Розділ 12
Нарешті діти потроху затихли й довго непорушно лежали. Сергій Петрович підійшов до них і сів на свій стілець. Маруся, не підводячи голови, витягла з кишені біля пояса хусточку і витерла очі та лице. Івасик одсунувся і теж утерся рукавом сорочки. Маруся підвелась і, дивлячись кудись повз дядя, хрипко, застуджено і мертво промовила:
— Що ж нам тепер робити? Сергій Петрович не зразу відповів.
— А ти сама як думаєш? — обережно спитав він. Маруся з понурою, злою рішучістю труснула головою:
— Я вийду з комсомолу і відмовлюсь бути сексоткою!
— А який буде результат? — ніжно погладив її рукою по руці Сергій Петрович, немов попереджаючи її одчай. — Тебе зараз же арештують, візьмуть на допит, замучать, і ти підпишеш на себе, на батька, на матір, на мене й на всіх, кого вони тобі назвуть. І нас теж арештують, замучать і, мабуть, уб’ють. Оце все, що вийде з твого хорошого, чесного пориву. Нам, дівчинко, радянським людям, унеможливлено бути чесними, сміливими, добрими, правдивими. Це злочинство, за яке ми повинні платити страшними муками і смертю.
— Ну, а що ж мені робити, Боже мій? — з одчаєм скрикнула Маруся, а Івасик аж перевернувся на спину і зараз же знову ліг на бік. Сергій Петрович уважно й неспокійно глянув на сина й знову повернувся до небоги. Але не відповів їй.
— Ну, що, дядю, ну, що робити? Як же мені поводитись тепер? Я ж більше не можу так?
Тоді дядьо злегка перехилився до неї, ще в такій позі помовчав і нарешті ще тихіше сказав:
— Брехати.
Маруся незрозуміло наставила на нього великі очі з іще мокрими від сліз стрільчастими віями, подібними до довгих знаків оклику.
— Брехати? Кому? Як? У чому?
— Всім у всьому. А надто тим, які нас мучать. Це — єдиний, дитино, засіб, нашого самозахисту (зрештою, як і усіх слабеньких живих істот на землі). Ми — окуповані, діти, ворожою, воєнною армією Сталіна і його Політбюра. Ми не сміємо ні протестувати проти їхніх насильств, ні критикувати, ні навіть виявляти якінебудь знаки невдоволення. За це окупанти мають “право” переможців усяко нас карати й без суду убивати.
Отже як бути окупованим? Вони мусять мовчати, слухати завойовників-окупантів, працювати на них і навіть посміхатись до них. А як ні, то їх замучать і перестріляють. Так буває раз-у-раз між завойовниками і завойованими, це закон війни. Правда, є люди, які здатні краще на муки піти, ніж посміхатись до катів. Я вже казав вам про це. Але не думайте, діти, що всі, які “посміхаються”, погані люди, продажні, боягузи, безвольні. Або що вони не розуміють, що роблять. Ні, і воля, і розум, і чесність їхня може й готові не слухатись катів, готові йти на всякі муки ради правди й свободи, готові навіть смерть прийняти. Але не в усіх нервова система слухається їхнього розуму і волі. У більшості теперішніх людей вона не така, як була, наприклад, у стародавнього грецького філософа Епіктета. Він так само, як і ми, попав у рабство, тільки не до кремлівських, а до римських завойовників. Рабовласник примушував його відмовлятись од його віри, і коли Епіктет не згоджувався, той його мучив, бив, колов, викручував йому руки, ноги. А Епіктет тільки попереджав його: “Ой, не дуже каліч мене, адже я не буду здатний працювати на тебе gt;. Та той не слухав і одного разу так крутнув ногу філософа, що зломив її. А той йому й сказав на це: “От, бач, я ж тобі казав. От і зламав ногу”. Та й усе. І віри своєї все ж таки не змінив. А ми цього не можемо.
