— Ну, як хворий? Можна його бачити?
— О, будь ласка! Можна! Він тепер нічого… вчора дуже хвилювався, а сьогодні, коли довідався, що ви їдете, немов би заспокоївся. Він листа вам наготував … — з ледве помітним, нерішучим усміхом додав він (не знаючи, як реаґуватиме на цю інформацію високий гість).
— Так? Дуже добре. Ну, а так… здоров’я як? Не гірше?
— Ні… ні, не гірше, але… Взагалі, мушу сказати, він фізично трохи підупав, а психічно… як би вам сказати? .. деяка ненормальність помічається.
— А що таке? — трішки аж скинувся Степан Петрович.
— Та нічого такого особливого. Тільки часом немов би … не зовсім зв’язно говорить. І хвилюється …
— Добре. Ходімте до нього.
Степан Петрович рвучко пішов до дверей. Начтабору знову мусів вибігти наперед, щоб показувати дорогу до лікарні. Вона була недалеко. Власне, це була частина загального бараку, відділена від нього дерев’яною стіною. Переходячи від управління до неї, Степан Петрович бачив, як великим подвір’ям, занесеним снігом, проробленими в ньому стежками йшли парами подібні до лісових чудні істоти. Вони парами несли на товстих палицях великі діжки — чи то “параші”, чи баки з їжею. Істоти дивились на гостя, повернувши голови в його бік, і в зарослих тваринних обличчях їх Степанові ввижався той самий вираз, що й у лісових істот, — вираз жаху. (Очевидно, коли був приїзд якогось начальства, то це значило, що мали бути чергові кари винних). А над головами їхніми немов димок од цигарок, спурхувала пара від дихання.
У л:;карні теж, видно, ждали відвідин, бо вся прислуга і навіть хворі були зігнані в один бік “палати”, а на другому була порожнеча, та тільки на двох найдальших койках поруч лежали дві постаті. В приміщенні були вже сутінки, які ледве розсіювало жовте світло великої лямпи, що висіла під стелею. Повітря було густе, повне теплого, задушного смороду, в якому головну ролю грав запах йодоформу. Підлога була така брудна, що тільки по звуку під ногами посередині палати можна було догадатись, що вона була з дерева. З такого самого дерева і майже такі самі брудні й чорні були стіни з великими щілинами, що були заткнуті шматками паперу.
Біля лямпи висів портрет Сталіна в уніформі генералісимуса і з добрим, привітним усміхом батька.
Начтабору провів проходом посередині палати Степана Петровича до двох зайнятих ліжок і пошепки сказав:
— Це — тяжко хворий. Не можна було його тривожити, лишили тут. Він нічого не чує, можете вільно говорити.
Тяжко хворий був накритий з головою сірою, подертою ковдрою і здавався трупом.
— А це… наш хворий… — ще тихіше прошепотів начтабору, показуючи густими бровами на друге ліжко,
Степан Петрович глянув і розгублено зупинився; вийшла, очевидно, помилка: на ліжку з-під сірого лахміття випиналась якась чужа сива кучма волосся над жовто-пергаментним обличчям, в якому не було нічого подібного до обличчя Марка. Очі були опукло заплющені, — чи не чув хворий кроків одвідувачів, чи вже нічого взагалі не міг чути?
— Але ж це.. . не мій брат! — з тим самим розгубленням прошепотів Степан Петрович до начтабору. Але той заспокійливо захитав головою:
— Ні, ні, це він, не сумнівайтесь. Іваненко Марко. Як же!
У цей момент сива голова рухнулась, і з-під опуклих повік глянули темні очі. І Степан одразу пізнав Марка. Він ступнув до його ліжка, що було біля самої стінки, і, ввійшовши в прохід, який був між двома ліжками, став біля самих грудей брата. Хворий напружено вів двома чорними плямками очей за його рухом і, коли Степан зупинився, тримаючи шапку в лівій руці, а праву тримаючи напоготові, щоб простягти її хворому, Марко прошепотів трудним голосом:
— Приїхав?
— Ти хотів мене бачити .. .
Марко на мить заплющив очі, неначе стомився від одного свого слова, і знову розгорнув повіки.
