— Маленьку передмову! — кивнув їм головою на Баню “інспектор” і сів за стіл у свій фотель. Міліціонер ри струнко пішли на Ваню. Двоє з них ухопили його, один за плечі та руки, другий за ноги, а третій хусткою швидко накрив Вані рот і зав’язав її на потилиці. Ваня від ошелешення і переляку не встиг навіть пискнути.
Після того міліціонери понесли тільце хлопця на велику зелену канапу й поклали на неї лицем донизу. Один з міліціонерів сів йому на ноги, а другий наліг руками на плечі й руки. Потім третій міліціонер задер синю сорочину Вані, розгладив штанці і, сильно розмахнувшись вдарив по заду Гумовою палицею. Ноги й усе тіло Вані рвучко шарпнулись і з-під голови зачулось глухе мукання, як корови з замкненого хліва. Але міліціонери дужче надушили на тільце, і воно ледве здригалось під дальшими ударами палиці. їх було дано п’ятнадцять.
— Годі! — сказав “інспектор”. І додав: — Не відпускайте.
Міліціонер перестав бити і, готовно спустивши руку з гумою здовж тіла в чеканні, став струнко1. А двое все так само тримали тільце, повернувши голови до начальника. Ваня весь час усе ж таки шарпався і з-під хустки чулось глухе мукання. “Інспектор” спокійно курив і читав. Коли шарпання і мукання трохи припинилось, начальник кивнув головою міліціонерам, і вони, зрозумівши: його без слів, звільнили тіло Вані від своїх обіймів, поставили його на ноги, повернули лицем до столу й повели його туди, не здіймаючи пов’язки з рота.
Очі Вані з жахом були розкриті на “інспектора”, веснянкуваті щоки його й ніс були залиті слізьми, чубчик, зім’ятий, стирчав у другий бік. Хлопець дрібно-дрібно трусився, але вже не плакав.
“Інспектор” спокійно, уважно вдивився у Ваню й сказав до міліціонерів:
— Розв’язати рот і вийти.
Міліціонери: хапливо виконали наказ і ще хапливіше вийшли-, а Ваня лишився стояти там, де його було поставлено, і не зводив круглих, повних жаху очей з “інспектора”. Той, видно, задоволений результатом “передмови”, смоктнув цигарку і заговорив до Вані суворим голосом:
— А тепер слухай. Це тобі було тільки маленьке попередження. Коли не будеш виконувати те, що я тобі зараз скажу, то матимеш удесятеро більшу кару. Ти розумієш, що я тобі кажу?
Ваня не відповідав, все так само дивився і дрібно-дрібно тремтів. Начальник міліції підвівся, вийшов з-за свого величезного столу й наблизився до хлопця. Той ще з більшим жахом підвів до нього голову.
— Ти чув, що я тобі сказав? Одповідай!
— Чув… — хрипло вирвалось у Вані з горла.
— Добре. Так от, слухай далі. Батько твій є на підозрінні в уряду, що він проти нашого вождя Сталіна і радянської влади. Сталін хоче перевірити, чи так це. І доручив мені зібрать про твого батька посвідчення. Отже я тебе взяв у свідки. Ти повинен помогти мені й Сталіну. Чуєш? Ти повинен розповідати мені про все, що буде говорити чи робити твій батько. Коли він буде говорити за радянську владу, то він і ти матимете нагороду. Коли ж буде проти Сталіна і радянської влади, ти не повинен покривати його. Сталін і радянська влада вищі за все. Тільки не пробуй покривати свого батька і брехати нам. Ми будемо знати правду, і тоді ти будеш жорстоко покараний, а батька твого буде заслано в каторжні роботи й убито. Розумієш? Ти кожні два тижні повинен приходити до мене й доносити про все, що будеш чути й бачити. Нікому ти не повинен говорити, що був тут у мене в міліції. Так само і батькові. Як тільки скажеш (а я про це довідаюсь зараз же), ти матимеш втроє більшу кару, ніж сьогодні. Чуєш?. .. Чуєш, я питаю?
— Чую… — як жахно-загіпнотизований прошепотів Ваня.
— Ти як говориш зо своїм батьком, якою мовою: російською чи українською?
Ваня широко дивився вгору до “інспектора” й мовчав.
— Я тебе питаю: якою мовою?
— Російською, — прохрипів Ваня.
— Добре. Тепер бери свій пакуночок і через два тижні приходь з рапортом. Іди.
Ваня, похитуючись од болю, пішов до столика, взяв свої книжки й попрямував до дверей.
— Гляди ж: нікому ні слова, де ти був і що з тобою було. Чуєш? — грізно додав йому в спину “інспектор”.— Стій: будеш пам’ятати? Нікому, і так само батькові, ні слова. Бо запорю на смерть! Чуєш? Відповідай!