Сергій Петрович сумно похитав головою і в задумі поліз рукою в тютюнову кишеню. Вийнявши зараз же руку, він глибоко зідхнув і продовжував:
— Наша нервова система хворенька, слабенька, вона від мук здіймає такий лютий крик, таким жахом обгортає волю, мозок і всю істоту мученого, що заглушує всі чесні постанови, всі благородні й горді переконання і пхає до прийняття всякого мерзенного злочинства супроти свого сумління, супроти всього свого найдорожчого і найсвятішого. От як з нами трьома братами було. А коли вже раз нервова система піддалась тому жаху і примусила когось піти на таке злочинство, то вона йому вже більше не дасть визволення. Від самої згадки про ті муки вона сповнює все єство людини таким жахом, що губиться всяка воля до опору. Для таких людей нема визволення, хібащо…
Сергій Петрович на кілька секунд замовк і тихіше додав:
— .. .хібащо в самогубстві. Мені доводиться читати емігрантські російські та українські видання. В них Деякі дурні називають нас, радянських мучеників, негідниками, плазунами, зрадниками, продажними людьми й таке інше, бо ми працюємо під радянською владою, служимо в завойовників, навіть пи^ шемо книжки, навіть хвалимо окупантів. О, тим емігрантам і чужинцям дуже легко так судити нас! А нехай би прийшли сюди, нехай би спробували тут висловити свої свободолюбні, правдиві, прекрасні погляди. Чого б вони досягли? Вони навіть півслова не встигли б сказати, як зникли б з лиця землі. Абож… заплазували б, зацілували б ноги Сталіну, захлинулись би від своїх славословій йому.
Маруся з усієї сили зідхнула і, немов визволяючись од чогось, з обуренням покрутила головою.
— Ні, ні, я все ж таки не можу повірити! Щоб отой Сталін, якого так. .., який так. .. Ну, хай у нас є такі, що його не люблять, але ж його так високо цінять за кордоном, по всьому світі, навіть в Америці. Та я ж пам’ятаю, як Черчіл і Рузвелт називали його весь час на мирних конференціях “великим Сталіном”, “геніяльним Сталіном”. Хіба ні, хіба ні, Скажи сам! Скажи!
Сергій Петрович посміхнувся своїм сумним усміхом на цей крик одчаю й неохоче пробурмотів:
— Так Рузвелт і Черчіл були людьми європейськими, дипломатами, вони мали звичку розмовляти з азіятсь-кими владиками й знали їхні звичаї. “О, великий царю, —о, пресвітлий султане! О, сонце сходу і всього світу, прийми смиренні вислови твоїх підніжків, бідного Рузвелта і покірного Черчіла”… Розуміється, тільки простодушні, наївні люди в СССР могли прийняти цю формальну ввічливість за вияв справжньої оцінки Сталіна. Тепер Черчіл говорить щось інакше, а Рузвелт перед смертю висловлювався про Сталіна як про людину нечесну, підступну, фальшиву, яка свого власного слова шанувати не може, одне слово, як про справжнього й не гідного жодного довір’я азіята, який шанує і цінить тільки брутальну, фізичну силу. Мені сумно переказувати тобі це, дівчино, бо я розумію, як болюче віруючим людям бачити деякі свої ікони в іншому, ніж їхнє, світлі. Маруся аж очі заплющила, щоб не чути, і закричала:
— Ну, а всі закордонні комуністи? А поети, письменники, вчені на Заході, а мільйони робітників, хіба ж вони не славлять Сталіна? Вони ж не дипломати, і вони; — незалежні від нього.
Сергій Петрович неспокійно подивився на вікно й на двері та притишеним голосом сказав:
— Тихше говорімо… Закордонні комуністи? Мільйони робітників? Так, Марусю, віра в Сталіна і в наше щастя, створене ним, у найтемнішої маси робітництва на Заході є. Яке це щастя,’ ми добре знаємо. А щодо поетів, інтелігентів усякого роду там, які вважають себе за “лівих” і славословлять Сталіна , то краще б не говорити про цих наївних і смішних, або продажних і гидких людей. Коли вони щирі, активні, вірні комунізмові люди, то хай ідуть сюди творити з нами наш соціялізм, хай! Чого ж вони воліють сидіти собі по своїх Фракціях, Ан-гліях і інших буржуазних країнах? Того, Марусино, що вони вже знають, що коли вони справді чесні й щирі, то вони за свою чесність, щирість, правдивість будуть зараз же по приїзді заслані на Сибір, у концтабори.
— Як? — здивувалась Маруся, — вони це знають і все ж таки вважають себе за чесних?
—— Так, вважають. Ех, Марусино моя, колись і я, і твій батько, і убитий нами Марко — всі ми були чесними наївниками. Ми теж, повіривши Москві, хотіли творити нове життя, соціялізм на Україні й по всьому світі, ми, як тисячі інших СОЦІАЛІСТІВ, які хотіли бути активними, послідовними, самовідданими ідеї визволекня соціяльно-окривджених, ми теж повірили, що Ленін, Троцький, Сталін та їхні найближчі співробітники перемогли в собі інстинкти панування, насилля, що їхня мета була справді будування щастя на землі. Ми пішли на співробітництво з ними. А вони нас схопили за горло і примусили стати їхніми покірними сексотами, безсловесними, підлими рабами, шпигунами й катами своєї власної батьківщини, нашої прекрасної України.