І, дійсно, не минув. Одні по одних кострубаті пальці брали чарку, скибочку, кільце, всі роти почали жувати, очі заблищали. А коли перша пляшка спорожнилась, то з торби витяглась друга, і в цьому переділі вагона вже не залишилось незадоволених ні очей, ні ротів. Всі очі вже блищали, і всі роти або жували, або посміхались, показуючи різнокольорові зуби, з-за яких вискакували веселі, енергійні, захоплені звуки та цілі фрази.
— Ну, й сльози святого Непитухи!— Давно вже не мав од нього такого благословення.
— Ця вже й стару риковку [Популярна назва горілки] переможе.
— І де ти її, чоловіче, таку видлубав?
— А це мені синаша мій прислав, щоб я добрих людей почастував за здоров’я його власного сина, що в нього народився.
— А-а, оце розумно придумав! Коли так, то буде той син такий здоровий і розумний, як оце наше спасибі. Хай же росте багатий та здоровий!
А коли було спорожнено і другу пляшку і в переділі стояв такий дим од махорки та “льогкого”, що обличчя як у молочній воді плавали, то розмова перейшла на ширші теми. Степан Петрович обережно їх підсував, підштовхував нерішучих; пасажири потроху, підігріті сльозами святого Непитухи, розворушувались і вже почали з них виприскувати гостренькі слівця, без яких ніяка “ковбаса та чарка” серед щирих українців не обходиться. Коли слівця викликали сміх, нерішучість зменшувалась, авторська амбіція прагнула викликати ще дужчий сміх авдиторії. Почалась і конкуренція слави, як те личить у всякому милому людському товаристві.
— Е, це що! — скрикнуло зморщене, як суха груша, обличчя в молочній воді. — А я от чув од одного мерзальця таку диверсію: прийшли, каже, до товариша Сталіна мужики, диліґація, значить, і жаліються: “Трудно, кажуть, товариш Сталін, жити: ні їсти, ні вдягтися, ходимо в лахмітті, обдерті, босі.” А Сталін, мовляв, потішає: “Нічого, товариші, треба потерпіти. У нас ще не так погано. А от є такі краї на світі, де люди ходять зовсім голі.” — “Ой, Боже ж наш! — сплеснули руками дядьки-диліґати, — то там, мабуть, совєтська власть уже років шістдесят є!”
Вибух сміху цілком задовольнив автора. Але не міг же, справді, конкурент лишити змагання на цьому рівні.
— Ні, брацця, — повчально й серйозно сказав очеретяний віничок, — дурні ці дядьки: на що жаліються, босі, мовляв. А того й не розміркують, що це Совєтському Союзові тільки на щастя.
— Отако! Щастя, що босі?!
— Авжеж. От совєтська власть усе кричить нам: хлопці, треба догнать і перегнать Америку! Правильно. От, значить, ми з американцями й переганяємось. Ну, а кому ж легше перегнати: тому, хто в важких чоботях та ще й гвіздками підбитих, чи босому? Га?
Ще дужчий вибух реготу покрив славу сухенької грушки.. Але грушка здаватись усе ж таки не хотіла.
— Е, знаєте… — сумно похитала вона головою, — переганяємось то переганяємось. А от є ж такі диверсанти, що перше, ніж переганятись, питаються у Сталіна: “А як переженемо Америку, то треба назад вертатись чи можна в Америці й лишитись?” Отакі мерзальці!
І це не поганий удар був. Але тут із горішньої полиці зачувся ще один конкуренційний голос:
— Та що ці мерзальці! А я от чув одного сукиного сина на війні. Він усе стояв на каравулі між американською зоною і нашою совєтською. На американській зоні їхній вартовий, кінчаючи варту, все казав: “Слаза. Богу”. А наш: “Слава Сталіну”…
— Конешно, в кого яка власть… — вставив чийсь голос.
— Понятно. Ну, та американець слухав, слухав нашого та й питається:
— Ну, добре. А як помре Сталін, що ж ти тоді казатимеш? — Тоді? А що ж, тоді казатиму: Слава Богу! Так от, хіба не диверсант, сукин син, га?
— Та звісно, диверсант! Ха-ха-ха! Гу-гу-гу!
І що далі то все гостріший ставав осуд “диверсантів”. Та вже не тільки якісь там дотепи та анекдоти ілюстрували це “мерзальство”, а реальні, життєві факти. І на колгоспи, мовляв, жаліються диверсанти, і на скруту, і на те, і на се. Та все, бач, війни, сукини сини, чекають. Знову війни! Мало їм було гітлерівської, так тепер американської заманулося (не вони, не ці пасажири, жаліються і ждуть війни, а оті диверсанти та мерзальці!).
