Але от одного дня верталась Маруся з університету й дуже поспішала, бо була вже четверта година, а о п’ятій було призначено в сквері, біля Кремля побачення з Анатолем. Треба було забігти додому, попоїсти, сказати кільки слів мамі. Через те, щоб виграти час, вона сьогодні пішла тією вулицею, якої вона тепер уникала, на якій був будинок МДБ. Завернувши на неї, вона раптом побачила поперед себе кроків на двадцять знайому, любу постать Анатоля з синім піджаком на лівій руці, в спортовій сорочці, яку вона так любила і яка була йому так до лиця, і з рукавичкою в правій руці. Був він без капелюха і гладенько зачісана, гарна голова його була злегка закинена назад од швидкої ходи. Такої ходи Маруся ніколи не бачила в Анатоля, він звичайно ходив повільно, не зовсім певно, як ходять люди, не ознайомлені з вулицями нового міста. А тут у русі ніг, у безжурних помахах рукавичкою, у поставі голови була така певність, легкість, звичайність.
Маруся хотіла наздогнати його, але через прохожих на тротуарі не могла бігти й мусіла іноді навіть на брук вибігати й звідти стежити за Анатолем. І раптом вона аж притишила ходу: Анатоль упевнено, без ніякого вагання, як до цілком звичного, свого будинку, звернув з тротуару до масивних дверей МДБ. Вартовий щось сказав до нього. Анатоль на мить зупинився, щось одповів тому і, здається, щось показав, вийнявши з задньої кишені штанів. Вартовий поштиво став струнко, і Анатоль тим самим веселим, певним, хазяйським кроком увійшов у двері страшного міністерства.
Маруся почула, що в неї ноги стали такі важкі й стомлені, наче вона довго ходила по мокрій землі й на них налипли важкі грудки. Вона злякано повернула назад і з усієї сили потягла себе в найближчий провулок. Там вона, сховавшись од міністерства, стала під стіною й незрозуміло почала не кліпаючи очима, дивитись перед себе.
В чому річ? Чого Анатоль міг іти в МДБ? І як він міг іти сміливо, певно, весело, немов до самого себе? Господи Боже, що ж це могло значити, що?!
Ні, в такому стані вона не могла йти додому! Треба було вияснити, зміркувати, проаналізувати, — може, тут нічого страшного не було? Але куди дітися? З ким виясняти?
До дядя Сергія! Зараз, негайно, ні хвилини не гаючи, до дядя Сергія!
І Маруся кинулась бігти за автобусом, який якраз мав іти через дядьову вулицю. На щастя, багато пасажирів тут на цій зупинці висідало, і Маруся встигла добігти.
І через чверть години вона вже стукала до “особняка” дядя Сергія. Він тількищо вернувся з служби й готував на примусі обід. Івасика не було, він пішов до товариша по якусь книжку.
Маруся, стоячи біля Сергія Петровича і його сковороди, хапаючись і задихаючись од бігу, хвилювання, туги, одчаю, жаху, які в автобусі напали на неї, як страшні собакиі, розповіла все дядьові Сергієві. Про знайомство1 з Андросовом він уже раніше знав, але про часті побачення, про кіна, прогулянки й дотики руками та поцілунки очима вона йому нічого не казала. І тільки тепер, уся зашарівшиеь, дала йому деякі натяки, “деталі”. І нарешті з жахом розповіла про вхід свого “закордоння” в міністерські емведівські двері.
— Сядь і трохи заспокойся, — занадто спокійним, рівним голосом сказав він, не дивлячись на Марусю, і, погасивши примус, сам сів на другий стілець. Він дивився в куток, чудно чмокав язиком, перебирав пальцями на столі й пильно думав. Маруся тривожно слідкувала за ним і машинально затикала пасма пшеничного волосся за вухо.
Нарешті дядьо Сергій кинув:
— Питав— він тебе про когонебудь з нашої родини?
— Так, питав. Але не багато. Я йому нічого особливого ні про кого— не казала.
— Про дядя Марка говорила?
— Ні, абсолютно нічого.
— Про… про сексотів мова була?
— Ні, ніколи. З якої речі?
— Про Сталіна балакали?
— Мало. Я нічого критичного не казала. Навпаки!: раз чи два сильно похвалила.
— Гм! Це — добре.
І дядьо Сергій знову замовк і затарабанив пальцями по столі. Марусі чогось стало трохи легше.
— Що ж ти думаєш, дядю? — несміливо спитала вона. — Хто він такий?
Дядьо Сергій подивився просто в чудесні розгорнені тривогою сіро-зелені очі.
— Я думаю, дівчино, що це — аґент МДБ. Навіть че сексот, а аґент провокатор.
