— І тоді, значить, поставили б Росію на коліна, вихопили б у неї її велику місію владарки світу, звели б її на колишнє становище поплентачів Заходу? І її роздерли б на шматки? І всі ці України, Грузії, Естонії “самостійно” наплювали б на неї з лона світової федерації?
Строганов устав і, дивлячись на Зінчука гострими очима, сталево сказав:
— Ніколи цього не буде! І Сталін ніколи на це не піде! Навіть деякі, не всі звичайно, наші вороги, російські емігранти, демократи й соціялісти, і ті признають йому заслугу, що він не допустив до “расчленения России”. Навіть вони плюють на ту світову федерацію разом з ним.
Степан Петрович витер долонею піт на чолі й тихо, майже пошепки спитав:
— А як Сталін усе ж таки піде? Ради миру? Строганов раптом пильно подивився на журналіста
Зінчука, післанця “Правди”, себто Сталіна, і теж тихе* сказав:
— Ви думаєте? Ви щось знаєте?
— Я нічого не знаю, — ухильним тоном відповів ггі-сланець. — Я просто, виконуючи завдання, питаю вас: як Сталін піде на це, то що ми повинні робити?
— Сталін не піде на це! — злісно вирвалось у Строганова. — Не піде, я вам кажу!
І він навіть рвонувся вбік і зробив кілька кроків до столу. Потім вмить повернувся назад, майже підбіг до-Зінчука і крикнув йому в лице:
— А як він піде на це, то ми, всі руські люди…
Він раптом зупинився, прокашлявся і взяв з ребра попільнички недокурену сиґару в рот. Журналіст Зінчук пильно стежив за ним і ждав. Строганов глянув на годинника й злякано скрикнув:
— О, я запізнився на засідання! Це всі ваші запитання?
Іваненко, не хапаючись, підвівся й відповів:
— Так, це всі мої запитання. Дякую сердечно за відповідь.
— Але це ж інтерв’ю, розуміється, не для друку? — тривожним, не тим уже певним і владним тоном, спитав Строганов.
— Ну, розуміється, розуміється! — не тим уже запобігливим тоном відповів журналіст Зінчук. Могутній Семен Семенович Строганов, віце-король України, нащадок російських завойовників, непевно, скоса поглядаючи на лице паршивенького журналіста, сам провів його аж на ґанок і ще раз міцно потиснув йому руку. Журналіст Зінчук спокійно пройшов повз сторожеву охорону й ввічливо злегка уклонився їй.
І того ж дня надвечір із кімнати журналіста Зінчука швиденько вийшов якийсь чоловік з клуночком під пахвою і замкнув за собою двері. На голові в нього була старенька жовта кепка, на тілі потерте, підлатане убраннячко, з-під якого на шиї виглядав комір синьої полинялої аж до білого косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, під носом стирчали руденькі коротенькі вусики.
Проходячи повз одчинені двері готелю, він зробив очима знак управителеві і хапливо вийшов на вулицю. Наздігнавши автобус, який якраз повільно йшов біля тротуару, він ускочив у нього. Сівши.в середину, він пригорнув, як дитину, до грудей собі тісно набитий клуночок.
На кінці вулиці автобус завернув униз до Дніпра на Поділ. Іваненко ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарешті, впізнавши щось ніби знайоме, він на наступній зупинці вийшов з вагону й пішов назад. Це був робітничий квартал (трішки відмінний від того, де жив Строганов). Будинки тут були старі, брудні, притулені один до одного, деякі вікна заліплені папером, замість скла.
Але Степан Петрович дивився на них зі зворушеним усміхом в очах: ті ж бо самі, що були тридцять років тому, неначе не було ні війн, ні революцій, ні стількох усяких змін і катастроф життя. От тільки деякі, видно, полисіли, загубили штукатурку, деякі посліпли, деякі присіли від старечих недуг. Ось і той самий завод, в якому не раз доводилось йому на мітинґах виголошувати громові промови проти царизму, такий самий брудний, чорний, закурений.
І люди йшли вулицею ті самі, що тридцять років тому, тільки й вони теж стали немов старші, брудніші, подертіші, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних і просто дірявих піджаках, або спідницях. І обличчя в них були ті самі, стомлені, нудні, заклопотані, понурі, То’ п’яні, то тверезі, всякі, тільки не веселі.
