“Богиня” таки чекала. І так само, як і щоразу заро-жевілось від радости зустрічі з ним лице її. І так само занепокоїлась, коли він сів на своє місце на канапі й заплющив очі. Яке змучене лице! Таким вона його ще й не бачила.
— Що, стомились, голубчику? — тихо й ніжно спитала вона й сама взяла його руку.
Степан Петрович розплющив очі, якусь мить невідривно подивився на неї і, знову заплющивши очі, сказав:
— Стомився.
І слабенько потиснув її руку. І вже, як і щоразу, коли зустрічався з цією чудною жінкою, в усій істоті його настав сумний і ніжний спокій. Немов би закурював люльку якогось незвичайного, неотруйного оггіюму. І всі денні гострості й пекучості життя немов би Серпанком чи димком затягались і вже не кололи й не пекли так болюче.
— Спасибі. . . — прошепотів він і знову потиснув цю теплу, ніжну руку.
— За що?
— Так, за все. Навіть за те, що ви, не як усі “грецькі богині”, маєте зворушливі дитячі уста. Спасибі за те, що є ще на світі такі людські істоти, які чудом якимсь … (він хотів сказати: “не стали ні термітами, ні сексотами” і зупинився).
— Що “чудом якимсь”? — перепитала “богиня”.
— .. .Якимсь чудом зберегли дитячу чистоту не тільки уст, але й душі.
І він знову злегка потис її руку. Але Олена Вікторівна раптом визволила її й з огидою та болем сказала:
— О, тільки не треба таких мені .. . компліментів!
— Це— не комплімент, а справжня істина. . .
— Ох, добре, добре! Розкажіть краще, що доброго ви чули й бачили сьогодні? Як ваша анкета?
— Будь вона пррроклята! — вмить вирвалось у Іваненка^ — Не будемо говорити про неї. Я завтра виїжджаю з Києва.
Заболотова аж випросталась і з таким переляканим нерозумінням подивилась на нього, що він знову взяв її руку й зворушено поцілував.
— Як ідете? Чого? Чого так раптом?
— Так. Тут я вже зробив усе, що міг. Тепер поїду далі, доводити до кінця свою… тяжку місію.
Олена Вікторівна все так само чи то незрозуміло, чи ошелешено дивилась на нього.
— Ну, а як же… Правда, я не знаю… Це ви так несподівано. .. Коли ж ми побачимось?
— Не знаю. Ви ще довго будете в Києві? Олена Вікторівна від цього запитання змішалася.
— їй Богу, тепер не знаю. Ви не вернетесь до Києва?
— Мабуть” ні. Не знаю теж.
— А ви коли саме виїжджаєте: вранці чи ввечорі?
— Ще не знаю. Коли є потяг на Донбас, тоді й поїду.
Олена Вікторівна болюче стиснула брови: що ж робити? Якщо виїде вранці, то як же вона встигне попередити в київському відділі МДБ? Вона ж не може з ним їхати, треба, щоб вона передала його ї м, так було їй наказано. Коли не передасть, вони можуть подумати, що вона навмисне випустила клієнта з-під догляду. І тоді…
— Ні, ви завтра не поїдете! — благально і рішуче сказала вона. — Це неможливо. Ми ж з вами ніколи й не побули як слід разом. Ви повинні хоч завтра лишитись ще. Добре?
Степан Петрович дивився на це ніжне, чисте, затривожене лице, і йому треба було знову заплющити очі й заціпити щелепи, щоб не вхопити її в обійми. В останній день, хоч раз дати нарешті волю своїй душі!
— Добре, милий? Добре? Зостанетесь?
— Добре, зостанусь, — розплющив він очі й зупинив їх на ній з особливим натиском, — але з одною умовою.
І замовк.
— Ну, з якою? — хвилюючись прошепотіла Заболото^ ва і потягла свою руку з його пальців. Але він не випустив її. Прихилившись до неї, він прошепотів:
— .. .Що цю ніч ми лишимось разом, в одній кімнаті.
— О, ні! — з болем скрикнула вона. — Тільки не це! Тільки не це, я вас благаю! Ну, добре, тільки не тепер, не тут, не в цих обставинах… Ах, я не можу вдм пояснити. Я не хочу примусу, я хочу, щоб це було вільно, від усієї душі й жаги. А не так. Колись у Москві, десь інде, коли не буде нічого, що… Ах, любий, повірте мені! Ви вірите, вірите?
