Слово за тобою, Сталіне! – Володимир Винниченко

Оце, діти мої, та правда, яку ми, мордовані, закуті раби, не сміємо сказати вголос, а тільки шепочемо своїм найближчим. Та й то боїмось: а чи ці найближчі не підуть зараз до наших катів і не донесуть на нас, не віддадуть нас їм на нові муки?

— О, дядю! О, дядю!! — розпачливо, з пекучим болем сплеснула руками Маруся. — Якщо це ти про мене… як ти можеш таке про мене думати,! Як ти можеш?? ‘

І вона знову впала головою на ліжко Івасика і затрусилась плачем.

— Ну, вибач, голубонько, ну, вибач… — ніяково забурмотів Сергій Петрович і почав ніжно гладити рукою її плече, — я старий ідіот. Я не тебе мав на увазі.

Маруся рвучко підвелась, і, не витираючи сліз, дивлячись усім своїм розчервонілим лицем у лице дядя, жагуче заговорила спухлими губами:

— Та я серце своє закушу зубами, голову розіб’ю об стіну, а не дам ніякими муками витягти з себе ні на кого доноса. А ти.. на тебе.. О, Боже! .. Ну, добре. Тепер ти кажи мені, як мені бути з моїм сексотством. Щр я повинна казати Бєлуґіну? Ну, добре: брехати всім і в усьому, як ти сказав. І своїм, і татові, і мамі, і тобі, значить?

Сергій Петрович застережливо підняв палець.

— Ні, Марусино, обережно. Не так просто бери мою пораду. Насамперед зрозумій як слід сам принцип. Не всяка брехня добра. Що таке брехня? Брехня це камуфляж, ховання правди. Наші окупанти ввесь час уживають проти нас цього камуфляжу. Вони підробляються під усе, що ми цінимо і любимо, прибирають собі той самий колір і таким способом приваблюють до себе довірливих людей. А потім хапають їх і беруть під свою владу. Як же нам на це реагувати? Ми знаємо, що е в дійсності під камуфляжем, але вголос ми не виявляємо свого знання, ми підтакуємо, ми згоджуємось, ми славословимо Сталіна за дане нам щастя. Отже ми брешемо, але ми й о м у брешемо. Але не собі й не своїм найближчим людям. Розумієш?

Навпаки, ми повинні дужче за всіх любити правду, тим більше, що її в нас грабують. І Боже борони брехати самим собі! Брешучи собі, ми робимось дійсними плазунами, підніжками, рабами. Такі є ті з наших письменників, поетів, які брешуть самі собі. І не треба брехати й близьким собі людям. Мені ви повинні казати правду, бо ми вже одне, ми — товариші до смерти між ссбою. Але щодо інших, то треба бути дуже’ обережними.

— Навіть щодо тата і мами? — кинула Маруся.

— Щодо тата, то я покищо нічого певного сказати не можу. Ми з ним не говоримо на ці теми; хоч і знаємо один про одного, що ми сексоти, що інакше не могли б бути живими і на волі. Тим паче, щодо твоєї мами, Марусю. Вона була тоді дуже намучена і на все життя стероризована. Коли б ти їй сказала правду, вона б, може, сильно перелякалась і від переляку могла б наробити великої шкоди і собі, і всім нам. Отже їй я раджу нічого не казати, себто брехати. Ну, само собою, що всім іншим людям, товаришам, приятелям, подругам, всім брехати. У тебе є якийнебудь залицяльник, якийсь близький товариш із комсомолу?

— О, ні, — зробила зневажливу гримасу Маруся. — Я не люблю наших комсомольців: брутальні, порожні, глупі, з ними ні про що й говорити не можна.

Сергій Петрович зробив рух, немов хотів спинити її.

— Ну, ти так не кажи, дівчино, про нашу молодь. Так нас за кордоном судять. Радянські люди, а надто молодь, мовляв, егоїсти. А ті судді й не знають, що це може бути тільки камуфляж наших людей. Розуміється, є і справжні дурні та егоїсти, де немає цього добра? Але щоб уся наша молодь була така, це — неможливо, це— протиприродно. Отой закон правди діє в наших комсомольцях так само, як і скрізь на світі. Вони так само відчувають (і не можуть не відчувати!) неправду, несправедливість. Тільки вони не можуть, не сміють виявляти цього відчування, маючи страх кари за те. І тому вони мовчать, або поводяться брутально, глупо, дико. Так само вони не дурніші за інших, з ними можна було б говорити про всякі речі. Але про що можна вільно говорити у нас у Радянському Союзі? Ні про що. Ніхто своєї думки ні мати, ні висловлювати не сміє, треба повторювати тільки те, що наказує “партія”. Отже хоч-не-хоч, треба про все цікаве мовчати і говорити на банальні, пусті, дурні теми. І всі співрозмовники виходять немов би дурнями. От ти їх так і оцінюєш. А вони, мабуть, тебе вважають за дурну, порожню дівчину, бо ніколи не говорять з тобою про щось цікаве й серйозне.