— Так, хотів… Мені трудно говорити… Я написав усе … в листі… Ось. — І він зразу ж витяг з-під лахміття руку й простяг її до Степана. В покарлючених, жовто-сірих пальцях, немов у залізних гаках, обтягнених пергаментом, була затиснена товстенька рурка паперу, перев’язана мотузочком. Степан Петрович поспішно взяв її, поклав собі в кишеню хутра й наставив очі на пергаментну, чужу, страшну машкару, яка, знову переломившись од руху, лежала з заплющеними очима і жовтими гаками пальців на ковдрі. Яке моторошне чоло, як у тисячолітніх мумій, чоло того самого Марка, який…
І вмить погляд Степана Петровича зупинився на чомусь сіренькому, що повільно рухалось на пергаменті чола: то була велика воша. Горлом Степана Петровича пройшла судорга огиди, і він, швидко відвівши погляд убік, злегка кашлянув. Марко розплющив очі й знову прошипів:
— Я не можу … багато говорити … хочу дещо сказати . . . Щоб ніхто не чув …
Степан Петрович озирнувся, але побіля не було нікого, — начтабору скромно відійшов на другий кінець палати, а тяжко хворий сусіда мертво не рухався.
— Ти можеш говорити, Марку, ніхто не чує. Марко повільно, трудно покрутив головою.
— Тут і стіни чують.
(А воша огидно повзла вже до перенісся).
— … Нахились, я скажу… на вухо…
Степан зігнув постать і прихилив голову до лиця Марка.
— Ближче, нижче …
Степан ще нижче прихилив голову, аж майже до самих уст брата. І вмить уся постать хворого скинулась, карлючкуваті пальці обох рук зметнулись угору, обхопили голову Степана Петровича, а зуби Марка вп’ялися в нахилене лице брата. І в той же момент у палаті вибух крик двох голосів, один крик гострого болю, а другий — дикої люті. Всі живі постаті рвонулись на цей крик, а тяжко хворий сусіда, змахнуши з себе ковдру, схопився на ноги і кинувся до братів. У руці в нього був револьвер, а на ногах штани й чоботи солдата охорони. Він ухопив за волосся голову Марка й хотів її одірвати, але голова вгризлася зубами в щоку Степана і як звір, що запопав здобич, хижо моталась з боку на бік. Друга голова шарпалась угору, і руки Степана рвали руки Марка.
— Бий його, бий!! — кричав начтабору, що підбіг до них. — Револьвером по голові! Револьвером! Держальном!
“Тяжко-хворий” перехопив наган за дуло і держал ь-ном сильно вдарив по сивій голові. Вона вмить замовкла, підскочила вгору й зараз же впала на ліжко. Вся борода її була червона, в крові, очі були розгорнені чи то люттю, чи болем, але не рухались і нічого не бачили. Степан Петрович теж перестав кричати, і його лице теж було залите кров’ю, що стікала з ран од зубів Марка.
Начтабору озирнувся назад і грізно заревів:
— Перев’язочного матеріялу! Швидко… так вашу мать! !
Він був такий переляканий, що аж руки йому трусилися.
— А того сукиного сина бий, бий ще! “Тяжко-хворий” з наганом у руці витягся струнко
і винувато, тихо сказав:
— Та він уже . .. готовий, не підведеться.
— А? — чи то здивовано, чи знову злякано сказав начтабору і хотів щось додати, але в цей момент уже підбіг лікпом з бинтами. Степан Петрович, одвернувшись від трупа брата, похитуючись, пішов назустріч лікпомові. Промивка ран показала, що вони були в два поверхи, від двох рядів зубів і не суцільні, з проділами.
— Щастя, що зубів уже не мав… — співчутливо пробурмотів лікпом у брудно-білому халаті, стоячи над задертим догори обличчям Степана Петровича, що сидів на сусідньому порожньому ліжку.
Коли перев’язку було зроблено і голову високого гостя замотано бинтом, він трудно підвівся й пішов із палати. Начтабору й лікпом обережно вели його під руки й на обличчях їхніх був виразний страх: що тепер буде їм, кого з них буде передягнено в арештантський бушлат і засаджено за ґрати, а кого, може, просто розстріляно?
На двір табору вже спали присмерки, і вікна бараків тьмяно зажовтіли як ряд гнилих зубів на обличчі мулата. Падав ріденький сивий сніг, сивий, як голова Марка, того самого Марка, у якого колись …
Степан Петрович перед ґанком контори зупинився й тихо сказав начтабору:
— Я сьогодні вертатись не можу. Скажіть шоферові, що ми тут будемо ночувати. Ви нас примістите?
— Та розуміється, ви не можете сьогодні їхати. А завтра, як усе буде благополучно, ви собі поїдете.
Авто стояло збоку, але шофера не видно було. Начтабору крикнув комусь убік, щоб знайшли шофера, а сам з лікпомом повів товариша з Москви до свого, кабінету. Там з нього ніжно стягли хутро, яке поштиво повісили біля дверей, а його поклали на широку канапу, підклавши під голову подушку. Степан Петрович витяг ноги й заплющив очі. На щоці ріжучим болем кричали рани, а в ухах, в усій істоті лютим вереском кричав голос Марка. Але тремтіння, яке стояло весь час подорожі й було аж до цього вереску, дивним чином зникло…