Ваня зупинився, обернувся й знову з жахом хрипнув:
— Чую.
— Присягаєшся?
Ваня не знав, що сказати.
— Присягаєшся, питаю? Говори!
— Присягаюсь! — з заціпленим риданням і жахом сказав Ваня.
— Пам’ятай же! Ти, як учень школи, повинен знати, що буває тому, хто ламає присягу. Іди тепер. Витри морду.
Ваня хитнувся, швидко витер рукавом сорочки лице, повернувся і пішов із кімнати. “Інспектор” задоволено смоктнув цигарку і сів за стіл писати протокол про “допит Івана Іваненка”.
А Іван Іваненко, виведений міліціонером, що ждав його в сусідній кімнаті, з міліції, тихо, як сліпий, пішов вулицею, притиснувши до грудей акуратно перев’язаний пакуночок з книжками.
Коли він прийшов додому, в свій маленький переулок, сонце вже сідало за високий п’ятиповерховий новий будинок, і тінь од будинку лягала на все подвір’я та на халабудку, в якій жили двоє Іваненків, батько і син. Колись це була халабудка двірника, яких бувало так: багато до революції при будинках. Але коли на місці старої прогнилої дерев’яної будівлі збудували п’ятиповерховий дім і в ньому зробили й “дворницьку”, то професор Сергій Іваненко шляхом складних дипломатичних, протекційних і фінансових операцій добився передачі йому в користування старого приміщення двірника, що було притулене до сусіднього старого будинку.
Після того професор Сергій Іваненко з сином Іваном настягали звідусіль старого покрівельного заліза й полатали ним дах. Одночасно “позичили” цегли та вапна у нової будівлі й залатали дірки в стінах та в грубі хатини. І таким чином здобули собі “особняк”, в якому було: одна кімната, одне вікно, одні двері, одна груба і пів підлоги (друга половина прогнила і була хитро “закамуфльована” позиченою цеглою). На цій половині стояли два невеличкі залізні ліжка, шафа і столик. А на тій половині, де підлога збереглась, був стіл, два стільці, мисник та етажерка. Отже було й умеблювання. А надворі, під стіною “особняка”, була ще й літня “дача”, себто: лавочка, на якій можна було сидіти і, задрав-, ши голову, дивитися на небо між будинками.
Коли Ваня доплентався до свого подвір’я, він не ввійшов у хату, а сів (не задом, а боком) на лавочку й почав мертво дивитися перед себе. І сидів він так довго, що Сергій Петрович, який бачив у вікно, як прийшов син, затурбувався і нарешті вийшов до нього. Ваня злякано повернувся на рип дверей і, шамотливо схопивши книжки, пішов назустріч батькові. Він нічого сьогодні не кричав йому, не сміявся, не збирався нічого оповідати, як то бувало раз-у-раз, коли вертався з школи, а тільки, криво посміхаючись, просунувся повз Сергія Петровича в хату, пройшов до свого тапчанчика і ліг на нього головою вниз. Сергій Петрович швиденько підійшов до сина й тривожно запитав (по-українському, як раз-у-раз, коли вони були вдвох):
— А що таке, Івасику? Що тобі, сину? Ваня-Івасик нічого не відповідав. Потім раптом підвівся й суворо сказав (по-російському):
— Нічого. Я стомився. Тільки, тату, будемо тепер говорити між собою по-російському.
— А то ж чого так? — спокійно посміхнувся Сергій Петрович, а в гострих “мишачих” очах і навіть у гостренькому носику напружилась тривога.
— Та так… — не дивлячись на батька, сказав Івасик і перейшов до столу, до вікна. Сівши на стілець, він тої ж миті аж підскочив і раптом перебігши знову до свого ліжка, так само впав на нього головою вниз.
У Сергія Петровича всі рухи загубили свою звичайну, “мишачу” рухливість, шамотливість, стали повільні, поважні, зацігоіено-спокійні. Він знову підійшов до сина, сів коло нього на краєчок тапчана і поклав руки на чудно випнутий догори зад сина. Івасик од того дотику сильно скинувся і шарпнувся вбік. Сергій Петрович ще неспокійніше обдивився всю маленьку постать хлопця і побачив на штанцях чудні сірі смуги. Деякі з них немов би аж посічені.
Сергій Петрович обережно знову поклав свою руку, тільки не на зад, а на плечі сина. Івасик не скинувся, не шарпнувся, не ворухнувся. Тоді батько підсунувся ближче до голови його, нахилився до неї й тихо сказав:
— Ну, а тепер, Івасику, розкажи, що сталось. Розкажи батькові. Чуєш? У тебе ж нема нікого ближче за батька.