Степан Петрович люто плюнув і рішуче постукав у двері, за якими чувся дитячий плач і сердитий жіночий голос. Від стуку і плач, і голос стихли. Тоді Іваненко надушив на клямку й потягнув двері до себе. Вони розчинились, і на нього війнуло іншим духом, духом застояної, теплої вогкости, якогось варева, тютюну і ще чогось тяжкого. “Квартира” вся складалась з однієї кімнати. В ній коло дверей була ггіч, за піччю — велике ліжко, проти нього на підлозі — купа лахміття, з-під якого визирало троє дитячих голівок. А коло вікна ліворуч, проти печі, припнувся стіл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, біля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика років дев’яти. Біля печі, коло лави з посудом стояла жінка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами бруднотем-ного волосся. А на стільці, з другого боку столу, сидів з цигаркою в роті чоловік з жовтосірим лицем, з пука-тими жовтими очима, з жовтобрунатними вусами, весь ніби прокопчений жовтим димом.
Усі голови встромили в Степана Петровича вражені очі й ждали.
— А чи живі, чи здорові, Юхиме й Оксано з дітками? — весело гукнув гість і зачинив за собою двері.
Юхим і Оксана перезирнулись. Юхим, не підводячись, підозріло, непривітно озирнув гостя і запитав:
— А ви хто за чоловік?
Гість озирнувся на двері, глянув на вікна і тихо сказав:
— Знайомий вашого родича.
— Якого родича?
— Того, що там… пропадає. В концтаборі.
— Брата Панаса?! — чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.
А жінка випустила з рук просто на підлогу мокру ганчірку й прошепотіла:
— Боже наш, Боже наш !..
— Так, Панаса, — хитнув головою гість і широко посміхнувся. І очі його так привітно, так одверто, так порідному озирнули всіх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс поділ спідниці, відмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.
— Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стільця чоловікові. Гаврику, тікай звідти, сядь коло печі з своїм ученням.
Юхим швиденько підвівся, зашамотався й від хвилювання не зміркував, що міг же подати гостеві свого власного стільця. Схопивши звільненого хлопцем стільчика, він для чогось підніс його наперед, поставив з другого боку столу й навіть рукою потер по ньому.
— Ось тут, сідайте, прошу вас! — посміхаючись до гостя й показуючи великі я:овті зуби, прохрипів він закуреним голосом.
Степан Петрович, мило посміхаючись, повісив кепку на кілок біля дверей і сів на показаний стілець, поклавши собі на коліна свій тугонабитий клуночок. Оксана підійшла до гостя ближче й жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала:
— Ну, як же він там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову.
— Пропадає. Каторжні роботи.
— А ви ж як? .. Ви бачили його, чи що? Гість понуро посміхнувся.
— Та бачив. Разом з ним п’ять років ліс рубали у Сибіру.
— Боже! Ліс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталіна?
— Гірше: самого Леніна.
— Одна чортяка.
— Та я свое відбув, і мене після десяти років каторги випустили на волю. А Панасові доведеться ще побути…
— Його ж на п’ятнадцять років … — хмарно вставив Юхим і сів на місце сина.
— Та так, так, — згідно хитнув головою гість. — Так от коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас відвідав і розказав про нього. Та й гостинців прохав передати вам. Ось тут приніс трошки…
І Степан Петрович, розв’язавши клуночка, почав витягати з нього гостинці. Юхимові — добру, синю, з пришитим коміром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксані чудову, жовто-гарячу кохтину, від якої Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дітям — по парі штанців і по сорочці (не знав, що є вже четверте). Потім пішли хусточки, теплі панчішки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столі зробився цілий базар. З підлоги посхоплювались дітлахи, позбігались до столу й жадібними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, сміхом, плачем. І хто його з на, до чого б воно дійшло, коли б батько й мати не повідганяли дітей від столу й не повкладали назад під лахміття. Розпатлані, замур-зані, сірожовті, очманілі від радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович відвернув від них свій погляд, — так, так, вони були трішки відмінні від тих милих, чудесних, так гарно зачісаних голівок, які він кілька годин тому бачив там, на горі, на фоні могутнього краєвиду, діточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.
Сховавши надзвичайну спокусу для дітей і ще раз та ще раз подякувавши гостеві, хазяїни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго післанця від мученика-брата? А в хаті ж не то що горілки чи чогось доброго до неї, а й сухого хліба ні шматочка.
Тоді чудодійний післанець, зрозумівши замішання господарів, з загадковим усміхом знову розв’язав свою торбу й почав викладати з неї на стіл: насамперед черевату, жовтобілу пляшку горілки, потім темнозелену пляшку вина; далі великий буханець прекрасної пшеничної паляниці, далі добрих фунтів два ковбаси; ще далі велику скибку жовтого сиру; а на кінець товсту паперову торбинку цукерків. Тут діти, як тільки почули з вигуків батьків і брата Гаврика, що там вийшло з тієї магічної торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. їх знову хотіли спинити й відтягти до лахміття, але вони вчинили такий верес-клий опір, що гість утрутився і залагодив конфлікт пропозицією піти на обопільні поступки: дітей розсадити на лахміттю, дати їм по шматку паляниці, по доброму кільцю ковбаси, по скибці сиру, по два цукерки; а за це вони, з’ївши це, повинні влізти під лахміття, гарно вкритись ним і зараз же заснути. На тому й стало.
Гаврикові як старшому, було дано його порцію на припічку біля печі, але теж з умовою, що він там сьогодні вивчить свій друкований папірчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на світ не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостеві подарунки.
Разом з дітьми не витерпіли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарці, закусили так, що аж затріщала ковбаса в роті, ухопили ще по одній, та ще по одній. Юхим із жовтосірого став жовточервоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцілувала гостя в обидві щоки.
— Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! — сказала вона на закінчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок.
Тим часом Гаврик уже давненько закінчив своє святкування і як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятої умови, тобто, підсунув до себе друкований папірець і почав бурмотіти з нього. Пробурмотівши за папірцем, він заплющував очі й намагався повторити напам’ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо він безсило ворушив губами й не міг нічого з них видушити. Накінець в його повторюваному бурмотінні почали вже пробиватись нотки плачу.
— Учи, учи! — весь час оберталась до нього Оксана. — Не вивчиш, не дістанеш більше ні ковбаси, ні сиру, ні канахветів. Учи!
— Та я вчу-у… — з плачем у голосі згоджувався Гаврик, — так воно не влізає в голову …
І знову бурмотів: ,
— … “В Радянськім Союзі ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла…”
І з таким одчаєм і люттю повторював це “щастя”, що аж гість зацікавився і запитав:
— А що то він вчить таке?
— Та отой гімн України їхній… — понуро пояснив Юхим. — Вийшов наказ, щоб усі учні по школах вивчили напам’ять оцей їхній гімн. Не гімн, а, звиняйте за слово, чисте г…. Ну, а Гаврик наш ніяк не може його напам’ять узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну?
Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папірець і почав механічним, високим голосом:
— “Живи, Україно, прекрасна і… і…
— .. .”І сильна, і сильна…” — підказав батько.
— … “Прекрасна і сильна, — повторив Гаврик, — В Радянськім Союзі ти щастя знайшла…”
— Бодай їм було повік таке щастя! — тихо вставила Оксана, а Гаврик зупинився.
— Ну, далі, далі! — підштовхнув Юхим. Гаврик напнувся і потяг далі:
— “Між рівними рівна, між… між…
— “Між вільними вільна”… — знову підказав батько.
— “Між вільними вільна, — підхопив Гаврик, — під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла…”