Марусі похололо в грудях, і серце так стиснулось, що вона мусіла глибоко зідхнути.
— Чого ти так думаєш? — ледве чутно промовила вона.
Сергій Петрович зняв руку зі столу і роздумливо почав гладити свої мишачі вусики. Нарешті дав їм спокій і сказав:
— Є кілька підстав так думати. Насамперед: як таки так, щоб МДБ пустило його, закордонця, так вільно ходити по Москві, говорити з людьми, заводити знайомства? Без догляду, без шпигунів за ним? Що це тобі, Париж чи Лондон? Це — річ антиприродна в СРСР. Адже ви не помічали за собою жодної стежі! Ніякі типи не ходили за вами?
— Ні, здається, не ходили. Я нічого такого не помічала.
— Добре. Друге: чого він у перший день знайомства з тобою конче коло твого будинку шукав, де Великий Театр? Чого не спитав міліціонера або когонебудь з тих, що проходили повз нього перед тобою і тільки тебе запитав? Ясно, що він тебе очікував. І, нарешті, ти маєш рацію: чого в приїжджого емігранта раптом така сміливість і така певність щодо МДБ? Це теж антиприрод-не. Це — майже святотатство.
— Але чого ж за мною шпигувати? Чим я їм така страшна? — з одчаєм скрикнула Маруся.
— їм страшні всі, дитино, навіть вони самі собі. Страх єдиний їхній засіб і нападу, і самозахисту, і взагалі головної дії в житті. Вони не зовсім певні в твоїх родичах. Отже треба їх перевірити, і їх самих, і тебе, і мене, і Івасика. В цьому їхня сила, і їхня трагедія та загибель. Не всі з них люди сліпі, вони не можуть не бачити!, що вони цим страхом самі собі копають могилу.
Сергій Петрович уважно подивився на Марусю, що понуро длубала рожевим нігтем налиплу на церату столу темну цяточку, і щоб вивести її з цього стану, продовжував:
— Продумай собі, Марусю: якась купка людей, колись у бурі великого народного зрушення, щирим і нещирим фанатизмом, обдуром, демагогією захопила владу над величезною країною і тримає її в страшному поневоленні. Чим, Марусю? Страхом. Є ще, правда, і тепер фанатизм, і обдур, і підкуп, і брехня, але головне: страх. Ти подумай: вони страхом наказують нам, науковцям, визнати ті “закони” різних наук, які їм, безграмотним неукам, потрібні для їхнього панування. І ми від страху за своє життя визнаємо їхні “закони”. Вони страхом диктують теми письменникам. Композитори від страху пишуть опери на замовлення Політбюра. Маля-рі-артисти малюють те, що потрібно цій купці людей для їхньої влади. Робітники, селяни, службовці, всі рухаються під тиском страху… Країна велетенського кошмарного страху, брехні, ненависти. Нам пощастило, Марусинко, жити в такій країні й на своїх бідних шкірах відчувати цей феноменальний кошмар.
Маруся, видно, не дуже добре чула дядя Сергія, приглушена своїми якимись думками. Але вона все ж таки зиркнула на Сергія Петровича, тим показуючи, що вона чула і розуміла його. Та Сергій Петрович теж розуміві її і, щоб одвернути її більше від її думок, продовжував:
— І які ж вони жалюгідні, дівчино. Ти тільки подумай. Вони страхом примушують нас вірити, що ми працюємо і мучимось для соціялізму, для комунізму, для майбутнього щастя людства. Але що таке соціялізм і комунізм, дівчино? В науці, в теорії це насамперед ідея спільноти (комуна в перекладі на нашу мову це — спільно та). І в своїх аґітках вони весь час нам кричать про товариську спільноту, про. саможертвенність для колективу, для держави. Правда ж? А на ділі що? На ділі вони розвивають у всіх без виїмку громадян СРСР страшний егоїзм, страшну протилежність отій товариськості, солідарності, саможертвенності. Розвивають головним чином отим страхом. Бо що таке страх, Марусино? Страх це насторожений або напружений інстинкт егоїзму. Яка ж може бути товариськість, коли ти боїшся кожного товариша; яка може бути відданість спільноті, коли в тобі щодня під’юджується твій інстинкт егоїзму? Цього наші бідні владарі не розуміють. Вони так вірять у свій страх, що гадають перебороти ним за кілька десятків років такі сили в людині, які вироблялись у ній сотні тисяч років. І страшно обурюються і лютують, що ті сили їм не піддаються. Або оце питання кохання. Яка в радянських людей, скажемо, може бути поезія, краса у відносинах між статями, коли кожний мусить (мусить, Марусю!) думати про свого партнера: а чи не сексот він, чи не провокатор, чи не аґент, підісланий до тебе?