Степан Петрович тільки поглядав на них: розуміється, оці прокурори майже всі були або терміти! або сексоти, в цьому не могло бути сумніву. Але які саме терміти: “бездумні”, стихійні, як, наприклад, грецька богиня або Біленки, чи обдумані, організовані, “марківські”, яким треба тільки сказати — “ніч”, щоб вони зараз же відгукнулись — “ранок”! Отут і вгадай. І хто саме з них терміт, а хто сексот?
— Так. так!.. — сумно похитав головою Степан Петрович, — тяжкі часи настали. Довго тягнеться ніч, та коли вона кінчиться?
— Я так думаю, що вона ніколи не кінчиться! — рішуче сказав очеретяний віничок і, сплюнувши собі під ноги, акуратно розтер плювок чоботом.
— Та, мабуть, що так… — підтвердив сусіда зліва. — Така вже, мабуть, планида пішла на людей. То тобі революції, то тобі голод, то хвороби, то війна, то знов війна. Та так для того добра тільки й живемо на світі, за тими війнами нема коли й угору глянути.
“А про “ранок” і натяку нема, — подумав Степан. — Ну, що ж, хоч-не-хоч треба принаду підсунути”.
— Ні, нова війна не так швидко буде, — сказав він роздумливо, — американці дуже не хочуть її.
— А який чорт її хоче? — кинув’ крізь дим “махри”.. очеретяний віничок.
— Та ото ж то, — згодився Степан. — Але хочуть чи не хочуть, а тільки про неї й думають та до неї готуються. А як її прокляту спинити, того ніхто не знає. Тільки чув я, граждане, таку штуку, що Сталін знайшов, як спинити.
— Овва?? — скинувся віничок, а всі обличчя встромили в новоприбулого гострі очі. ‘
— А що ж то таке?
— А як?
— Тільки, граждане, за істиність не ручаюсь. За що купив, за те і продав, а сам Сталін мені того на вухо не казав. А чув я таке. Немов би Сталін, бачачи, що таке лихо насуває на все людство, запропонував американському президентові таку штуку: “Знаєш що, Трумече (того Труменом звуть), знаєш що, каже, давай помиримось, хай їй чорт, тій війні. Ти кажеш, що найкраще людям жити й працювати, коли над ними є приватний хазяїн, чи то на фабриці, чи на заводі, чи на землі, капіталіст, значить? Добре. А ми кажемо, що найкраще людям жити й працювати, коли в, них за хазяїна не приватний чоловік, а держава.
— За капіталіста, виходить, сама держава стає, — глибокодумно пояснила зморщена грушка.
— Атож. Та от, за це, каже Сталін, миі й сваримося і війну збираємось робити? Ми воліємо бомбами та пожежами всі наші заводи та фабрики поруйнувати, сотні мільйонів люду загубити й себе самих знищити, аніж уступитися? Та чи не дурні ж ми, Трумене, га? Давай краще якось помиримось. Хай буде ні по-твоєму, ні по-моєму, а по-третьому. Давай так погодимось, щоб не було жодного хазяїна на світі, ні приватного, ні державного, а щоб трудящі були самі хазяїнами. І щоб, значить, таким способом не було більше на світі наймитів.
— Правильно!
— Оце так!
— От так Сталін!
— А що ж той Трумен? Як же він?
— А цього я ще не чув, що сказав Трумен.
— Не согласиться чортів капіталіст! — сильно зі-дхнув очеретяний віничок. — Бо це ж виходить так, що капіталісти повинні здать усі фабрики та заводи робітникам? Еге ж?
— Так, так ніби. Тільки Сталін казав, що не зразу, не раптово здавать, а поволі, поступово, щоб капіталістів не дуже обижать.
— Не так як у нас колись?
— Атож, щоб вони бідні могли собі спокійненько дожити віку і діткам їхнім щоб не померти з голоду. Ну, скажемо, за директорів при заводі їх лишити.
— Або за сторожів, — вставила дуже серйозно грушка.
Обличчя затрусились реготом.
— Правильно! Стережи народне добро!
— Ну, а що ж Трумен? Так таки не згоджується?
— Та от ще невідомо.
— Чекайте, чекайте, хлопці! — закричав чийсь збентежений голос. — Дайте роз’яснить. А як же у нас? Значить, і наш хазяїн, держава, значить, повинен здати трудящим фабрики чи заводи?
— Та й колгоспи! — крикнув хтось згори.
— Та й колгоспи, конешно.
— І тоді ж як? Значить, ми самі собі будем хазяйнувати?
— Значить, і тут старий хазяїн, себто держава, буде вже не хазяїн?
— Теж за сторожа буде, — вставив знову той самий голос згори.
— А що ж, хай стереже.
— Та ні, стій, хлопці! Що ж воно виходить? А сам Сталін куди? Теж за сторожа? А міністри? А держава? А міліція?