Маруся, як од несподіваного дотику до болючого місця, повела головою в один бік, у другий, немов уникаючи необережної руки, і глибоко зідхнула.
— У Радянському Союзі, дівчино, нема і не може бути при найбільшому бажанні коханців справжньогої кохання, того кохання, яке витворюється довір’ям, симпатією, ніжністю. У нас може бути тільки суто фізичний потяг і фізичне з’єднання парочок. Але ж це не кохання людей, Марусю, це — кохання якихось комах, навіть не вищих тварин, бо і в тварин є довір’я, оцінка, вибір, спільність смаків. А в деяких з них і відчування краси та поезії при коханні. Ти знаєш, що деякі птиці кохаючись прикрашують свої гнізда квітами, міняють ці квіти, коли вони в’януть, виявляють всякі знаки уваги: й любови до своєї пари?
Маруся зовсім уважними й напруженими очима дивилась на дядя.
— Я бачу, голубонько, що тобі тяжко від цього викриття про твого нового знайомого. Але треба мати мужність і рахуватися з дійсністю.
Маруся хмарно дивилась у вікно. Потім перевела погляд на дядя і з тим самим виразом спитала:
— Добре. Що ж мені тепер робити?
— Все те саме: брехать, хитрувать. Це єдиний приступний нам спосіб самозахисту. От, наприклад, у цьому випадку з тобою. Коли ти будеш бачитись з оцим “закордонцем”, то
— Я не буду більше бачитись з цим суб’єктом! — з огидою і люттю скрикнула Маруся.
— Ну, й неправильно. Ти повинна з ним бачитись,
— Повинна? Через що?
— А от через що: коли ти так раптом, без пояснень кинеш його, то у н и х це зразу викличе підозріння: чого така зміна ставлення? Довідалась, мовляв, що аґент МДБ? Ага, а чого ж так боятись МДБ? Значить, є щось непевне, підозріле, небезпечне для них на її сумлінні. Ні, дівчино, навпаки, треба використовувати цей випадок, це відкриття для нашого самозахисту. Отут вияви солідарність і саможертвенність, але не їхню, а нашу, чесну, щиру, людську. Твій егоїзм кричить од огиди до чоловіка й не хоче його бачити? А щирий альтруїзм каже, що ти повинна придушити свою огиду й для добра твоїх дорогих близьких людей бачитися з цим чоловіком!
— Але для чого, дядю?
— Для того, щоб увести ворога в оману, щоб одвести від нас його підозріння й загрозу. Знаючи тепер, хто він, знаючи, що це — шпигун, який має через тебе вивідувати інформації про нашу родину, ти, не подаючи ніякого знаку, що ти його розпізнала, будеш подавати йому такі інформації, які будуть іти нам на користь. Розумієш? Та більше: коли він, може, захопиться тобою щиро і до…
— О, ради Бога! — знову з огидою скрикнула. Маруся.
— Чекай, дитино. Треба перемогти себе. Тримати свої почуття в руках. І брехати. Але тонко, хитро, розумно. Не тільки не виявляти перед ним огиди від його захоплення, а, навпаки, викликати його, розпалювати, доводити! до такої міри, щоб він став щирим з тобою, щоб одкрив тобі свою душу. Оце завдання!
— О, коли він з професії брехун, лицемір, шпигун, то….
— Це нічого не значить. Іноді сильне любовне почуття і з лицемірів робить щирих людей. Це багато залежить од об’єкта тієї емоції. Оце тобі завдання: зумій статиі таким об’єктом для нього. І тоді довідайся через нього, що вони мають проти нашої родини, чим вони загрожують нам? Будь Юдитою, що пішла в табір Олофер-на. Ану!
Маруся чудно посміхалась і дивилась у стіл.
— А як я сама закохаюсь у нього і загублю голову? — спитала вона з якимсь не то викликом, не то насмішкою. Але Сергій Петрович спокійно покрутив головою:
— Ні, цього не може бути. Я знаю, що я кажу. Ти тепер не зможеш закохатись у цього чоловіка, дівчино.
Маруся глибоко перевела віддих.
— Ой, дядю, не ручся. Я — страшна егоїстка і поганка. Але як іншого виходу немає, то я постараюсь бачитись з ним, а що з того вийде, я не ручусь. Бери відповідальність на себе. Котра тепер година?
Сергій Петрович глянув на будильник біля ліжка.
— Десять по п’ятій.
— Добре. Я встигну на побачення. Трохи запізнюсь, але, коли йому так жагуче хочеться бачити мене, він підожде. Бувай здоров, дядю!
І, потиснувши руку дядьові та слабенько, ніби крізь, внутрішні сльози, посміхнувшись до нього, вона помалу вийшла з кімнати.