Степан Петрович мовчки дивився на неї. Коли вона замовкла, він ще помовчав, потім з ніжною поштивістю підніс її руку до своїх уст, приклався до неї як до ікони, обережно випустив і тихо проговорив:
— Ви, може, маєте рацію. Дійсно, так краще. Спасибі. А тепер дозвольте мені піти до себе… Отже я завтра ще лишусь у Києві. Ми підемо з вами по всіх святих місцях нашого юнацтва. Потім увечорі, може, до театру. А післязавтра вранці-рано я виїду. Провожати вам мене не треба буде, бо я трішки зміню свій… фасад, і було б досить підозріло, коли б мене при такому фасаді провожала така… чудесна дама. Отже до завтра!
І, вже навіть не подавши їй руки, він уклонився і пішов із кімнати. Олена Вікторівна пішла за ним і перед самими дверима взяла його руку, гаряче поцілувала її і, зараз же випустивши, тихо в лице йому сказала:
— Милий!
Степан Петрович сильно затиснув віддих у грудях, потім рвонувся і швидко вийшов за двері.
Розділ 11
Коли закінчилося навчання в школі, учитель зупинив при виході Ваню Іваненка і сказав йому:
— Почекай тут трохи. Ти зараз підеш з одним чоловіком до інспектора. Ти так гарно вчився і поводився в школі цей місяць, що він хоче дати тобі маленьку нагороду.
Ваня Іваненко приємно здивувався, тим паче, що нікому досі таким способом нагороди не давалося. Він охоче підхопив під пахву свій картончик з книжками, акуратно перев’язаний ремінцем, і став чекати. Хвилин через десять з’явився якийсь молодий чоловік у кумедному куцому піджачці та сірій кепці. Учитель передав йому Ваню Іваненка і чогось не сказав учневі нічого, навіть не подивився на нього.
Молодий чоловік на вулиці посадив Ваню поруч себе на візника й вони поїхали. Молодий чоловік іноді чудно, чи то з цікавістю, чи з жалем, поглядав на Ваню й нічого не казав. А Ваня міцно притискував одною рукою книжки до грудей, а другою тримався за край брички:, яка часом хиталась на вибоїнах поганого бруку. А сам весело поглядав своїми прудкими, темними оченятами на будинки, на людей, надто на дітей: вони й не знали, куди він так пишно їхав. А тато як зрадіє! От принесе йому сюрприз!
Ваня, правда, не був дуже здивований обіцяною нагородою, вік її, коли казати правду, таки заслужив. Взяти хоч би гімнастику, — так, він був невеликого росту, хоча мав уже дванадцять років, але йшов раз-у-раз одним із перших у школі, так само, як і з усіх інших предметів, а надто з математики та історії (тут тато здорово помагав).
Коли молодий чоловік у куцому піджачці зупинив візника біля якогось будинку, Ваня здивувався, що біля нього стояли міліціонери й над парадними дверима був якийсь напис, немов би подібний до написів на районах міліції. Чого інспектор мав жити в будинку міліції? А проте його діло, хай собі живе, де хоче, аби нагороду дав.
І Ваня без вагання пішов за своїм проводирем у вхідні двері, а потім сходами на другий поверх. На сходах і далі в коридорі зустрічались якісь люди в цивільному й у формі міліціонерів. Вони не звертали на Ваню жодної уваги, але Ваня все ж таки почав усе більше та більше дивуватись: чого все ж таки інспектор школи мав жити в міліції?
Нарешті після довгенького чекання в якійсь кімнаті з рядом стільців під стінами і портретом Сталіна на одній із них, Ваню було введено до інспектора. Це була велика кімната з якимись шафами та столиками, закиданими паперами. Хоча надворі було сонце, але в кімнаті горіло електричне світло і вікна були запнуті темними завісами. Інспектор стояв перед великим столом, спершись на нього рукою, і курив товсту цигарку. Сам був такий лисий, як Ленін на портретах, тільки його борідки не мав, а був весь голений, з округлими щоками й малюсенькими, як у пацюків, очима. Одягнений був не по-інспекторському, не в піджак, а в міліціонерський мундир та блискучі чоботи. Чудний інспектор, Ваня таких ніколи в школі не бачив.
Інспектор помахом руки вигнав проводиря з кімнати і сказав навздогін:
— Трьох, для малої передмови!
— Слухаю! — швидко бовкнув проводир і вислизнув за двері. А “інспектор” озирнув Ваню з ніг до голови і суворо спитав:
— Як тебе звуть?
— Іван Іваненко! — здивовано й неспокійно відповів Ваня.
— Добре. Поклади он там твій пакунок, — показав він цигаркою на столик збоку. Ваня поспішно поклав на нього книжки й нерішуче зупинився. В цю мить двері відчинились, і в кімнату ввійшло трос міліціонерів. В руках одного була довга, тонка, гнучка, немов із Гуми зроблена, паличка і якась хустка. Всі троє стали біля порогу і по-солдатському готовно випростались.