Ні, Марусю, ти не суди так поспішно людей наших. Але, коли в тебе нема серед хлопців нікого близького, то й надалі будь дуже обережна, камуфлюй себе під партійний колір і спостерігай, учись розпізнавати під камуфляжем свого, близького. І тоді, як розпізнаєш, потрошку піднімай свій камуфляж. Коли він так само почне піднімати, тоді зможеш ще ближче підійти до нього. Але без наради зо мною ніяк не одкривайся нікому, бо кожна радянська людина може бути сексотом. Чуєш, Марусю?

— Чую, дядю.. . — пригнічено проговорила Маруся і раптом додала:

— А хто такі терміти? Може, це — ми? Сергій Петрович посміхнувся.

— Марко досить влучно назвав нас. Так, коли хочеш, ми — терміти. Ми сховані, ми під камуфляжем гриземо ту психічну тюрму, в якій нас тримає Сталін. До речі, дівчино: ти не думай, що я, кажучи “Сталін”, маю на увазі тільки цю одну людину. Ні, Сталін це цілий режим, ціла філософія життя. Сталін може померти, але його режим лишиться, і я так само буду казати “Сталін”. І коли ми гриземо тюрму Сталіна, то гриземо весь режим. І правду писав Марко, що термітів є мільйони. Не може бути інакше. Тільки вони мусять працювати в темноті й не бачити одні одних. Але коли ми підгриземо всю радянську тюрму і настане слушний час, вона немов би сама собою впаде, і ми всі вийдемо на волю і побачимо одні одних.

І Сергій Петрович аж руки потер од задоволення.

— Тільки гризімо, діти, дуже обережно. І НІЯК-НІЯК ні в гніві, ні в страху, ні в горі не скидаймо перед окупантом нашого камуфляжу. Нехай він під ним розбере, хто терміт, а хто їхній. Ми всі “їхні”, ми всі — на сто відсотків “свої”, ми дуже любимо Сталіна, ми навіть не мовчимо, а кричимо, ми вихваляємо його поперед усіх. От нехай і розбере Сталін, чи багато він має “своїх”. Окупанти брехнею нас хочуть затуманити, щоб міцніше тримати в своїй тюрмі. Добре. Так і ми будемо мати ту саму зброю. Давно вже сказано за кордоном, що СРС’Р країна велетенської, страшенної, сталінської брехні. Тільки той, хто пустив у світ цю формулу, ще не знав, що там є ще інша, наша, термітська, брехня. І хто знає, чия брехня переможе. Так що ви, діти, не сумуйте і не вагайтесь: наша брехня чесна, самозахисна, справедлива брехня. Любіть правду в собі і будьте розумні, хитрі, мужні в брехні мучителям нашим. Згода, Мару синонько ?

Маруся підвела голову, набрала повітря в груди і шумно видихнула його.

— Згода!

— І не будеш каятись, що з сексотки терміткою стала?

— О, ніколи! Я тепер розумію, що я вже й раніше відчувала щось, але не знала, що і де, і не сміла про це думати. А тепер… О, нехай! Ми будемо гризти тюрму. Правда, Івасику?

І вона з бурхливою ніжністю обняла хлопця, який не зводив з неї захоплених очей.

— Ой, сильна правда! На всі сто! — крикнув він і аж поцілував Марусю. Вона відповіла йому гарячим поцілунком, потім схопилась, підбігла до Сергія Петровича і його теж обняла й поцілувала.

— Спасибі, дядю! Спасибі. Тепер у мене легко на душі. А як ішла сюди з цією сексоткою в свідомості, ну, хоч кидайся в Москву-річку або під автобус. Тепер я знаю, що і як робити. А ти, дядю, не бійся, тебе не арештують. Івасик буде ходити до них і камуфлюватись під них. Правда? Я буду те саме робити з нашим Бєлуґіним. А коли б, дядю, щось сталось з тобою, ти не бійся за Івасика, я його збережу, поки вони тебе випустять. Будь спокійний. Ну, а тепер я мушу бігти додому, — там десь мама сильно турбується, куди я ділась. Та й їсти тепер дуже захотілось. Я хутко знов забіжу до вас і буду тепер часто забігати. Бувай, дядю! Бувай, Івасику!

І, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона в тому самому піднесенні майже вибігла з кімнати. А Сергій Петрович підійшов до сина, обняв його і хотів щось сказати, але в двері застукала і в кімнату вбігла Маруся.

—і Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай мені яку українську книжку. Я хочу вчити свою рідну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи: вивчу її, ми будемо говорити між нами по-своєму. Правда? Можеш дати, дядю?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: