Івасик раптом весь шарпнувся і голосно, жагуче заридав. Сергій Петрович поклав руку на його голівку й мовчки чекав, покусуючи губу. Нарешті Івасик затих і не рухався.
— Ну, Івасику? Що сталося?
— Мене били! ! — раптом знов увесь струсившись, з новим приступом ридання крикнув Івасик.
— Хто тебе бив, сину? — спокійно-спокійно рівним голосом спитав батько.
— В міліції. Інспектор школи.
— В міліції, інспектор школи??… Розкажи, сину, я не розумію. Чого був інспектор школи в міліції? І за що він тебе бив?
— Не він, а міліціонери.
І, повернувшись на бік до батька, не витираючи сліз, що лились по ластовинню щік, Івасик розповів усе з самого початку і до кінця.
— А потім спитав, якою мовою ми з тобою говоримо… — додав він, уже не плачучи.
Сергій Петрович на мить затиснув губи, потім так само спокійним, рівним голосом спитав:
— А ти ж як відповів?
— Що говоримо по-російськи.
— Ага, — уважно глянув на сина батько, — добре відповів. Так. І щоб що два тижні приходив до нього?
— Так. А як не прийду або скажу неправду, або розкажу тобі чи кому іншому, то, сказав, запоре до смерти.
Тепер Івасик уже не плакав. Тепер вираз його очей, уст, навіть усього тільця був твердий і рішучий: уже сказав і нехай поре до смерти.
— Умгу!.. — усе так само спокійной повільно муркнув Сергій Петрович, — а тепер, сину, будемо з тобою думати, як нам бути далі. їстоньки хочеш?
— Ні, не хочеться. Тільки пити. Я зараз нап’юсь.
— Лежи, лежи, я подам.
Батько набрав із відра склянку води й підніс синові, який знову ліг головою вниз.
— На, випий, Івасику.
Івасик підвівся, взяв склянку тремтливими пальцями й почав жадно пити. В цю мить щось застукало у двері. Сергій Петрович зразу немов скинувши з себе, як під-1 жак, свій спокій та поважність, вихопив з рук сина склянку і прошепотів йому:
— Лягай і спокійно лежи…!
А сам швиденько своїм звичайним шамотливим кроком побіг до дверей і відчинив їх. За ними стояла постать Марусі в зеленому беретику набакир, з-під якого на плечі скочувались хвилі жовто-пшеничного вoлocqя. Великі, батькові сірозелені очі дивились одверто, але не так весело як звичайно, а ніби з якимсь напруженням.
— Можна до тебе, дядю? — не своїм дзвінким і лукавим, а незвично-серйозним голосом спитала вона…
— Можна, можна, можна! — суєтливо-привітно по-російськи закричав Сергій Петрович. — Заходь, Мару-сенько, заходь. Дуже приємно, що прийшла. Що новенького? Як там у вас? Сідай ось тут, біля віконечка. А то ж, отут у фотель біля віконечка.
Маруся пройшла до— фотелю, побачила Івасика, який не рухався, і запитально-тривожно подивилась на дядька.
— Ваня — не хворий? — тихо спитала вона.
— Ні, ні, ні! То він так, трошки втомився після гімнастики в школі та оце трошки задрімав. Це нічого, нічого …
— О, в такому разі я не знаю… — нерішуче і ще тихіше промовила Маруся. — Я хотіла з тобою, дядю, поговорити про одну… важливу річ. Але коли Ваня спить, то… я боюсь, що ми його розбудемо. І крім того, я хотіла говорити з тобою зовсім наодинці.
— Так чого, так чого ж! — швиденько й охоче заговорив Сергій Петрович, — ми можемо поговорити й наодинці. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу “дачу”, сядемо на лавочку й поговоримо. На подвір’ї нікого немає, і нам ніхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!
Одначе Маруся вагалася.
— Коли ж, бачиш, дядю, я не хотіла б, щоб нас бачили разом… А проте, Господи, хіба ж я вперше приходжу до тебе? Розуміється, ходім на “дачу”.
І вона рішуче пішла з кімнати. Сергій Петрович кинув оком на сина, який не рухався, і вийшов за дівчино”. Вони сіли поруч на лаві. Сонце ще падало десь там ?а будинком і тіні в подвір’ї були немов би в золотому поросі. Вікна в усіх поверхах були розчинені й із них чулися голоси, сміх, лайки, звуки звичайного буденного життя.
— Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? — почав Сергій Петрович.
Маруся дивилась собі під ноги й мовчала. Потім колупнула передком черевичка, взутого по-літньому на босу ногу, камінчик і рішуче глянула просто в очі Сергієві Петровичу.
— Ну, дядю, можеш мене привітати: я вже. . . сек-сотка.
Сергій Петрович знову зробився спокійним і поважним.
— Ти жартуєш чи серйозно? — рівним голосом спитав він, і чулось, що він спитав так собі, знаючи вже, що ніякого жарту тут не було.
— Серйозніше не може бути, дядю.
І вона почала жваво, трішки з напруженою іронією, розповідати про свою візиту до Бєлуґіна. Сергій Петрович мовчки слухав її, не подаючи ні одним звуком, ні рухом знаку якогобудь свого ставлення до слів Марусі. Коли вона скінчила своє оповідання, він похилив голову і сидів так, не рухаючись. Іноді, немов вивіряючи небогу, зиркав на неї з-під лоба, потім знову дивився в землю й напружено думав.
— Ну, дядю? Що ж мені робити? Колись ти мені сказав, пам’ятаєш, у нас, коли тато говорив про листа дядька Марка… ти сказав мені: “Всякий комуніст повинен бути сексотом і доносити навіть на батьків своїх для партії і Сталіна. Вище за них нема, мовляв, нічого на світі”. Таке приблизно ти казав. І ще, пам’ятаю, додав, що треба слухати і виконувати все, що партія каже. Ну, от я з тобою погодилась і без вагання прийняла сек-сотство. А тепер я думаю: що ж мені робити? Доносити на тата, на маму, на тебе, на всіх вас, як ви щось скажете не так, як каже партія? Але звідки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути! вашим суддею? Що мені робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що згодилась.
Сергій Петрович підвів голову, глянув дівчині просто, в очі й тихим, рівним голосом спитав:
— А що ж ти інше могла робити, коли тобі було запропоновано?
— Не згоджуватись!
— Значить, бути зараз же за непослух партії викине-ною з неї, арештованою і… і всяке таке інше? Бо, значить, ти — не активна, не щира комуністка, а шкурниця, а, може і таємний ворог народу. А через тебе, може, і тата, і маму, і брата, і мене було б так само викинено і арештовано і всяке інше. То це було б краще? {
Маруся похилила голову, посиділа так і тихо в землю” пробурмотіла:
— Було б не так… гидко, нечесно і… неможливо,.
І, підвівши голову, вона обурено, гаряче прошепотіла, йому в лице:
— Значить, ти радиш мені доносити на тата, на маму,, на всіх, кого люблю? Так?
Сергій Петрович не відповідав.
— Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж мені робити, що??” Ти казав тоді: “Слухай старших”. Ну, добре, я слухаю.. Ти, старший, ти найстарший у нашому роді, ніби батько наш. Ти — професор, ти навчаєш фізики, хемії студентів. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тільки не хемії, а що мені робити, як мені тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай мені сказати вже до кінця. Я всі ці дні, після того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю і готова сказитись од дум. Я десять днів не виходила з дому. Я боюсь іти в університет, боюсь зустрічатись з товаришами, — бо або вони сексоти, або я псчую від них щось таке, що повинна донести.. І тепер у мене виникла сила питань, на які я не можу собі відповісти. Мама турбується, бачачи мене такою. Я їй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тільки на непевність і страх. Як мені жити тепер, дядю? Як мені тепер поводитись з людьми, як ставитись до них?
Ну, добре: я — комуністка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити своїх близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталіна, партію, СОЦІАЛІЗМ. Але невже для цього я мушу не довіряти навіть рідній матері або шпигувати за нею, доносити на неї, віддавати її на страшні страждання? Морально це? От покійний Жданов казав, що в комуністів нема своєї моралі. А чия ж є у них? Чия? І коли такий авторитетний комуніст, один із наших вождів, так казав, то кому ж вірити і за чиєю мораллю жити? Нічого тепер не розумію. Моє сексотство всю мене перевернуло. І я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навіть маму підозріваю. Тата ні, бо він — сміливий, чесний, сильний, він скоріше пішов би на муки, ніж бути сексотом, таємним, паршивим агентом, провокатором, іітигуном.
— І разом з собою він волів би ПОТЯГТИ на муки і маму твою, і тебе, і всіх нас? — сумно й немов задумливо, пробурмотів дядько Сергій.