Аж ось і той самий будинок, що його шукали очі з вагона автобуса. Аж серце завмерло від ніжности й хвилювання. І ворота ті самі, і халабудка двірника, і те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвір’я між двома чотириповерховими будівлями. В глибині його повинна бути одноповерхова, довга, порізана на кілька частин, як велетенська ковбаса, будівля. Є вона чи нема?
Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб колодязя-подвір’я. Так, е, стоїть вона, наче тільки вчора покинув її. Стоїть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як і тридцять років тому була.
Але тут із дверей великого будинку вийшов чоловік з обмотаними ганчірками (замість чобіт) ногами, з сіро-сивою бородою і з мітлою в руці. Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних черевиків, він суворо, тоном сторожі особняка Строганова спитав його:
— Тобі чого, гражданин?
Гражданин вийняв із кишені кілька монет і з ласка-веньним, привітним усміхом добрих очей підійшов до охоронця.
— Прошу вибачити, що турбую вас… — сказав він і навіть злегка підняв кепку. Та тут же взявши руку двірника, тикнув у неї монетки. Така ввічливість граж-данина виразно зм’якшила суворість охоронця і він поблажливо сховав гроші в кишеню.
— Тут усяка шантрапа швендяє, так і на порядних людей доводиться гримати, — немов би вибачаючись, сказав він. — А вам чого желательно, товаришу?
Товариш прихилився до нього й з ласкавою таємничістю проговорив:
— Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор Криниченко?
— Який Криниченко? — здивувався двірник. — Гм! Таких у нас немає.
— Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тій пристройці, в крайній кімнаті.
— А, Юхим Біленко?
— Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. їх трос братів, так я їх переплутав. І жінка в нього… як її? Ганна ніби?
— Е, ні, Оксана.
— Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я … Я їхній родич, знаєте. Здалеку іду, та оце заїхав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З роботи вернулись?
— Та вже, мабуть, і повечеряли. Вже не рано. Справді в “колодязі” вже сутеніло. —
— А де-їхня квартира?
— Та он — та ж таки крайня. Аж у кінці пристройки.
— Ну, спасибі. От таки знайшов. Треба відвідати.
І, вийнявши ще кілька монет, зраділий родич втиснув їх у безвольно, покірно звислу руку охоронця ладу. Той зворушено розсунув усміхом зарослі сірою щетиною уста й винувато сказав:
— Та не безпокайтеея, товаришу. Он та сама крайня. Вони всі вдома, і Юхим, і Оксана, і дітки їхні. Отак престо йдіть …
І він ще щось говорив навздогін родичеві, але той ішов уже не озираючись повз “пристройку”, повз двері й вікна кожного розділу її. Нарешті підійшов аж до “самого крайнього” й зупинився біля дверей.
Гей, двері були тепер не ті! Двері були, видно, нові та ще й недавно пофарбовані сірою, хорошою, арештантською фарбою. Але вікно було те саме, воно так само, як і тридцять років тому, дивилось на смітник і кльозет, що були теж такі самі, як тоді. І запах тут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. І вікно було так само, наче від цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно світилось.
Ні, ні, тут усе було трошки інше, ніж там, у Липках, звідки він тількищо прийшов. Але яким зворушенням віяло від цього старого, рідного “колодязя”, навіть від цього смітника, від цих подертих стін “особняка” Юхима Біленка. В цьому “палаці” колись, так давно-давно і ніби тільки вчора, він, Степан Іваненко, студент, член комітету українськик соціялістів-революціонерів “здіймав пролетаріят духом правди й свободи”. Так само надвечір він непомітно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такі самі, як він, безвусі, молоді, але страшно серйозні, таємничі личка товаришів з заводу, і він їм годинами розповідав, що таке соціялізм, коли він настане на землі, як тоді люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквітчаних квітами, в музиці, в спокою. Як усякі “пристройки”, “нужники”, злидні, воші, голодування, пани, жандарми, — все це зникне із землі на віки-вічні й тільки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Ті молоді обличчя десь дуже тепер постарілись, згадують його пророцтва та радісно дякують йому: адже вони вже дожили до обіцяного ним соціялізму. Ось він як пахне!