Сергій Петрович зачинив за нею двері й через вікно провів очима струнку, ясно-блакитну постать з золотою головою. Постать посувалась помалу, трудно, а голова була похилена — зовсім не той вигляд, який повинен бути в Юдити, що йде до Олоферна.
Розділ 15
Після кількох пересадок, безконечних чекань потягів, боротьби за можливість упхатись у вагон, після годин стояння з клунком на грудях у проходах, набитих людом, Степан Петрович таки добився до своєї кінцевої станції. Під час переїзду було дуже трудно навіть дивитись як слід із вікна на розмотувані фільми пейзажів. Та й пейзажі були такі невеселі: після стількох років по війні ще й досі було видно сліди її страшних зубів: незаорані ями від бомб, закурені димом пожеж уцілілі будинки й хати, щербини на вулицях, горби, рівчаки, зарослі бур’яном руїни, порожні місця в чорних струпах на місці цілих сіл і хуторів, або влиплі в землю глиняні покрівлі землянок. Оце були ближчі до залізниці пейзажі. Правда, там далі за руїнами все ж таки половіли сиві жита, зеленіли трави, там уже дир-котіли жатки, стояли копиці сіна, пахло звідти при зупинках потяга скошеною травою, юнацтвом, коханням, проклямаціями, милим, давнім-давнім минулим. Але потяг рушав, перед очима пропливали закостенілі сліди недавнього жаху, і не хотілось дивитись у вікно.
Станція копальні була невелика, так само як “посьо-лок” при ній. І все тут було чорносіре, запорошене вугіллям, яке, немов маленькі чорні єгипетські піраміди, стояло купами посеред великого майдану по один бік залізниці.’А по другий бік тяглися маленькі, дерев’яні, нашвидку збиті будиночки та наггіввилізлі з землі землянки. Головна вулиця була вся у великих вибоїнах та в засохлих після недавньої весняної багнюки слідах вантажних машин.
Сонце сідало десь за чорною пірамідою і фарбувало все в оранжовий колір: і чорносірі стіни будівель, і чорножовті обличчя людей, і блискуче скло шибок. Степан Петрович стомлено ніс на спині свій клунок і шукав очима будинок міліції. На нього не звертали ніякої уваги, бо він цілком зливався з усім цим середовищем: з неголеним, пом’ятим, брудним од вагонів лицем, і кепці, яка вже в потязі набралась чорносірого тону, з брудносірою торбою на плечах — він тут був цілком “свій”. І коли він нарешті знайшов у провулку будинок місцевого МВД, то вартовий емведист спочатку не хортів пустити його в середину. Але, коли Степан Петрович стиха сказав йому кілька слів і показав наготований папірець з магічними словами й печатями, вартовий поштиво уступився з дороги.
— Начальник є там зараз? — стомлено спитав Іваненко.
— Так точно, є! Он туди зводьте пройти у ті двері, посередині.
Степан Петрович увійшов у сіни й постукав у показані двері. За ними зараз же зачувся крик, і Степан Петрович увійшов у велику кімнату. За великим столом червоного дерева перед широкими вікнами сидів молодий чоловік у розстібнутому білому “кітелі”. Волосся його було в м’яких, яснорусявих кучерях-хви-лях; розгорнені чеканням і здивуванням очі були ясно-блакитні; все обличчя було ясне, рожеве, ніжне, лице херувима з ікони якогось старого італійського майстра. І умеблювання кімнати було теж ясне, рожеве з ніжними фотелями, з широкою низькою канапою, ро-жевоблакитним килимом посередині, зовсім будуар невинної панни, куди залетів янгол.
Степан Петрович, не дожидаючись запитання від херувима, підійшов до столу й зараз же простягнув йому магічного папірця. Той здивовано взяв і пробіг його очима. І в ту ж мить аж підвівся, засяяв привітним усміхом, ставши ще більше подібним до янгола, і сказав:
— Прошу сідати! Будь ласка! Чим можу служити? Степан Петрович тільки поклав клунок на стілець і стомлено відповів:
— Сідать не буду. А тільки дещо попрохаю.
— Будь ласка! Будь ласка!
З поштивости херувим теж не сів і з жадібною цікавістю чекав.
— Перше моє прохання таке: ніяк мене не турбувати, що б я не робив і не казав тут у вас. Я маю виконати одне таємне завдання. Розумієш?
— Цілком!
— Друге прохання: дати мені днів на два якесь приміщення… Ні, ні, не урядове, не казенне, а в когось приватного. У якогонебудь партійця, але вірного, вивіреного, відданого партії безоглядно.