу!! — заревів Горигора. — Чого ти мені ставиш таке питання? Цього не може бути!
Горигора навіть схопився на ноги, немов тікаючи від дальших питань, і швидко заходив по кімнаті, кумедно ступаючи своїми ногами з випнутими литками. І на столику здригувалась пляшка від його кроків. Іваненко потрушував цигаркою над попільничкою. В нього теж розчервонілось лице і губи стали немов би ще соковитішими й повнішими.
Раптсм Горигора сів на старе місце, перехилився до Іваненка і гарячим шепотом сказав йому в лице:
— Цього не може бути!
Іваненко витяг до нього своє лице і теж гарячим шепотом одповів:
— А як це буде? Що ти вибереш: любов до соціялізму чи любов до Сталіна?
І Горигора, не міняючи пози, тим самим шепотом проговорив:
— А я люблю Сталіна за те, що він Сталін, а не за те, що він — борець за соціялізм?
І, рвучко відхилившись назад, він майже вголос додав:
— Коли Сталін стане проти соц’ялізму, я стану проти Сталіна! От тобі моя відповідь, коли ти хочеш її знати. Тільки ні він не стане проти соціялізму, ні я проти, нього! …
І раптом, немов схаменувшись, він суворо, з підозрінням додав:
— Ти ж це не для газети? Це — по-товариському розмова?
— О, розуміється! Будь спокійний. Чого між товаришами часом не говориться? Віриш мені?
— Вірю! — твердо сказав Горигора. — Тобі вірю. І тільки з тобою так і говорив, а з іншим ніколи б. Розворушив ти мене. Ох, сильно розворушив цією колектократією. Оце — соціялізм! Оце той соціялізм, про який мріяли перші СОЦІАЛІСТИ, а не ті нешасні соціялізми, яких так багато розплодилось на землі й які на мають жодного права так зватися. Не мають! Англійські лейбористи, наприклад, звуть свій режим СОЦІАЛІСТИЧНИМ, а націоналізацію свою СОЦІАЛІЗМОМ. ЯКИЙ же це, Господи, соціллізм, коли вони навіть не думають знищити найману працю? Ех, брате, скажи ти своїй редакції таку мою думку, коли вона нею цікавиться: нехай Сталін чи Політбюро швидше роблять капіталізмові й усьому світові пропозицію про колектократію. Коли вони зроблять її щиро, від усього серця, то, може їм не доведеться й від влади відмовлятись, може, народ за це вільно вибере їх за вождів, за охоронців нового ладу. А щодо нашої підтримки, то ні для жодної війни ми не працюватимемо так, як для миру й трудократії. Оце скажи їм од Микити Гори-гори. А тепер бувай, мушу бігти, мені завтра рано на роботу треба.
Степан Петрович одповів міцним потиском на потиск руки “запорожця” і провів його за поріг своєї кімнати.
Після того вернувся до себе, повільно, похмуро закурив і почав ходити з кутка в куток, заглиблено думаючи. Нарешті, зупинившись біля канапи, він довго стояв біля неї, потім сильно труснув головою, взяв цигарки з столика, поклав до кишені й так само повільно, немов би в задумі, вийшов у коридор. Підійшовши до дверей кімнати Заболотової, він легенько, обережно постукав. І зараз же, немов тільки цього й ждучи, двері відчинились. За ними стояла струнка постать “грецької богині” в білій (а не в чорній) сукні, з гладенькою “грецькою” зачіскою на два боки, з розділом, як з двома крилами, з повною, негрецькою нижньою губкою і ласкавим, майже ніжним виразом “скульптурних” очей.